Історія формування ідеї української соборності

20 Січня 2022 р.
Прес-центр

22 січня Україна відзначає День Соборності, приурочений до дня проголошення Акта Злуки Української Народної Республіки та Західноукраїнської Народної Республіки у 1919 році. Соборність українських земель має глибоке історичне коріння, спирається на споконвічну мрію народу про власну незалежну, соборну державу та є інтегральним результатом складного і довготривалого процесу її формування.

Ідея єдності і соборності батьківських земель – так само, як і ідеї незалежності, державного суверенітету, сильної централізованої влади, – є головним змістом і смислом державницької ідеології більшості народів світу. Не став винятком і наш український народ. З сивої давнини, ще з княжих часів, ідея соборності не переставала хвилювати уяву видатних державотворців і політичних діячів «середньої руки», полководців і дипломатів, церковних ієрархів і літописців, письменників і поетів, кобзарів і оповідачів. Тривогою за відсутність єдності на рідних землях, застереженнями від порушення державної цілісності задля власних амбіцій, осудом князівських чвар і міжусобиць, які значною мірою призвели до падіння Київської Русі, наповнено чимало давньоруських оповідей й повчань, літописів і інших літературних творів. «Пощо ми губимо Руськую землю?», - закликали староруські князі на сумнозвісному з'їзді в Любечі понад дев'ять століть тому, в 1097 році. Нажаль, марно закликали до єдності окремі князі, а також покликані занотовувати уроки історії літописці, зокрема, й автор геніального«Слова о полку Ігоревім». З’їзд, хоч і припинив на деякий час чвари правителів земель руських, об’єднавши їх проти зовнішнього ворога – половців, в той же час закріпив автономію окремих князівств і широкі права їх правителів.

Згубність надій на відокремлене процвітання, міф про успішне удільне виживання земель унаочнилося гірким уроком розбрату для багатьох поколінь.

Після розпаду Київської Русі українській еліті не вдалося ані об’єднати в межах національної держави етнічні українські землі, ані зберегти їхню незалежність. Превалювання серед можновладців особистих, а також регіональних інтересів над національно-державними ідеями зумовили неможливість для панівної верстви організувати й очолити боротьбу українців за створення незалежної соборної держави.

В роки Української національної революції середини XVIIст. у самосвідомості нашого народу намітився і почав втілюватись в життя, по суті, революційний прорив: уперше після загибелі Київської держави в ній з'являється державна ідея, що виросла на ниві діянь великого гетьмана Богдана Хмельницького. Вона передбачала створення незалежної національно держави, до складу якої мали увійти усі етнічно українські землі. Ця державна ідея стала визначальною у визвольних змаганнях народу протягом наступних століть.

Сам Богдан Хмельницький зробив усе можливе заради її реалізації. Він зміг побудувати Українську козацьку державу. Не були втрачені перспективи возз'єднання в її межах усіх українських земель і досягнення цілковитої незалежності, і лише вкрай несприятливий для України стан міжнародних відносин, доповнений низкою внутрішніх чинників, не дозволив Хмельницькому досягти мети.

Як не дивно, надзвичайно важливим етапом в утвердженні у свідомості українців ідеї соборності став один з найважчих періодів в нашій історії — наступна за Національною революцією епоха Руїни. Саме в цей час, за афористичним виразом козацького літописця Самійла Величка, в масовій свідомості української людності сформувалося відчуття козацько-руської вітчизни. Хаос і плутанина в політичному житті, перманентне протистояння політичних сил, братовбивчі конфлікти викликали відчуття протесту і в гетьмана, і в церковного ієрарха, і в простого козака, і селянина. Тому й закликав Петро Дорошенко, для якого соборна Україна ототожнювалася з Київською Руссю «от Путивля за Перемишль і Самбір аж до Сянока»: «обидва береги Дніпра» з'єднатися «в первісній згоді й братерській любові». Нажаль, уявлення, за яких умов має відбутись таке з’єднання, були найрізноманітніші і нерідко протирічили одне одному.

Національна революція середини XVII ст., прецедент існування держави Богдана Хмельницького, а потім трагедія Руїни спричинилися до того, що ідея соборності українських земель поступово стала характерним елементом суспільної свідомості українців. Свідченням тому - знамениті «козацькі літописи» кінця XVII, а також початку XVIII ст.: Самовидця, Самійла Величка, Григорія Грабянки.

Відновлення української держави в сонмі слов'янських народів стало політичним кредо кирило-методіївських братчиків. У маніфесті від 10 травня 1848 р. Головна Руська Рада, перша українська політична організація Галичини, заявила про єдність 15-мільйонного українського народу та його земель, примусово поділених між Російською та Австрійською імперіями і підтримала національні права інших поневолених народів.Справжнім маніфестом українського патріотизму, вершиною національно-політичної думки другої половини XVIII початку XIX ст. став швидше гостро-публіцистичний, ніж суто історичний твір «Історія Русів». Його невідомий автор звертається до образів давньоруської соборності, рішуче заперечуючи протиставлення понять «Стародавньої Русі, або нинішньої Малоросії» та «України».

Дуже живими, еволюційно-революційними залишилися ідеї української самостійності і соборності протягом усього XIX ст.

Визначну роль у формуванні почуття соборності і, власне, «українськості», безперечно, відіграв засновник української літературної мови, один з найвидатніших поетів та письменників нашої нації Тарас Григорович Шевченко.

Ідеї єдності українських земель, пролунавши зі сторінок «Русалки Дністрової», випущеної «Руською Трійцею», «Книги буття Українського Народу» Кирило-Мефодіївських братчиків, в поемах і віршах Тараса Шевченка і декларації Головної Руської Ради, проголошеної в Галичині у 1848 року, почали оформлюватися у виразну політичну програму в другій половині XIX ст. Це стосується діяльності Михайла Драгоманова, галицьких «народовців», «Братства Тарасівців», творчості Івана Франка, Юліана Бачинського, Миколи Міхновського, Михайла Грушевського, В'ячеслава Липинського, а також фактично усіх українських партій та інших політичних організацій кінця XIX - початку XX ст.

У другій половині ХІХ ст. українська інтелектуальна еліта, добре розуміючи всю небезпеку бездержавного існування народу та поділу його території між іншими державами, докладала величезних зусиль для взаєможивлення культур наддніпрянських та галицьких українців. З ініціативи українців-наддніпрянців О. Кониського, Д. Пильчикова та фінансової підтримки Є. Милорадович (Скоропадської) 1873 р. у Львові було створено Літературне товариство ім. Тараса Шевченка. Згодом реорганізоване в Наукове товариство ім. Тараса Шевченка, воно протягом кількох десятиліть виконувало роль національної академії наук, займалося підготовкою української наукової еліти, поширювало гуманітарні знання по обох берегах Збруча.

З кінця ХІХ ст. соборність стає одним з наріжних каменів ідеологічних декларацій, програм та маніфестів новостворених українських політичних партій. У 1891 р. молоді українські радикали у Відні, ревізуючи програму Української радикальної партії, писали, що політичні потреби «вимагають, щоби кожна народність, під загрозою загибелі, була зорганізована в самостійний політичний організм: новожитну централістичну державу». Народна Рада, що утворилася у Львові 1885 р., у своїй новій програмі 1892 р. записала: «Ми, русини галицькі, часть народу русько-українського висше 20-ти мільйонового, маючи за собою тисячолітню минувшість історичну, народу, що утративши самодіяльність державну боровся віками за свої права державно-політичні, а ніколи не зрікався і не зрікається прав самостійного народу...». Програма Народної Ради може розглядатись як перша поширена політична програма національних дій. У ній ішлося про необхідність вільного розвитку українців як самостійної слов'янської народності, конституційної оборони її прав і інтересів підйому з економічного упадку, належних умов для греко-католицької церкви, розвитку народної освіти. Практично в той же самий час в Каневі, біля могили Т. Шевченка, члени новозаснованого таємного Братства Тарасівців в своєму політичному маніфесті оголосили, «що Україна була, єсть і буде завсіди окремою нацією, і як кожна нація, так і вона потребує національної волі для своєї праці й поступу». І далі: «Для нас свідомих українців єсть один український народ. Україна австрійська і Україна російська однак нам рідні, і жодні географічні межі не можуть роз'єднати одного народу, і аби була у нас моральна міць, то ні нас не зможкть відірвати від Галичини, ні Галичини від нас, бо ідеї, духху розірвати на два шматки не можна, як нічим не можна спинити Дніпрової течії: вона завжди опиниться у морі, які б перепони не були».

Образ одної, єдиної нероздільної вільної самостійної України «від гір карпатських аж по кавказькі», сформований М. Міхновським 1900 р., став загальновизнаним національним ідеалом, на якому зійшлися політичні сили України початку ХХ ст., в наступні десятиліття ідея соборності залишалась інтегральним чинником і чи не єдиним недискусійним положенням програмних цілей усіх течій національно-визвольного руху. Перша світова війна створила небезпечний прецедент, поставивши великі маси українців в лави воюючих одна з одною ворожих армій. Одночасно війна, яка обернулася шерегом революцій, створила якісно нові можливості для відновлення української державності та реалізації соборницьких прагнень.Українська революція 1917-1920 років зробила реальністю мрію багатьох поколінь українців про об'єднання в єдину соборну державу. Вона увібрала в себе весь попередній багатовіковий досвід національно-визвольної боротьби українського народу. Саме в ці роки визвольних змагань з надзвичайною силою розкрилися творчі сили, свободолюбство і національний дух українського народу. Внаслідок української революції утворилися дві демократичні держави – Українська Народна Республіка і Західно-Українська Народна Республіка. Державне існування України стало історичним фактом.

Разом з тим штучний кордон, проведений далекими від українських інтересів політиками в далеких від України містах, розтинав тіло нашого народу, створював перешкоди на шляху його розвитку як єдиного політичного, економічного, соціокультурного організму. В роз'єднаних частинах України формувалися відмінні риси господарської інфраструктури, політичної культури, етноконфесійних відносин. Та, незважаючи на всі зусилля поневолювачів, народ України через віки проніс мрію про об'єднання всіх українських земель у власній державі. Формування УНР і ЗУНР надало шанс до об'єднання, яким скористалися українські національні сили по обидва боки кордону.

Проголошення Центральною Радою Української Народної Республіки стало центральною подією Української революції 1917 – 1921 рр., логічним завершенням довготривалого національно-визвольного руху. IV Універсалом Центральної Ради і на мирових переговорах в Бересті з країнами Четверного блоку УНР твердо заявила про соборницьку перспективу своєї державної політики. Революція 1918 р. в Австро-Угорщині посилила надії українців Наддністров’я на здобуття права власного самовизначення, а факт існування державності на Великій Україні надавав їм упевненості в неминучості об’єднання нації в єдиній Українській Соборній Самостійній Державі.

6 жовтня 1918 р. на урочистому відкритті Державного Українського університету в Києві велике враження на присутніх справив виступ депутата австрійського парламенту д-ра Л. Цегельського, який зокрема виголосив: «Переповнене моє серце почуттям радости і тріумфу! Сьогодні положено найкращий камінець під будучину українського народу. Українська нація прилучилася до європейської культури, і це прилучення є найкращою запорукою, що Україна не загине. Я вірю, я певен в тому, що ви, браття, пригорнете й нас, галичан, до себе...». Злука двох частин одного народу закономірно мусила настати, її передчуття вже оволоділо умонастроями українців.

18 жовтня 1918 р. у Львові сформувалася Українська Національна Рада (УНРада) на чолі з Євгеном Петрушевичем, яка взяла у свої руки владу в західно-українських землях, проголосила, що Східна Галичина, Північна Буковина та Закарпаття, які «творять цілісну українську територію, уконституйовуються... як Українська держава». Відповідальність боротьби за державність згуртовувала галицьких українців, змушувала шукати ефективні політичні рішення. УНРада заявили про намір творити національну державність і інкорпоруватися у єдину соборну державу, яка вже існувала на Великій Україні. Ідея соборності українських земель набула державного статусу. Важливим є й факт легітимності завершальної стадії соборницького процесу, який передував Акту Злуки. Ініціатори об'єднавчого руху – Українська Національна Рада та Директорія УНР – ще 1 грудня 1918 року в Фастові уклали Предвступний договір про наміри об'єднати населення і території обох утворень в одній державі: «Правительства обох Республік... уважають себе посполу зобов’язаними цю державну злуку можливо в найкоротшім часі перевести в діло так, щоби в можливо найкоротшім часі обі держави утворили справді одну неподільну державну одиницю».

3 січня 1919 року у Станіславі було ухвалено рішення про злуку, в якому зазначилося: «Українська Національна Рада, виконуючи право самовизначення Українського Народу, проголошує торжественно з’єднання з нинішним днєм Західно-Української Народньої Республіки з Українською Народньою Республікою в одну одноцільну, суверенну Народню Республіку».

УНРада сформувала повноважну делегацію до Києва, яка отримала завдання завершити оформлення об'єднання двох держав. Президент Ради Євген Петрушевич наголошував: «По лінії з'єдинення не було між нами двох думок».

22 січня старий Київ був вбраний, наче на свято. На Володимирській вулиці перед Софійською площею спорудили тріумфальну браму, прибрану блакитними і жовтими стрічками та гербами всіх українських земель. Близько дванадцятої години біля входу до собору святої Софії з'явилися члени Директорії, офіційні представники ЗУНР, єпископат Української православної церкви. Над площею, де зібралися десятки тисяч киян і гостей столиці, пролунало «Ще не вмерла Україна». Після нього було проголошено історичні слова: «Однині воєдино зливаються століттями відірвані одна від одної частини єдиної України Західно-Українська Народна Республіка (Галичина, Буковина й Угорська Русь) і Наддніпрянська Велика Україна. Здійснилися віковічні мрії, якими жили і за які вмирали кращі сини України. Однині є єдина незалежна Українська Народна Республіка. Однині український народ, звільнений могутнім поривом своїх сил, має змогу об’єднати всі зусилля своїх синів для створення нероздільної, незалежної Української держави на добро і щастя українського народу».

Однак об'єднання УНР і ЗУНР в одну державу через низку обставин так і не було доведене до кінця. Головна з них - скрутне становище, в якому незабаром опинилися як і УНР, так і ЗУНР. Несприятлива міжнародна обстановка відіграла провідну роль в падінні двох демократичних українських республік. Проте навіть за таких обставин нині ми повинні віддати належне рішучості й патріотизму тих політиків, які в неймовірно складних умовах, долаючи величезні труднощі, сприяли злиттю двох гілок єдиного народу.

Тому, незважаючи на загальну поразку українських визвольних змагань початку ХХ ст., день 22 січня 1919 року назавжди залишиться в історії нашого народу як свято Соборності України. Це був, безумовно, один з найпрекрасніших моментів нашої непростої, нерідко трагічної історії.

Наступного дня, 23 січня Акт злуки був схвалений Конгресом Трудового народу України. Акт Соборності надав завершеної форми самостійній українській державі. Він став яскравим фіналом складного і тривалого шляху українців до консолідації етносу, перетворення його в єдину політичну націю, а також об'єднання території його споконвічного проживання в межах єдиної української держави.

Вреальних обставинах 1919 р., коли Україна опинилася оточеною колом фронтів, УНР не вдалося відстояти. Об'єднавча акція 1919 року залишила глибинний слід в історичній пам'яті українського народу. В українській суспільно-політичній думці ХХ ст. Україна інтерпретувалася лише як соборна держава. Етнонаціональна консолідація спиралася на такі засадничі підвалини, як спільне історичне минуле, спорідненість етнокультурних процесів, єдиний національно-визвольний рух ідеали свободи і незалежності. Іншими словами,соборництво відіграло і відіграє роль наріжного каменя сучасної української національної ідеї, важливої складової становлення української політичної нації. Не випадково в роки радянської влади про подію 22 січня 1919 р. публічно не згадувалося, вона була табуїзована.

Перше в Україні,по-справжньому масштабне відзначення свята Соборності,відбулося 22 січня 1939 року в місті Хусті. Таким чином закарпатці нагадали про волю українців, висловлену на з’їзді Всенародних зборів у Хусті 21 січня 1919 року про приєднання Закарпаття до Української Народної Республіки зі столицею в Києві. Це була не просто маніфестація, а найбільша за 20 років перебування краю у складі Чехословаччини демонстрація українців. Понад 30 тисяч осіб з’їхались до столиці Карпатської України.

Урочисто відзначаючи день Акту Злуки УНР і ЗУНР, ми не маємо права обійти мовчанкою одного з найважливіших етапів в історії змагань українського народу за свою землю, соборність і державність, а саме - період 1938-1954 років. Саме в цей час відбулося проголошення незалежності Карпатської України; увінчалась успіхом боротьба українців із німецько-нацистськими загарбниками; завершилося збирання в межах колишнього СРСР основних етнічних земель українського народу, і Україна як повноправний член ООН вийшла на арену світової політики.

Збирання українських земель і утвердження нових кордонів України в її етнічних межах гарантувало сприятливі умови для консолідації української нації, національного відродження і зростання національної самосвідомості українців. Незважаючи на жахливі жертви і втрати, ці роки увійшли героїчною сторінкою в літопис священної боротьби українського народу за свою єдність і цілісність. Вони засвідчили нескореність нації і невмирущість національної ідеї. Вони наблизили реальний суверенітет України, її незалежність.

В цьому контексті фактом вияву вищої, історичної, справедливості є Указ Президента про відзначення в Україні 22 січня Дня Соборності.

Незалежна Україна в кінці ХХ століття стрімко ввійшла у світове співтовариство, отримала широке міжнародне визнання. Сутнісною рисою української соборності є інтеграція етнічних земель, консолідація духовного і культурного життя, нівелювання регіональних бар’єрів. Унітарність нашої держави закріплена в Конституції України, а цілісність території виступає ключовим фактором її суверенітету.

Акт Злуки 22 січня 1919 року - подія величезного історичного значення. Навіть залишившись тоді нереалізованим, ідеал соборності українських земель упродовж багатьох десятиліть виступав визначальним чинником національної консолідації, виявом генетичного прагнення українства до територіального й духовного єднання, спадкоємності історичної державницької традиції. Цілісність етнічної території стала фундаментальною підвалиною відродження сучасної незалежної, соборної України. Оскільки це свято пов’язане з процесом об’єднання українських земель, заходи, що проводяться 22 січня, покликані відобразити саме його. Мабуть, найбільш знаковий з таких відбувся в 1990 році і отримав назву «Живий ланцюг».

21 січня 1990 року українська патріотична громадськість із нагоди 71-ї річниці проголошення Акта Злуки УНР та ЗУНР утворила між Івано-Франківськом і Києвом живий ланцюг єднання. Прикладом тієї «Української хвилі» стала акція жителів країн Балтії «Балтійський шлях». Наша акція стала знаком ушанування подій Української революції. Кількість учасників акції достеменно невідома. Різні джерела називають від 500 тисяч до трьох мільйонів людей, які взялися за руки та створили безперервний ланцюг від Києва через Львів до Івано-Франківська.

З 2000-х років у Києві щорічно влаштовують живий ланцюг вздовж моста Патона, який пролягає між правим та лівим берегами Києва, таким чином символізуючи об’єднання Сходу та Заходу України.

Також у різних містах України влаштовують символічний живий ланцюг, в знак поваги до цього свята. Усі охочі долучитися до дійства беруть із собою державні жовто-блакитні прапори, та просто приєднуються, ставши частинкою ланцюга. Акція стала провісником майбутнього падіння СРСР і постання незалежності України.

Через сторіччя після проголошення Акта Злуки на Софійському майдані соборність залишається на порядку денному національних завдань. Відновлення соборності відбудеться після деокупації Криму й окремих районів Донецької і Луганської областей.Наше завдання зберегти і примножити державотворчий потенціал ідеї соборності як запоруки нерозривності і єдності державного організму, поступального соціально-економічного і духовно-культурного розвитку України.

Музей історії міста Хмельницького