• Фонтан з жабенятами
• Подільська, 39. Пожежне ДЕПО – кінотеатр «Планета»
• Проскурівська,13. Аптека Дєрєвоєда
• Проскурівська, 15. Ресторан “Слон”
• Проскурівська,18. Ілюзіон "Модерн"
• Проскурівська, 40. Кінотеатр ім. Т. Г. Шевченка
• Проскурівська, 43. Будинок культури. Перший театр Проскурова 
• Проскурівська, 56. Готель “Континенталь”
• Проскурівська, 46. Театр ляльок. Особняк Маранца
• Проскурівська, 47. Художній музей. Промисловий банк
• Парк імені Франка
• Проскурівська, 81.Стадіон "Поділля"
• Залізничний вокзал
• Міське водосховище, парк імені М. Чекмана
• Філармонія
• Музично-драматичний театр
• Театральна, 38. Бібліотека Університету управління та права. Будинок домовласника Вуля
• Собор Різдва Пресвятої Богородиці
• Міська Рада. Олексіївське Реальне училище
• Поштово-телеграфна контора
• Ресторація «Шпігеля». Особняк Шпігеля
• Будинок Миколи Сікори
• Гасова крамниця Шейнбарга
• Літературний музей
• Свято-покровський кафедральний собор
• «Дитячий світ»
• Центральний продуктовий ринок
• Міський сад
• Сакури
• Пам’ятник Барону Мюнхгаузену
• Вічний Вогонь

---

Місце, де починається вулиця Проскурівська, вже впродовж майже трьох століть вважається неофіційним центром міста. Колись тут перетиналися дві найголовніші магістралі Проскурова – поштові дороги на Летичів і Кам’янець, які у XIX столітті перетворилися на центральні вулиці – Олександрівську (нині Проскурівська) і Кам’янецьку. Поблизу перехрестя цих вулиць розташовувалися основні життєво важливі споруди старого Проскурова – собор, торгові ряди, в’язниця, казначейство. Але, як не дивно, таке “центрове” для Проскурова місце зовні фактично нічим не виділялося – ті ж самі одно- і двоповерхові будиночки, яких по всьому місту було безліч. Лише у повоєнні роки, коли Проскурів вже став обласним центром, вигляд центрального перехрестя зазнав архітектурних перетворень. По-перше, була впорядкована трикутна площа з невеличким сквером. По-друге, навпроти скверу була споруджена будівля міської пожежної команди (так звана “каланча”). По-третє, центр міста прикрасив чотириповерховий універмаг. Тепер всі ці три об`єкти є окрасою центру міста.

Фонтан з жабенятами

Отже, об`єкт перший – добре відомий усім мешканцям міста мініатюрний сквер і фонтан “із жабенятами”. Проте, нині це місце назвати сквером можна лише умовно – після трагедії 2007 року, коли під зламаною буревієм вербою загинув молодий чоловік, всі дерева позрізали та облаштували біля фонтану квітники. Але, повернемось до історії.

Сквер був закладений одразу після Великої Вітчизняної війни, на місці зруйнованого під час визволення Проскурова будинку. Спочатку у сквері були насаджені ялинки, а в його центрі у травні 1948 року встановили пам’ятник “великому вождю й полководцю” Йосипу Віссаріоновичу Сталіну. Монумент особливою оригінальністю не відрізнявся, і тому, коли через пару років після смерті Сталіна (5 березня 1953 року) пам’ятник демонтували, в архітектурно-естетичному відношенні сквер абсолютно нічого не втратив. Більше того, коли у 1956 році спорудили чотириповерховий універмаг, сквер повністю перепланували – насадили верби, кущі, квітники, облаштували фонтан “із жабенятами”. Цей куточок міста одразу став улюбленим місцем хмельничан усіх поколінь. Діти бавилися біля фонтану, жінки “полювали” за дефіцитними товарами в універмазі, чоловіки попивали пиво у розташованій поруч “Пельменній”.

ПОДІЛЬСЬКА, 39. ПОЖЕЖНЕ ДЕПО – КІНОТЕАТР «ПЛАНЕТА»

Стосовно ж будівлі міської пожежної команди, то проект її спорудження був затверджений ще наприкінці 1946 року. Але, через повоєнну скруту та брак коштів, будівництво розпочалося лише в 1951 році. Спочатку знесли чотири старих будинки – два одноповерхових і два двоповерхових (перший належав деревокомбінату, а другий – “Міжбудліспромсоюзу”), а вже згодом, до 1954 року, на їхньому місці каменярі вимурували елегантну будівлю пожежного депо з вежею “каланчі”. Понад двадцять років будівля використовувалася за призначенням, поки її не передали у розпорядження “Облкіновідеопрокату”. Нині колишня “каланча” відома хмельничанам як кінотеатр “Планета”, який прийняв перших відвідувачів у 1987 році як дитячий кінотеатр. Тепер це один з двох кінотеатрів міста, із трьома залами, сучасною апаратурою, що демонструє кінострічки для відвідувачів будь-якого віку. Не менше милують око й силуети самої будівлі, яка, без перебільшення можна сказати, на сьогодні визначає архітектурний вигляд центральної частини Хмельницького. Не випадково у 2004 році на вежі “каланчі” було встановлено музичний годинник, із якого кожну годину лунає мелодія пісні про місто.

ПРОСКУРІВСЬКА, 13. АПТЕКА ДЄРЄВОЄДА

Чотириповерховий стародавній будинок, у якому розміщений міжміський переговорний пункт і інші служби “Укртелекому”, можна без перебільшення вважати окрасою центральної вулиці Хмельницького. Наприкінці XIX століття серед переважно одноповерхової забудови міста, ця будівля виглядала доволі велично. Побудував будинок у 1890 році дворянин Людвіг Іванович Дєрєвоєд, людина заможна, яка мала в тодішньому Проскурові величезний авторитет. Досить сказати, що його з 1881 року протягом трьох десятиліть (!) постійно обирали гласним міської Думи. Але найбільше серед проскурівчан Л. Дєрєвоєд був відомий як власник найкращої у місті аптеки.

ВІД БАГДАДА ДО ПОДІЛЛЯ

Відомості про спеціалізовані заклади, що займалися приготуванням ліків на замовлення пацієнтів, відомі з історії Давнього Єгипту, Риму, Китаю. Саме з тих часів і ведуть родовід сучасні аптеки. Документально відкриття першої аптеки зафіксовано в 754 році в Багдаді, у Європі – у 1274 році в Базелі (Швейцарія), на території України – у XV столітті у Львові. Коли з’явилися перші аптеки на Поділлі, історикам поки невідомо. Достовірно стверджувати можна лише те, що до кінця XVIII століття аптеки існували вже в усіх більш-менш великих містах і містечках краю. Наприклад, 1861 року їхня кількість сягала 51. Практично всі аптеки були приватними, і лише деякі містилися при казенних лікарнях. Але, для двохмільйонного населення Подільської губернії це було краплею в морі.

У 1873 році з метою розвитку аптекарської справи в Російській імперії виходить закон, у якому обумовлюються правила утримання і порядок відкриття аптек. Зокрема, у повітових містах аптеку передбачалося мати на кожні 6 тисяч населення, у сільській місцевості – на округу радіусом 15 верст. Засновник і власник аптеки повинен був обов’язково бути провізором (звання давалося після дворічного університетського фармацевтичного курсу) чи доручити керування аптекою тому, хто мав це звання. Під час приготування ліків аптека неодмінно повинна була користуватися фармакопеєю – спеціальним збірником стандартів і положень, що відносяться до якості ліків. Були також встановлені вимоги до аптекарських приміщень і проведений поділ між аптекою й аптечним магазином (в останньому ліки не виготовляли, а лише продавали).

На початку 70-х років XIX століття дворянин Людвіг Іванович Дєрєвоєд одержав відповідну освіту і звання провізора та відкрив у Проскурові власну аптеку, обладнавши під неї маленький одноповерховий будиночок на розі Олександрівської (нині вул. Проскурівська) і невеликого провулка, що вів до єврейських кварталів (нині район центрального ринку). Цікаво, що саме завдяки відкритій тут аптеці, цей провулок незабаром одержав офіційну назву – вулиця Аптекарська (у 1921 році перейменована на честь Котовського, а з 2001 – вул. Проскурівського підпілля).

У 1890 році Л. Дєрєвоєд завершив будівництво нового триповерхового будинку, перший поверх якого відвів під аптеку. Предметом особливої гордості нового закладу стали обладнані за останнім словом науки і техніки “кокторія” – спеціальне приміщення для фармацевтичних робіт, що вимагають гарячого настоювання і відварювання, а також лабораторія. До того ж нова аптека мала: сухий підвал, комору, льодовню для збереження препаратів у холоді, “трав’яну кімнату” – приміщення для висушування трав, квітів, коренів рослин. Для відвідувачів була влаштована простора “рецептурна кімната”, до якої клієнти заходили для оформлення замовлення і придбання ліків. Маючи таке приміщення й устаткування, аптека Дєрєвоєда стала найкращою в місті, в якому на той час (дані на 1904 рік) працювали ще 3 приватних аптеки при лікарнях і 10 аптекарських магазинів.

Розвиваючи власну справу, Л. Дєрєвоєд незабаром став одним із найбагатших мешканців Проскурова. Аптечний бізнес доповнювали прибутки від нерухомості – напівпідвал будинку орендував “Погребок рейнських вин”, верхні поверхи – різні установи та квартиранти. Додамо, що Л. Дєрєвоєд володів ще одним будинком на перехресті тієї ж Аптекарської та Купецької вулиць (нині вул. Подільська). Нині у цьому двоповерховому будинку розміщується міське управління соціального захисту населення, а на початку XX століття його орендував Проскурівський повітовий З’їзд мирових суддів.

Усе це майно, у тому числі й аптека, після смерті Людвіга Івановича Дєрєвоєда в 1909 році (дата, можливо, неточна), перейшло до його дружини Михайлини Гнатівни.

У радянські часи будинок Л. Дєрєвоєда був націоналізований, і аптека припинила існування. Змінивши багато господарів (переважно в особі державних установ), будинок пережив декілька ремонтів та перебудов (добудували четвертий поверх), але все-таки, зберіг свою оригінальну архітектуру.

ПРОСКУРІВСЬКА, 15. РЕСТОРАН “СЛОН”

У першій половині ХХ століття тут був найпопулярніший ресторан Проскурова. Він майже чотири десятиліття займав весь перший поверх будинку №15, в якому нині розташовується Бюро технічної інвентаризації.

На жаль, достовірно невідомо, хто і коли побудував цей будинок і хто був засновником ресторану “Слон”. Точно можна стверджувати лише те, що у 1908 році цей ресторан вже успішно працював та вважався найкращим у місті. На відміну від багатьох подібних закладів (а на той час – дані на 1909 рік, – у Проскурові було 9 ресторанів і трактирів, 17 харчевень, закусочних і чайних, 1 буфет, 39 пивниць та винниць), “Слон” пропонував відвідувачам вишуканий асортимент. Кухня ресторану особливо славилася оригінальними холодними закусками і фірмовою заливною рибою, а також різноманітним вибором вин і делікатесів. Кажуть, що навіть під час громадянської війни, коли в країні панували голод і розруха, у “Слоні” можна було замовити (зрозуміло, за великі гроші) чорну ікру й ананаси. Ще одним “козирем” ресторану тривалий час був оркестр сліпих музикантів, що складався з 18 чоловік, які грали вечорами. Над рестораном, на другому поверсі будинку, були обладнані готельні номери. У них міг зупинитися будь-який приїжджий, але здебільшого номери використовували для інших потреб... От що повідомляв поліцейський справник у рапорті від 28.10.1914 року: “Проверкою подтверждено, что нумера над рестораном “Слон” главным образом служат для времяпрепровождения с девицами легкого поведения и посему вышеупомянутые нумера необходимо незамедлительно закрыть в соответствии с требованиями военного положения”.(Нагадаємо, що в 1914 році тривала Перша світова війна, а Проскурів перебував у прифронтовій смузі). Але, як свідчать інші документи, готельні номери так і не закрили, і вони приймали “гостей” до 1921 року.

У перші роки радянської влади в місті було проведено перерозподіл приміщень і будинків між різними установами й організаціями. “Слон” так і залишився рестораном, а от “нумера” передали під класи польської школи ім. Костюшка. Однак, такий симбіоз ресторану та школи проіснував недовго, і незабаром над “Слоном” знову були обладнані готельні номери. Але тепер заклад був вже суто “радянського типу”, із відповідною назвою – “Готель № 1 міськкомунгоспу”.

Саме в цьому готелі у вересні 1938 року зупинялася знімальна група під керівництвом відомого кінорежисера Олександра Довженко, що знімала у Проскурові деякі епізоди фільму “Щорс”.

ДОВЖЕНКО В ПРОСКУРОВІ

У 2000 році вдалося записати спогади проскурівчанина Миколи Юзикова, якому 16-річним юнаком, довелося стати очевидцем зйомок у нашому місті фільму “Щорс”. Ось, що розповів старожил:

“Був вересень 1938 року, на дворі стояла суха і тепла погода. Одного дня я побачив, як до готелю, що знаходився на другому поверсі будинку, в якому зараз міститься бюро технічної інвентаризації, під’їхало багато людей з незвичайним багажем. Як потім виявилося, то була знімальна група та актори на чолі з кінорежисером Олександром Довженко.

Жив я тоді у помешканні, на місці якого височіє багатоповерховий будинок з універсамом “Південний Буг”. Тому добре бачив, як в наступні дні, кожного ранку, О. Довженко збирав на вулиці біля готелю свою команду, виносили бутафорію, апаратуру і вирушали на зйомки. Артисти, як правило, виходили вже загримовані та одягнені у відповідні костюми. Особливу увагу привертав досить популярний тоді актор Євген Самойлов, виконавець ролі Миколи Щорса. Він завжди ходив у червоноармійській формі, із шаблею на боці, і в такому вигляді навіть заходив у магазин або на ринок.

Дивне видовище було, коли на перехресті вулиць Примакова і Соборної робітники кіногрупи з дерева і полотна побудували тимчасовий будинок з балконом. Здалеку навіть не здогадаєшся, що він бутафорський. Біля будинку знімалися епізоди, коли з балкона з промовою до бійців виступив Боженко (актор І. Скуратов).

Захоплення у хлопців Проскурова викликали зйомки наступу Червоної армії. Уявіть собі картину, коли з шаблями наголо, із криками “Ура”, із Заріччя через греблю у місто вриваються кіннотники-щорсівці. Для нас, молодих, вихованих на героїчних прикладах Червоної армії, це було надзвичайне видовище.

На вулиці Подільській та Соборній знімали також сцени єврейського погрому, що, як відомо, відбувся у Проскурові у 1919 році. Але ці кадри до фільму не ввійшли.

Не потрапила у фільм ще одна велика сцена – проїзд кавалерійської дивізії Щорса по центральній вулиці міста. Пам’ятаю, кіннотники співали “Ой, на горі...” і рухалися колоною від сучасного телеграфу аж до іподрому (нині район парку ім. Франка). Нам, підліткам, пощастило взяти участь у масовці при зйомках цього епізоду. Олександр Довженко перед початком дії спілкувався з нами особисто. Це був молодий, енергійний, невисокого зросту чоловік. В руках у нього постійно був рупор, за допомогою якого режисер керував кінознімальною групою. Зйомки фільму “Щорс” проходили всього 2-3 тижні, але враження залишилося на все життя.“

Після Другої світової війни готель №1 ще кілька десятиліть продовжував діяти, поки у 1967 році не відкрили новий комфортабельний готель “Жовтневий”, який перейняв на себе основні турботи з обслуговування гостей обласного центру. Отож готель №1 припинив існування, а от “Слон” свою “спеціалізацію” проніс, як кажуть, через віки, щоправда, змінюючи при цьому назви. Тривалий час ресторан називався “Центральний”, потім “Дружба”, згодом тут були й звичайна їдальня, й кафе “Кристал”, й бар “Едем”.

ПРОСКУРІВСЬКА, 18. ІЛЮЗІОН "МОДЕРН"

За цією адресою перебувають фактично два двоповерхові будинки, які з'єднані вузькою прибудовою з арочним проїздом. У середині ХХ століття проїзд був замурований, внутрішні приміщення двох споруд з'єднані, після чого будинки й отримали одну адресу.

Ілюзіон “Модерн”. Першим з'явився ближчий до перехрестя будинок. Почалося з того, що у 1889 році відома в Проскурові купецька родина Маранців придбала земельну ділянку на розі вул. Олександрівської та Аптекарської та у 1907 році побудувала двоповерховий прибутковий будинок (власність була записана на купчиху Розалію Маранц). У 1910 році цей будинок успадкувала її донька – Августина Маранц, але вже наступного року вона продала його міщанину Овшію Тульчинському. Цього ж року, на першому поверсі будинку почав діяти найкращий у місті кінотеатр “Модерн”.

Перший у Проскурові ілюзіон (тобто кінотеатр) з'явився в 1908 році по вул. Кам’янецькій – власник купець Єфим Горенштейн відкрив його у старому складському приміщенні та дав сучасну назву – “Модерн”. У 1910 році кінотеатр Є. Горенштейна переїхав до нового просторого приміщення згаданого будинку по Олександрівській (нині Проскурівській, 18). “Модерн” був найкращим серед ілюзіонів Проскурова. Увечері він весь сяяв вогнями електричних ламп, перед входом були встановлені красиві рекламні щити, біля вхідних дверей, прикрашених художнім різьбленням (до речі, ті двері збереглися донині), чергував швейцар. Всередині кінотеатру до послуг відвідувачів були просторе фойє, буфет, зал з м’якими кріслами й диванами. Всі приміщення вирізнялися особливою вишуканістю: стіни фойє оздоблені французьким гобеленом і прикрашені величезними дзеркалами, підлогу було викладено кольоровою керамічною плиткою, у кінозалі завіса і штори пошиті з червоного оксамиту. Під час кіносеансу грав невеликий оркестр, а безпосередньо перед початком демонстрації фільму конферансьє оголошував назву і короткий зміст картини. Зал для глядачів мав 200 місць. Перші п’ять рядів складали звичайні дерев’яні лавки (найдешевші місця), далі йшли м’які стільці, а праворуч і ліворуч від входу – ложі з розкішними кріслами та диванами. Біля кінобудки розташовувалося ще одне, м’яке крісло – для власника ілюзіону, який не пропускав жодного сеансу у своєму кінотеатрі.

НАГЛЯДАЧ ЗА БЛАГОЧЕСТЯМ

Була у місті ще одна людина, яка переглядала всі без винятку фільми – не тому, що він був “кіноманом”, а тому що це входило до його службових обов’язків. Ця людина – інспектор із виховного нагляду за учнями. Справа в тому, що учні шкіл, училищ і гімназій мали право дивитися ті чи інші кінофільми лише після відповідного дозволу, що давав (а найчастіше не давав), попередньо переглянувши картину, цей інспектор. Після прем’єрного сеансу він складав відповідний рапорт, у якому і виносив “вирок” кінофільму. От наприклад декілька рядків з одного такого рапорту: “17.02.1910 р. Картина “Упражнения на проволоке” найдена мною нездоровою для посещения учащимися, о чем был уведомлен заведующий иллюзиона, а ученикам просмотр означенной картины категорически воспрещен. На посещение же картины “Петр Великий” разрешение дано. Подпись: инспектор С. Билимович”. Додамо, що, крім кінотеатрів, інспектор, постійно відвідував ресторації, трактири, ігрові клуби та ... вокзал. У цих закладах учням з'являтися було заборонено категорично.

У 1917 році власниками “Модерну” стали брати Штейншлегери. У 1921 році радянська влада націоналізувала кінотеатр, але одразу зіткнулася з проблемою – кого призначити директором? Перебравши багато кандидатур, запропонували цю посаду авторитетному й досвідченому... одному з братів Штейншлегерів – Йосипу. От такий вийшов курйоз – “колишній” власник “Модерну” став директором свого ж кінотеатру. У 1926 році було вирішено поміняти “буржуазну” назву на нову – “Зірка комунізму”. Під таким ім’ям кінотеатр проіснував усього два роки, і рішенням міської влади був об’єднаний з “Кіно ім. Леніна” (колишня “Оаза”).

Будинок з драконами. Дальший від перехрестя будинок побудований у 1910 році. На це вказувала стилізована під флюгер кована металева композиція, яка, на жаль, зникла під час надбудови у 2006 році мансардового поверху. У мереживо цієї композиції якраз і була вписана дата “1910”, а також вензель власника у вигляді переплетених букв “О.И.” Літери вензеля – ініціали власника будинку Ізраїля (Сруля) Оксмана, відомого у місті торговця аптекарськими товарами. Проте, за ім'ям власника проскурівчани цей будинок майже не називали. Замість адреси, як правило, казали – “будинок із драконами”. І дійсно, якщо уважно придивитися на оздоблення фронтонів, то побачите ліпних... дракончиків. Такий собі декор, якого на жодному проскурівському будинку не було.

Нині обидва будинки, об'єднані однією адресою, перебувають у розпорядженні дитячої музичної школи №1.

ПРОСКУРІВСЬКА, 40. КІНОТЕАТР ІМ. Т. Г. ШЕВЧЕНКА

Від 1992 року найбільший кінотеатр міста й області носить ім’я Тараса Григоровича Шевченка. Але все-таки  для більшості хмельничан середнього і старшого віку, він так і залишився старим, добрим, рідним “Чкальником”, тобто кінотеатром імені Чкалова. Не одне покоління городян пов’язує з цим кінотеатром свої найкращі спогади – перші побачення, зустрічі з друзями, прекрасні хвилини сімейного відпочинку або просто “похід у кіно” з однокласниками.

Спорудження в Проскурові нового спеціалізованого кінотеатру почалося у 1936 році. Це будівництво стало не лише найбільшим за всі попередні роки існування радянської влади в місті, але було навіть включено до республіканського плану розвитку народного господарства України. Урочисте відкриття кінотеатру планувалося на середину 1938 року, але... ударне будівництво перетворилося на довгобуд.

У липні 1938 року щойно призначений головою Раднаркому УРСР Д. Коротченко розіслав циркуляр у місцеві органи влади з вимогою поінформувати про стан справ на запланованих до введення в дію народногосподарських об’єктах. Голові проскурівської міськради Коржу нічого не залишалося, як повідомити у доповідній записці в Київ таке: “Кінотеатр на 500 місць. Під загрозою виконання урядової постанови про завершення будівництва в 1938 році. Причина – гостра нестача необхідних будівельних матеріалів і конструкцій, що пов’язано з мобілізацією всіх сил і засобів на спорудження особливо важливих державних об’єктів”. Під “важливими об’єктами” розумілося будівництво на території нашої області “Лінії Сталіна” – системи укріплених районів з могутніми бетонними довготривалими оборонними точками (ДОТи), на спорудження яких у той час працювала практично вся промисловість будматеріалів Поділля. От так і вийшло, що будували кінотеатр замість запланованих двох років майже п’ять.

Нарешті 13 листопада 1940 року відбулося урочисте відкриття нового кінотеатру. На площі перед головним входом на святковий мітинг зібралися тисячі проскурівчан, грав оркестр, звучали палкі слова виступаючих. У цей же день відбувся і перший кіносеанс – демонстрували нову комедію “Музична історія”. Важко передати, як хвилювався перед прем’єрою весь колектив кінотеатру, а особливо – головний кіномеханік С. Секирін. Але все відбулося успішно.

Кінотеатр ім. Чкалова відразу став гордістю міста і по праву ввійшов до числа кращих в Україні. І це не дивно – просторий кінозал, фойє, бібліотека, музично-оркестровий зал, буфети, найсучасніша на той час апаратура, – все було до послуг відвідувачів. Додамо до того ж, що в архітектурному плані нова будівля прекрасно довершила формування тодішньої центральної площі Проскурова: перед кінотеатром височів пам’ятник В. Леніну (у 1970 р. його перенесли до радіозаводу), навпроти розташовувався будинок міськвиконкому (нині військкомат), поруч, через будинок – драмтеатр (нині Будинок культури), а з тильного боку кінотеатру розкинувся центральний парк культури та відпочинку. Що цікаво, з моменту відкриття кінотеатр ім. Чкалова ніколи не змінював свого профілю. Навіть у роки німецько-фашистської окупації тут продовжували демонструвати кіно, щоправда, в основному для солдатів і офіцерів німецької армії.

Після війни, у 1949 році, в кінотеатрі ім. Чкалова обладнали малий зал, реконструювали й розширили великий. Згодом добудували малу апаратну, а 29 серпня 1964 року кінотеатр став широкоформатним. У його приміщенні, крім фільмів, постійно експонувалися різноманітні виставки, проходили зустрічі з кіноакторами й режисерами, проводилися лекторії. Особливо запам’ятався хмельничанам 25-річний ювілей кінотеатру, на святкування якого в 1965 році приїжджала дружина Валерія Чкалова – Ольга Еразмівна.

За останні роки кінотеатр технічно переобладнаний, і нині, під новим ім’ям, переживає свою другу молодість.

ПРОСКУРІВСЬКА, 43. БУДИНОК КУЛЬТУРИ. ПЕРШИЙ ТЕАТР ПРОСКУРОВА

Перший театр у Проскурові відкрився у 1892 році та розташовувався в дерев’яній необладнаній будівлі на вул. Кам’янецькій, приблизно на місці старого пологового будинку. Театр був приватним, належав Б. Шильману. Постійної трупи в ньому не було, грали винятково приїжджі актори. Б. Шильман, фактично, був лише власником приміщення, а зал віддавав в оренду антрепренерам, що й організовували гастролі. Найвідомішим проскурівським антрепренером був Гліб Ростов, який мав зв’язки з багатьма театрами Російської імперії. До того ж, у Проскурові нараховувалося ще з десяток так званих уповноважених “Російського театрального товариства” – громадської організації, членом якої міг стати будь-який громадянин (у нашому місті це були переважно лікарі і купці). Уповноважені постійно одержували інформацію про наявність театральних колективів, що гастролюють, і за бажання могли влаштувати їхній приїзд у Проскурів, одержавши з цього певний прибуток. Єдине, що стримувало приїзд у Проскурів “зоряних” труп, було саме приміщення театру – дерев’яна необладнана будівля, що відрізнялася, за спогадами сучасників, “своїми жахливими протягами”. Розташовувався перший театр на вул. Кам’янецькій. У 1907 році на центральній вулиці Олександрівській (нині Проскурівська) Б. Шильман зводить нову будівлю театру. Поруч з ним, у дворі, відкривається невеличкий готель для приїжджих акторів та затишний “театральний ресторанчик”. Театральне життя в Проскурові пожвавилося: все частіше місто стали відвідувати найкращі акторські колективи з Києва, Одеси, Петербурга. Під час громадянської війни, коли Проскурів опинився у центрі подій, пов’язаних із становленням Української Народної Республіки (УНР), театр інколи використовували для засідань Уряд УНР та Директорія, що у 1919-20-х роках тричі побували в Проскурові. Театральний зал пам’ятає промови Головного Отамана С. Петлюри, командуючого Січовими стрільцями Є. Коновальця, урядовців УНР С. Остапенка, Б. Мартоса, І. Мазепи та інших. Але бували тут під час Української революції 1917 – 1921 років і вистави.

ІСТОРІЯ ОДНИХ ГАСТРОЛЕЙ

Успішні та водночас трагічні гастролі відбулися в нашому театрі у 1919 році,  коли на Поділлі виступав Новий Львівський театр.

У липні 1919 року львів’яни перебували в Кам’янці-Подільському. У складі трупи було чимало талановитих українських акторів, серед яких особливо виділялася видатна акторка й оперна співачка Катерина Рубчакова. Поруч із нею на сцені грав  її чоловік Іван Рубчак і 16-річна донька Ольга Рубчаківна – в майбутньому заслужена артистка України й одна з фундаторів київського театру ім. Франка. Гастролі проходили успішно, але наприкінці кам’янецького турне Катерина Рубчакова несподівано захворіла. Новий Львівський театр переїжджає до Проскурова, а акторка змушена на деякий час залишитися в приміському селі Зіньківцях у своїх добрих знайомих.

На сцені проскурівського театру “новольвівці” почали виступати з 9 серпня 1919 року. У виснаженому громадянською війною місті театр став справжнім осередком добра і миру. Вистави проходили щодня та збирали повні зали глядачів. Проскурівчани палко вітали артистів і з нетерпінням чекали на приїзд К. Рубчакової. Незабаром, відчувши себе краще, видатна акторка прибула до Проскурова. У вересні вона зіграла головні ролі у виставах “Пошилися в дурні”, “Безталанна”, “Дай серцю волю, заведе в неволю”...

Але хвороба з новою силою здолала Рубчакову. Театр 30 вересня відбув у Вінницю, а Катерині довелося в Проскурові попрощатися з чоловіком, донькою, друзями і повернутися до знайомих у Зіньківці. Там, 22 листопада 1919 року, на 39 році життя, талановита акторка померла від тифу.

Відзначимо, що творчість К. Рубчакової було визнано не лише в Україні, але і в усьому світі. Невипадково в 1981-82 роках ЮНЕСКО внесло до міжнародного календаря ювілейних дат столітню річницю від дня народження Катерини Рубчакової, останні виступи якої проходили на сцені саме нашого театру.

 24 серпня 1920 року театр Шильмана був націоналізований, а в його приміщенні організували клуб ім. Леніна. У 1925 році театральну споруду передали колективу щойно організованого Українського державного драмтеатру. Як повідомляла газета “Червоний кордон”, “...відкриття відбулося 24 жовтня 1925 року, що стало справжнім святому для проскурівчан. Це перший театр такого типу на Поділлі, який увійшов до загальної мережі театрів України”.

Проте, одночасно у залі театру проводилися партійні конференції, засідання, сесії. Так, у листопаді 1929 року тут відбулося урочисте засідання з нагоди 10-річчя Червоного козацтва й нагородження 1-ої Запорізької дивізії Червоного козацтва (перебувала у Проскурові) найвищою нагородою Української РСР – орденом Червоного Прапора. У засіданні взяли участь почесні гості – К. Ворошилов, С. Будьонний, В. Затонський, В. Примаков, І. Кулик та інші.

У березні 1941 році Проскурів став обласним центром і тому приймається рішення про переведення сюди Кам’янець-Подільського обласного музично-драматичного театру ім. Петровського. Але війна, що почалася за три місяці, змусила відкласти переїзд на повоєнний час. Лише у листопаді 1944 року обласний театр прибув до Проскурова і розташувався в будинку №43. У 1960 році на розі вулиць Кам’янецької (тоді – вул. Фрунзе) і Гагаріна спорудили нову будівлю театру, а приміщення по Проскурівській, 43, передали міському Будинку культури.

ПРОСКУРІВСЬКА, 56. ГОТЕЛЬ “КОНТИНЕНТАЛЬ”

Цей чотирьохповерховий будинок є прекрасним зразком пізнього модерну – архітектурного стилю, який домінував на початку XX століття. До наших днів збереглися всі оригінальні пластичні форми фасаду, ажурні ковані балкони, декоративне оздоблення стін кольоровим склом-смальтою. Нині ліве крило будинку займають класи музичного училища, а в центральній частині розмістилися майже десяток різноманітних установ і організацій. Тут тобі і страхова компанія “Оранта”, і міський фінвідділ, і відділення Держказначейства, і спортивні федерації, корпункти газет, офіси партій... А, колись весь будинок №56 займав один із найкращих готелів міста – ”Континенталь”.

ПРОСКУРІВ – МІСТО ГОТЕЛІВ

У Проскурові початку XX століття проблеми знайти готель просто не існувало. Судіть самі – у 1910 році в місті з населенням всього 36 тисяч мешканців нараховувалося 19 готелів! Зрозуміло, що більшість з них були маленькими і мали всього 4-5 номерів, але все-таки факт залишається фактом. Більше того, Проскурів за кількістю готелів займав перше місце в Подільській губернії. Так, наприклад, у самому губернському центрі, Кам’янці-Подільському, було 15 готелів, у Вінниці – 12, у Могилеві-Подільському – 11. Серед усіх готелів Поділля найкращим вважався шестиповерховий готель “Савой” (нині “Україна”) у Вінниці, який мав небачену на той час розкіш – єдиний у губернії електричний ліфт і гарячу воду. У Проскурові тривалий час найпрестижнішим був готель “Петербурзький” (дивись Проскурівська, 33). Непоганими також вважалися “Англія” (власник І. Гользер), “Бель-В’ю” (В. Гойфман), “Берлін” (С. Ойзелат), “Імперіаль” (З. Булик), “Пасаж” (Л. Вайнбом). Але, крім пишних і претензійних назв, усі ці готелі мало чим відрізнялися один від одного: ті ж мінімальні зручності, той же, досить обмежений спектр пропонованих послуг, ті ж люті клопи в номерах. Місту був потрібен першокласний готель. За його влаштування взявся проскурівський купець Сімха Вассерман, відомий торговець галантерейними товарами і щедрий меценат, член правління благодійної ради місцевого комерційного училища. На власні кошти Вассерман у 1910-12 роках будує чотирьохповерхову споруду готелю, який назвав – “Континенталь”. Готель мав 3 “люксових” апартаменти, 5 номерів “першого класу”, електричне освітлення і саме головне –гаряче водопостачання. Зазначимо, що це в той час, коли в місті взагалі був відсутній водогін! Справа в тому, що Вассерман зумів домовитися з власником розташованого поблизу чавуноливарного заводу (нині завод “Пригма-прес”) Б. Ашкіназі про організацію постачання наземним трубопроводом води, яка нагрівалася у ливарному цеху підприємства. У 1916 році Вассерман почав облаштовувати у дворі будинку зимовий сад. Але цей проект так і залишився нездійсненим.

Після революційно-військових потрясінь нова влада будівлю готелю націоналізувала і передала в користування радянським установам. “Континенталь” припинив своє існування.

ПРОСКУРІВСЬКА, 46. ТЕАТР ЛЯЛЬОК. ОСОБНЯК МАРАНЦА

Відкривши на першій сторінці невелику книжечку “Проскуров 27 лет тому назад, рассказ местного нотариуса К.И.К.” (тобто К. І. Колоколова), видану в 1915 році, читаємо: “...в сырую и мокрую осень (1888 року –авт.) я попал в град Проскуров. По счастью, я приехал вечером и печальный вид сего города увидел только утром, и очень притом рано, ибо придаточные удобства заезжего дома, в виде не особенно больших, но очень злых клопов, не позволили ни на одну минуту уснуть. Вид Проскурова был ужасен, грязь по колено, одна шоссейная улица, идущая от вокзала, но и та вся в ухабах, дома маленькие. глинобитные, сырые и запущенные; красовался лишь один двухэтажный прекрасный дом сахарозаводчика почетного гражданина М.”.

Отож, єдиний двоповерховий “прекрасный дом” – це нинішня будівля театру ляльок, що і тепер виглядає не менш вишукано, а “сахарозаводчик М.” – Соломон Маранц, власник цього будинку – один із найбагатших мешканців Проскурова кінця XIX – початку XX століття.

ЦУКРОВАРІННЮ – БІЛЬШЕ ДВОХ СТОЛІТЬ

У 1799 році російський промисловець Єсіпов у с. Нікольському Московської губернії почав дослідження задля одержання цукру з буряка. У 1801 році дослідження мали успіх, і в 1802 році Єсіпов за допомогою генерала Бланкенагеля в селі Аляб'єво Тульської губернії побудували перший у світі цукробуряковий завод. Того ж року компаньйони подали на експертизу і розгляд у Сенат “сахар из свекловицы, выделываемый трудами и искусством их”. Одразу ж був виданий указ “об отводе земель в южных краях Российской империи желающим разводить свекловичные плантации для делания сахара”. Так почалася епоха бурякового цукроваріння.

В Україні цукровий буряк для промислового значення почали сіяти в 1820-х роках. У 1840 році були побудовані перші цукроварні на Київщині, а в 1825-28 роках – на Поділлі, на землях поміщика Собеновського в П’ятківцях Ольгопольського повіту (нині Вінницька область). Спочатку землевласники та промисловці України неохоче бралися за нову справу, бо не були впевнені в рентабельності цукроваріння. Але поступово поміщики переконалися в прибутковості цукробурякового виробництва, і, як гриби після дощу, почали рости цукроварні. До кінця 1842 року на Україні було вже 67 заводів, а в 1844 – 144!

В нашому краї перший цукровий завод з'явився в Городку. В 1834 році містечко купив барон Гейсмар і через 5 років побудував тут цукроварню. До речі, Городоцький завод став першим підприємством галузі, на якому застосували парову машину. На цьому заводі відбулася і перша техногенна аварія – у 1846 році завалився димар, внаслідок чого 6 робітників загинуло.

До найдавніших підприємств належить і цукровий завод у Хмельницькому, засновником якого був Соломон Маранц.

Представники родини Маранців мешкали в Проскурові з давніх часів і мали значний вплив на всі сфери життя нашого міста. У 1880-х роках Маранци володіли цегельним і черепичним заводами, вели торгівлю (переважно цукром і гасом), здавали в оренду численну свою нерухомість. Найвідомішим з цього роду був Соломон Маранц. От як характеризував його в одному з рапортів проскурівський повітовий справник у 1895 році: “Потомственный почетный гражданин Соломон Гершкович Маранц, 1-й гильдии купец, поведения и нравственных качеств прекрасных, под судом и следствием не состоял, в обществе пользуется почетом и уважением, владеет значительной недвижимостью, в том числе паровой мельницей и сахарным заводом”.

Що стосується заводу, то його історія починається з Чорноострівської цукроварні, що належала поміщику Пшездецькому. У 1889 році її купив С. Маранц, демонтував устаткування і перевіз до Проскурова, де побудував новий цукрозавод. Підприємство стало до ладу у 1891 році, і на той час стало найбільшим у Проскурові – на ньому працювало 470 чоловік.

Отже, не дивно, що С. Маранц володів одним із найкращих будинків у місті. Двоповерховий особняк був побудований у 1880-х роках, розташовувався серед чудового саду, зовні садиба мала ковану огорожу. Згодом будинок кілька разів перебудовувався, поки не набув свого остаточного вигляду: класичні архітектурні форми, виступаючий головний вхід, що прикрасили чотири колони і балкон. На початку XX-го століття частину свого будинку Маранц віддав для потреб Проскурівського земського зібрання, або як його називали – “общественного собрания”.

З перших днів радянської влади будинок Маранца опинився в розпорядженні штабу окремої кавалерійської бригади Г. Котовського, пізніше тут перебували різні радянські і військові установи. Недобру славу будинку з колонами принесли 1930-ті роки. Спочатку тут, до 1938 року, містилося окружне відділення НКВС, а потім, аж до війни, особливий відділ НКВС 5-ої армійської кавалерійської групи. В страшні роки сталінських репресій у прилеглих до цього будинку підвалах були знищені тисячі безневинних людей. Їхні рештки знайшли у 1966 році при спорудженні розташованого поруч ЦУМу.

Світла сторінка в історії колишнього будинку Маранца розпочалася в післявоєнні роки, коли тут розташувався Палац піонерів. У 1989 році Палац піонерів переїхав у нове приміщення, що було споруджено по вул. Прибузькій (нині це Палац творчості дітей і юнацтва), а в будинку № 46 розмістився обласний театр ляльок. Відкривши на першій сторінці невелику книжечку “Проскуров 27 лет тому назад, рассказ местного нотариуса К.И.К.” (тобто К. І. Колоколова), видану в 1915 році, читаємо: “...в сырую и мокрую осень (1888 року – авт.) я попал в град Проскуров. По счастью, я приехал вечером и печальный вид сего города увидел только утром, и очень притом рано, ибо придаточные удобства заезжего дома, в виде не особенно больших, но очень злых клопов, не позволили ни на одну минуту уснуть. Вид Проскурова был ужасен, грязь по колено, одна шоссейная улица, идущая от вокзала, но и та вся в ухабах, дома маленькие. глинобитные, сырые и запущенные; красовался лишь один двухэтажный прекрасный дом сахарозаводчика почетного гражданина М.”.

Отож єдиний двоповерховий “прекрасный дом” – це нинішня будівля театру ляльок, що і тепер виглядає не менш вишукано, а “сахарозаводчик М.” – Соломон Маранц, власник цього будинку – один із найбагатших мешканців Проскурова кінця XIX – початку XX століття.

ПРОСКУРІВСЬКА, 47. ХУДОЖНІЙ МУЗЕЙ. ПРОМИСЛОВИЙ БАНК

Добротний двоповерховий цегляний будинок з високим декоративним куполом добре відомий більшості хмельничан – тут з 1986 року розташувався обласний художній музей.

Майже за століття свого існування зовнішній вигляд цього будинку практично не змінився, хоча за цей час у нього змінилося багато господарів: у 1970-х роках тут містились редакції обласних газет “Радянське Поділля” і “Корчагінець”, у 1960-х – міськком партії, у 1950-х – облвиконком... Споруджено будинок №47 було в 1903 році для Проскурівського відділення Південно-Російського промислового банку.

БАНКІВСЬКА СПРАВА

Банківська справа виникла наприкінці XIV століття в містах Північної Італії, і тому не дивно, що саме поняття “банк” походить від італійського слова banco – лава, лавка міняйла. Поступово, до XVII-XVIII століття, банки вже займали провідне становище в кредитно-фінансових системах практично всіх країн Західної Європи, в тому числі і Російської імперії, і на землях України. В XIX столітті, крім державних банків з’являється багато акціонерних комерційних банків, розвивається мережа контор, позикових і кредитних товариств.

В першу чергу, відділення та агентства банків відкривались в губернських центрах (у нас на Поділлі – в Кам’янці-Подільському), а вже потім у провінційних містах. Не був винятком і наш Проскурів, у якому на початку ХХ століття вже сформувалася досить розвинута мережа фінансових установ. За їх загальною кількістю наше місто поступалось лише губернському центру, випереджаючи при цьому таке велике місто, як Вінниця. В 1906 році в Проскурові працювали агентства Бесарабсько-Таврійського земельного і Київського земельного банків, позиково-ощадне товариство, позикова каса С. Мінца, банкірські контори “Мозель і син”, “Брати Харази” і, найсолідніша банківська установа – Проскурівське відділення Південно-Російського промислового банку.

Південно-Російський промисловий банк був одним із провідних акціонерних комерційних банків, відділення якого працювали чи не в кожному більш-менш великому місті України того часу. Основний капітал банку на 1900 р. складав 5 млн. рублів, запасний – 1 млн. 435 тисяч. У 1908 р. Південно-Російський банк значно збільшив свої капітали та мережу й отримав нову назву –Об’єднаний банк, із відповідним перейменуванням усіх відділень.

Проскурівське відділення відкрили у 1903 році у спеціально спорудженому для нього двоповерховому будинку. Домовласник, купець Давид Ніренберг зумів виконати головну вимогу, яку висунуло правління банку до проекту будівлі: “должно выглядеть солидно, внушая доверие клиентов.” Дійсно, споруда, що поєднала візерунчастість цегляного стилю з елементами неоренесансу й модерну, стала окрасою міста. До тепер на фризах ризалітів збереглися круглі глухі віконця з вписаним роком будівництва – “1903”, а на фризі ризаліту, що виходить на вул. Володимирську – дві прямокутні ніші з літерами “Д” та “Н” – ініціалами власника будинку Давида Ніренберга.

Клієнтами банку переважно були промисловці, купці, міщани, які брали позики на будівництво будинків і підприємств. І те, що на початку ХХ століття Проскурів почав активно забудовуватись добротними будівлями, немала заслуга і цього банку. Ось, приміром, рядки з книги “Проскурів 27 років тому” видання 1915 року: “...Настала новая эра, забытый Богом и людьми город серьезно зашевелился, …купечество очнулось и стало действовать, чинить, ремонтировать и украшать свои дома, укрепляя веру в дальнейший рост города. Много содействовал этому росту Южно-Русский банк, открывший широкий кредит всем строившим дома”.

До історії будинку додамо, що у меншій його частині (крило вздовж вул. Проскурівської) Д. Ніренберг влаштував невеличкий готель “Венеція”.

ПАРК ІМЕНІ ФРАНКА

Парк ім. Івана Франка знаходиться в центральній частині міста і займає територію, обмежену вулицями: Проскурівською, І. Франка та залізничною колією. Це один із найдавніших й найулюбленіших парків хмельничан, який має славу спортивного та книжкового.

Загальна площа парку 2,12 га. Від середини XIX століття ця місцевість являла болотяну заводь. Розповідають, що саме тут відпочивали міські мешканці, і можна було навіть у деяких, розчищених від очерету місцях, покупатись. В середині 1920-х років болото висушили та заклали парк, який був створений за культурно-спортивним напрямком. Тому на його території збудували чисельні спортивні майданчики.

У післявоєнні роки парк упорядкували: спорудили спортивну базу “Авангард” із спортзалами, тиром, спортшколою, збудували літній кінотеатр на 800 місць, облаштували алею письменників із скульптурами провідних літераторів країни, та відкрили надзвичайно популярний свого часу заклад громадського харчування – дерев’яну споруду блакитного кольору “Голубий Дунай”. Любителі нашвидкуруч випити кухоль свіжого пива чи склянку вина охоче збиралися тут, наче у своєрідному клубі. А от по неділях у парку збирались книголюби.

А молодь, починаючи десь з п’ятдесятих років, коли відкрилась спортивна школа товариства “Авангард”, масово пішли на бокс до тренера Євгена Кужельного. Тренувалися в парку також і баскетболісти, і борці, і тенісисти, і штангісти. Так що алеї парку добре пам’ятають наші спортивні знаменитості, які ставали чемпіонами України, СРСР, світу і Олімпійських ігор: В’ячеслава Лупкіна, Оксану Пилипчук, Сергія Полторацького, Ірину Нікіфорову, Тимура Таймазова, Деніса Готфріда... Відкрили в парку ім. Франка і шаховий клуб.

Не має нині “Голубого Дунаю” (проте працюють інші кафе та бари), не має літнього кінотеатру та алеї письменників, але спортивна школа боротьби та боксу продовжує успішно працювати. Так само живе і щонедільний книжковий базар. Як бачите, парк своїй любові до спорту і книг не зраджує. В останні роки парк став більш привабливим – тут відкрили дитячі майданчики, упорядкували алеї, встановили пам`ятник Івану Франку.

ПРОСКУРІВСЬКА, 81. СТАДІОН "ПОДІЛЛЯ"

ПЕРШИЙ СТАДІОН

Історія створення головної спортивної арени в нашому обласному центрі бере свій початок у 20-х роках минулого століття. Саме тоді в Проскурові з кожним роком все більшу популярність серед населення завойовував спорт. Основним місцем спортивних занять був майданчик у парку ім. Коцюбинського (зараз сквер ім. Т. Г. Шевченка). Але мало того, що він був невеличкий і примітивний, так до того ж у 1926 році його взагалі вирішили закрити, а площу передати міськкомунгоспу під забудову. Рішучий протест окружної ради фізкультури, у якому особливо підкреслювалося, що “місто позбавляється єдиного обладнаного місця для занять спортом”, незабаром все-таки вплинув на міську владу. Було прийняте рішення переобладнати під стадіон місцевий іподром. Знаходився він навпроти нинішнього парку ім. Франка, за залізничною колією (про існування тут колись іподрому нині нагадує лише назва провулку Іподромний).

За справу взялася молодь міста. Іподром являв собою величезний пустир, в деяких місцях якого стояла вода, ріс очерет і навіть водилися дикі качки. Не один день обрану під стадіон ділянку осушували та підсипали ґрунт на розміченому футбольному полі. Пізніше вздовж поля встановили лавки і побудували дерев’яний навіс для глядачів, поруч обладнали волейбольний і баскетбольний майданчики, легкоатлетичні сектори. Після завершення всіх робіт, у 1927 році, в урочистій обстановці був відкритий перший у Проскурові “спортстадіон”.

Саме тут у довоєнний час проходили найголовніші футбольні двобої і спортивні змагання. А незабаром стадіон перейшов у відомство товариства “Динамо” і одержав відповідну назву.

НОВИЙ СТАДІОН НА НОВОМУ МІСЦІ

Питання про будівництво нового стадіону стало актуальним наприкінці 30-х років. Для новобудови обрали майданчик біля досів (будинків офіцерського складу) – саме те місце, де нині і розташувався стадіон “Поділля”. Введення в дію спортарени було заплановано на 1942 рік, але війна, що почалася, перекреслила плани.

Роботи відновили лише у квітні 1950 року. Більше сотні колективів підприємств і установ, комсомольських і піонерських організацій щодня трудилися на будівництві: споруджували трибуни (загальна кількість місць – 4000, із них сидячих – 1750), центральний вхід, встановлювали огорожу, вирівнювали футбольне поле. Найскладнішими виявилися гідромеліоративні роботи. Як відзначалося в проектній документації на стадіон “Динамо”: “...ділянка, де розташований стадіон, являє собою продовження низовини передмістя “Кавказ” і характеризується формою рельєфу - тареля, площа 2,2 га. До Другої світової війни територія стадіону слугувала міським смітником, через те  завозилися ґрунт, каміння та всякого роду відходи. Все це з часом ущільнювалося й утворило водонепроникну кірку 1 - 1,25 м. В результаті поєднання цих факторів (рельєфу і кірки) відбувається заболочування місцевості атмосферними опадами і навіть у літню пору, під час зливи середньої інтенсивності, стадіон виходить з ладу і стає непридатним для змагань. Таким чином, гостро постає питання про проведення гідромеліоративних робіт”.

Незважаючи на всі складнощі, будівництво було проведене у рекордно короткий термін – півтора місяця. Урочисте відкриття стадіону, в якому взяв участь перший секретар обкому В. Бегма, відбулося 16 травня 1950 року. Цей день став великою подією в спортивному житті Проскурова – нарешті в нашому місті з’явився більш-менш сучасний стадіон.

РЕКОНСТРУКЦІЯ

На початку 1960 року Хмельницька футбольна команда “Динамо” одержала статус майстрів і право виступати в чемпіонатах СРСР. Та  постала велика проблема – виявилося, що міський стадіон не відповідає вимогам проведення матчів такого рівня. Але, дякуючи долі, тодішній перший секретар обкому партії О. Ватченко був великим аматором футболу, і одразу взяв вирішення цього питання під свій особистий контроль. Було прийняте рішення про початок негайної перебудови стадіону.

У січні 1960 року перед будівельниками поставили жорсткі строки – закінчити всі роботи до 15(!) квітня. І от за три місяці виросли нові залізобетонні трибуни на 10.020 місць із роздягальнями, душовими, сауною, медпунктом. Були встановлені щогли електричного освітлення, котрого в той час більшість стадіонів ще не мала. Загальний кошторис робіт на стадіоні склав 2.400.000 карбованців! Велику допомогу в будівництві надала громадськість міста – робітники, службовці, студенти, школярі, які безкоштовно і не один день працювали на новобудові. Урочисте відкриття стадіону відбулося 24 квітня 1960 року, в день, коли перший матч на своєму полі в рамках чемпіонатів СРСР проводили хмельницькі динамівці.

За наступні 40 років стадіон практично не змінився, хіба що назва стала інша – “Поділля”, так провели ще кілька капітальних ремонтів. Відбулася в історії стадіону й одна, по-справжньому знаменна подія: у 1980 році над його трибунами в спеціально встановленій чаші був запалений Олімпійський вогонь, який естафетою направлявся з Греції в Москву і на шляху свого проходження з 8 на 9 липня “заночував” у нашому місті. Прямо скажемо, небагато спортивних арен України та світу можуть похвалитися таким фактом.

АРЕНА ЄВРОПЕЙСЬКОГО РІВНЯ

З 1990 року в історії стадіону почалася чорна смуга, що тривала майже десятиліття: кожні 2-3 роки головна спортивна арена міста переходила з рук у руки, змінюючи своїх господарів, власників, орендарів. Тим часом споруда прийшла у запустіння і почала руйнуватися. Нарешті, на початку 2000 року, міська рада прийняла стадіон у комунальну власність міста, і з’явилася надія на приведення у нормальний стан спорткомплексу “Поділля”. Тодішній мер міста М. Чекман вийшов з ініціативою провести повну реконструкцію стадіону. Будівельні роботи розпочалися в листопаді 2001 року, а у вересні 2003 року стала до ладу перша черга нового стадіону. Фактично заново була споруджена центральна трибуна із зручними індивідуальними місцями для глядачів, захисним дахом від дощу та прибудованою чотириповерховою спорудою для адміністративно-господарських приміщень, офісів, торгівельних закладів. Подальша реконструкція перетворить міський стадіон в арену європейського рівня.

ЗАЛІЗНИЧНИЙ ВОКЗАЛ

У 1870 році в історії Проскурова відбулася знаменна подія, що істотно вплинула на подальший розвиток нашого міста, – було завершене будівництво залізничної лінії Жмеринка – Проскурів –Волочиськ. Залізниця пролягла зі сходу на захід по південній околиці тодішнього Проскурова. Місце для станції вибрали за межами міста — на пустирі, серед заболоченої місцевості, неподалік від поштового тракту на Летичів. Для сполучення між містом і станцією, через болото, що займало територію теперішнього парку імені Франка і стадіону, зробили насип і проклали дорогу. Вона фактично стала продовженням вулиці Олександрівської (тепер Проскурівська) і простягнулася “...від Циганської Поперечної (нині вул. Франка) до вокзалу”. Цікаво, що ця дорога, або, як тоді її називали, “соше”, була відкрита в 1886 році та стала першою в Проскурові вулицею з бруківкою.

Одночасно, під час розбудови станції, був споруджений вокзал, що відразу зайняв у житті проскурівчан визначне місце. Як тут не згадати повість відомого російського письменника О. Купріна “Поєдинок”, у якій є досить цікавий опис проскурівського вокзалу: “... вокзал служил единственным местом, куда обыватели ездили частенько покутить, встряхнуться и даже поиграть в карты. Ездили туда и дамы к приходу пассажирских поездов, что служило маленьким разнообразием в глубокой скуке провинциальной жизни”.

Насправді так і було. Аж до початку XX ст. проскурівські міщани та інтелігенція мала традицію у вихідні й святкові дні проводити свій полуденний час на вокзалі. Справа в тому, що в ті роки рух через станцію був незначним – за добу проходило всього два кур’єрських і два пасажирських потяги. Отож, о 13.50 із Відня прибував кур’єрський потяг №4, а о 14.35 у зворотному напрямку (Київ – Відень) йшов потяг №3. За годину-півтори до цієї “події” на вокзалі збирався місцевий бомонд. Чоловіки вели ділові розмови, дами прогулювалися по перону, демонструючи свої нові вбрання, а в приміщенні вокзалу працював ресторан. Потім наставав довгоочікуваний момент – з інтервалом у 45 хвилин прибували-відбували потяги, вони привозили пошту, свіжі газети, журнали і новини зі столиці та Європи… Віддамо належне спритності дирекції станції, що зуміла з цього “хобі” проскурівчан витягти для себе максимальну вигоду – за право виходу на вокзальний перон для осіб, що не мали проїзних квитків, була встановлена плата 10 копійок (за цю суму тоді можна було купити буханець білого хліба).

З початком XX століття, а особливо після завершення в 1914-1916 роках будівництва шляхів на Кам’янець і Шепетівку, Проскурів став важливим залізничним вузлом: у місті розмістилося управління Подільської залізниці, а в приміському селі Гречана побудували вантажну станцію, паровозне депо, майстерні.

Особливий колорит станції та вокзалу додавало прикордонне місце розташування Проскурова. Приміром, 1920-ті роки минули під знаком боротьби з пасажирами-спекулянтами, яких буквально сотнями щодня виловлювали на вокзальному пероні й у вагонах потягів київського напрямку. Справа в тому, що в роки НЕПу (Нової економічної політики) серед міщан нашого міста процвітав такий бізнес: невеликими групами проскурівчани нелегально перетинали польський кордон, закуповували там різні товари і везли їх на продаж у Київ, Харків, на Донбас. Саме на боротьбу з такими явищами, далекими від соціалістичної моралі, і були спрямовані регулярні міліцейські рейди на залізниці. Але наш винахідливий народ не горював і придумував десятки способів провозу товару. Наприклад, люди купували в Польщі дешевий сатин чи ситець, удома шили з нього сорочки, а потім надягали їх на себе по 8-10 штук і з успіхом долали всі перевірки. Так само робили й проскурівські перекупники м’яса (їх називали “кабанниками”). Зі свинячої туші знімали шаром сало, не розрізаючи на шматки, робили в ньому дірки для рук, надягали такі “сальні жилети” на нижню білизну, потім – верхній одяг і так провозили товар до Києва, не викликаючи підозр громіздким багажем.

Але повернімося до історії вокзалу. Після того, як Проскурів став обласним центром (з 1941 року), зростає значимість і залізничної станції. На порядок денний виноситься питання про будівництво нового будинку вокзалу. У 1951-52 роках старий вокзал йде під знос, а на його місці виростає новий. Тоді ж формується і привокзальна площа, центр якої з 1955 року прикрасив пам’ятник Б. Хмельницькому.

У 1984 році відбулася ще одна реконструкція вокзалу. До старого приміщення добудували цілий комплекс споруд: адміністративний корпус, касові зали, багажне відділення, просторий вестибюль. Зріс і пасажиропотік. Якщо раніше вокзал зразка 1952 року міг одночасно прийняти 300 пасажирів, то тепер – 1700.

МІСЬКЕ ВОДОСХОВИЩЕ, ПАРК ІМЕНІ М. ЧЕКМАНА

Впродовж багатьох століть заплава Південного Бугу при впадінні до нього річки Плоскої являла собою заболочену місцевість. Саме тут на початку XV століття і виникло поселення Плоскирів, яке розташувалося на суходолі серед прибузьких боліт. Дорога, що вела з Кам’янця на Волинь, перетинала Буг саме в районі Плоскирова. Частина Кам’янецької дороги стала вулицею поселення, а на місці її перетину з річкою була насипана дамба і побудований міст зі шлюзами. Завдяки цим гідротехнічним спорудам, отримали дві вигоди: перша – була встановлена безперебійна переправа через річку, друга – за допомогою дамби було утворене водоймище, яке затопило навколишні болота. Сам же Плоскирів опинився на витягнутому суходолі між Плоскою і ставком, а місцевий дерев’яний замок – на острові.

Таким чином, Бузький ставок (чи, як його раніше часто називали, – “озеро”) і місто є практично ровесниками. Приміром, у найдавнішому описі Плоскирова, що залишив нам посол австрійського імператора Еріх Лясота 1594 року, сказано, що поселення розташоване “над прекрасним озером”. У щоденниках іншого мандрівника, фризького дворянина Ульріха фон Вердума, який бачив наше місто в 1671 році, відзначено, що “Плоскирів стоїть над низиною, серед боліт і широкого озера”. Бузьке водоймище чітко позначено також і на перших планах міста, датованих початком XIX століття. Безумовно, виглядало воно зовсім не так, як сьогодні, – було набагато менше за розмірами, а водяне плесо більшою своєю частиною простягалося в заплаві річки Плоскої та її безіменного рукава.

Влада міста уважно стежила за станом ставка та переправи через Буг. У 1802-10 роках був споруджений новий міст і заново насипана дамба, у 1821 та 1831-33 роках проводилися капітальні ремонти греблі і мосту. А в 1856 році в Проскурів був запрошений відомий архітектор фон Міквіц, спеціально для будівництва льодорізів при мостах і водоспуску.

Причина такої турботи міської влади зрозуміла – дамба через Буг і сам Бузький ставок приносили чималий прибуток у скарбницю Проскурова. Наприклад, у XIX столітті існувала практика здавати міський ставок в оренду приватним особам із правом рибної ловлі. Крім того, до бюджету міста надходили гроші навіть за “набивання приватними особами льоду для льодовиків” (тобто холодильників). Солідний прибуток давав і “Міський водяний млин на Бузькій греблі”.

Абсолютно нову функцію міське водосховище стало виконувати від середини XX століття, після закінчення Другої світової війни. Так сталося, що під час боїв за звільнення Проскурова від нацистських загарбників у березні 1944 року міст і шлюзи були повністю зруйновані. Спочатку інженерні війська Радянської Армії влаштували тимчасову переправу, але питання про відновлення дамби і водосховища так і залишалося невирішеним. Лише навесні 1949 року міська рада, затверджуючи план “невідкладних заходів щодо впорядкування м. Проскурова”, прийняла рішення про створення в цьому районі грандіозної зони відпочинку, що передбачало “відбудову Бузького ставу і насадження нового міського парку на площі 45 га”.

Проект відновлення водойми розробили в гідромеліоративному бюро під керівництвом інженера Бердичівського. Інженером будівництва призначили Маланчука, який в інтерв’ю “Радянському Поділлю” (28.05.1949) розповів таке: “Для створення ставка на р. Південний Буг із заплави буде вийнято 60 тис. кубометрів землі. Ця земля утворить з боку Заріччя дамбу та острівець. Острівець площею до 10 га буде кращим куточком для відпочинку трудящих. Він розташований проти місця впадіння р. Плоскої у Буг на відстані 100 м. від ріки. Земля із заплави буде насипана на острівці таким чином, щоб він був зручним місцем для причалювання човнів і для купання. На острівці буде посаджено парк. Пункти для купання відповідно оформляються з двох боків ставка. Вода в ньому регулюватиметься шлюзом, який влаштовується в тому місці, де стоять залізобетонні опори-бики. На биках буде прокладений міст. Уся гребля, що з’єднує місто з Заріччям, крім проїзної частини, буде оформлена тротуарами з двох боків, укоси виправлені”.

Будівництво ставка в 1949 році йшло ударними темпами. Всі земляні роботи були проведені під час недільників силами трудящих міста. На будівництво вийшли всі (!) трудові колективи, організації й установи Проскурова. Щонеділі працювало по 8-10 тисяч чоловік! Землю викидали лопатами, возили тачками, багатьом доводилося трудитися в гумових чоботях, тому що вже на метровій глибині підступала вода...

У 1952 році завершили першу чергу будівництва – викопали ставок шириною до нині існуючого острова, одночасно спорудивши міст, набережні, водноспортивну базу, пляж. Після цього земляні роботи продовжувалися на Зарічанському березі. У квітні 1956 року водосховище було повністю заповнене водою.

Нині, згідно з технічним паспортом споруди, міське водосховище має такі параметри: довжина – 1 км 150 м, максимальна ширина – 700 м, максимальна глибина – 5 м, площа водяного дзеркала – 0,8 кв. км, об’єм – 2,8 млн. кубометрів.

На правому березі водосховища розкинувся центральний міський парк культури і відпочинку. Перші насадження з’явилися в 1947-48 роках, впорядкування розпочалося з 1949 року. Спочатку парк називався Комсомольським (на честь ентузіазму його будівничих – комсомольців міста), а в 1967 році перейменували на честь 50-річчя Жовтня. У 1993 році паркотримав нове найменування – імені 500-річчя міста Хмельницького. Того ж року парку надали статус пам’ятки садово-паркового мистецтва місцевого значення. На його території зростає понад 30 видів дерев та чагарників, впорядкована мережа природних і штучних каналів, діють атракціони, зоокуточок, кафе, спортивні та дитячі майданчики. Площа парку становить 140 гектарів. У жовтні 2008 року рішенням чергової сесії міської ради центральний парк у черговий раз перейменовано – на честь колишнього міського голови міста Михайла Костянтиновича Чекмана. У листопаді 2017 року до 25-річчя встановлення дипломатичних відносин та відзначення року Японії в Україні  у центральному парку міста було урочисто відкрито алею сакур. 10 дерев висадили при вході до парку, решту дев`ять – на центральній алеї парку і неподалік літньої сцени. Хмельницький став одним із 20 міст України, детаким чином вшанували українсько-японську дружбу. 

ФІЛАРМОНІЯ

Один із найкращих куточків вул. Гагаріна – невелика площа на перетині з вулицею Кам’янецькою, яку прикрашають пам’ятник Богдану Хмельницькому і велична споруда обласної філармонії. Трохи більше століття тому на цьому місці був величезний пустир, який мав цілком офіційну назву – Кінна площа. Тут у ярмаркові дні продавали коней, вози, брички, кінську упряж та інший відповідний інвентар. До початку XX століття, після перенесення торгівлі кіньми в район Фельштинського переїзду (нині місце переходу через залізничні колії по дорозі на речовий ринок), Кінна площа поступово забудовується переважно одноповерховими будинками. Нового вигляду вона набула у 1960 році: на перехресті вулиць Фрунзе (нині і раніше Кам’янецької) та Гагаріна завершилося будівництво величної споруди із залом на 750 місць для потреб музично-драматичного театру ім. Петровського. Театр перебував тут понад 20 років, та у 1982 році переїхав у нове приміщення, а будівля по Гагаріна, 7 перейшла у розпорядження обласної філармонії. Відлік своєї історії філармонія веде з далекого 1938 року, коли одразу після утворення нашої області (22 вересня 1937 р.) у Кам’янці-Подільському (тоді обласний центр) створюється цілий ряд обласних установ. Серед них і обласна філармонія – концертна організація, завданням якої була пропаганда досягнень музичного та інших видів мистецтва (танець, художнє читання, виконавська майстерність). Перервана війною діяльність філармонії була відновлена у 1945 році, але вже в новому обласному центрі – Проскурові. Установа розмістилася в приміщенні колишнього кінотеатру “Оаза” по вул. Котовського (нині в цьому будинку монотеатр “Кут”). До складу обласної філармонії в ті роки входили естрадно-концертна бригада, капела бандуристів, музичний лекторій, ансамбль музичної комедії, гастрольно-концертний сектор, ансамбль пісні і танцю, ляльковий театр (відокремився як самостійний 1970 р.), духовий оркестр, народний театр. Як вже згадувалося вище, в 1982 році філармонія переїхала у просторе приміщення на розі Кам’янецької і Гагаріна. Хмельницькій філармонії є чим пишатися. По-перше, це український Державний ансамбль пісні і танцю “Козаки Поділля” – дипломант XII Всесвітнього фестивалю молоді і студентів, нагороджений Почесною грамотою Президії Верховної Ради України, лауреат численних міжнародних і Всеукраїнських фестивалів і конкурсів. Ансамбль – ровесник філармонії. Заснований колектив у 1938 році як хорова капела, а у післявоєнні роки під ім’ям “Подолянка” почав завойовувати популярність не лише в Україні та Радянському Союзі, а й у багатьох країнах світу. З 1989 року ансамбль називається “Козаки Поділля” і є одним із найкращих танцювальних колективів України. По-друге, з 1991 року гордістю філармонії став концертний зал органної і камерної музики. Тоді на другому поверсі був обладнаний зал на 200 місць та встановлений орган чехословацької фірми “Ригер-Клос”, що стало знаменною подією в культурному житті Хмельниччини. Тепер Хмельницька філармонія – постійне місце проведення Міжнародних фестивалів і конкурсів органної і камерної музики. По-третє, головна гордість філармонії – її артисти. У нашому короткому нарисі просто неможливо згадати усіх відомих і талановитих, заслужених і народних. Назвемо лише деяких популярних естрадних виконавців, що у різний час працювали у філармонії: Лідія Ротару, Валерій і Антоніна Мареничі (із відомого “Тріо Мареничів”), народні артисти України Микола Мозговий, Василь Зінкевич, Микола Гнатюк... І, приміром, нинішня “мега-зірка” російської естради Валерій Леонтьєв теж був артистом Хмельницької філармонії. Більше 20 років тому, коли тільки почав проявлятися його талант, Валерій працював у своїй рідній Луганській філармонії. У Хмельницькому ж на той час був створений гарний ритм-балет сучасних танців, а ось підходящого соліста для нього ніяк не могли підібрати. Тоді-то і була підписана угода на рік із Валерієм Леонтьєвим. Так що в популяризації співака наша філармонія відіграла не останню роль.

Так само важко перелічити усіх відомих артистів, що приїжджали на гастролі до Хмельницького. Безліч популярних співаків, артистів, танцювальних і музичних колективів виступало перед хмельничанами на сцені обласної філармонії. Для багатьох хмельницька сцена стала серйозним іспитом у подальшому шляху до популярності.

МУЗИЧНО-ДРАМАТИЧНИЙ ТЕАТР

Перша в Проскурові театральна установа відкрила свої двері для глядачів у далекому 1892 році (читай – Кам`янецька: перший ілюзіон). Це був приватний театр Б. Шильмана, який у 1907 році переїхав до нового приміщення по центральній вулиці Олександрівській (дивись Проскурівська, 43). У 1925 році тут розмістився щойно організований Український державний міський драмтеатр, який проіснував до кінця 1930-х років. Але ні цей театр, ні тим більше його попередник нічого спільного не мають з нинішнім театром ім. Старицького (колишня назва – ім. Петровського). Цей творчий колектив веде свою історію з 1931 року і з'явився за тисячу кілометрів від Поділля. В лютому 1931 року в Новочеркаську (нині Ростовська область Росії) був утворений Північно-Кавказький крайовий український драматичний театр. Ні для кого не секрет, що на Дону і Кубані проживало і проживає багато українців, і тому фундаторами нового колективу стала група ентузіастів, відданих українському театральному мистецтву – директор театру С. Чернявський, головний режисер Г. Самарський, артисти Ф. і Е. Гловацькі, Е. і Н. Чернявські, М. Рутковський, Г. і Л. Стрельникові, У.Титов, ін. Після дворічної підготовчої роботи 1 травня 1931 року в приміщенні літнього театру постановкою п'єси білоруського драматурга Г. Кобця “Гута” крайовий український драмтеатр відкрив свій перший театральний сезон. Восени 1931 року театр гастролював у Мінеральних Водах. В цей час тут проходив курс лікування “всеукраїнський староста” (голова ВУЦИК) Г. Петровський, який почав відвідувати вистави театру. Під кінець гастролей він запросив до себе в гості групу ведучих акторів і запропонував своє сприяння в становленні молодого колективу. Незабаром після цієї зустрічі театр став носити ім'я Г. Петровського, а місцем перебуванням колективу був спочатку Армавір, а пізніше – Краснодар. В середині 1933 року театр ім. Петровського зі своїм основним складом був переведений в Україну, де з квітня 1934 року одержав місце постійної прописки у Вінницькій області (нагадаємо, що в ті роки в її склад входила територія і нашої Хмельниччини). У 1935 року театр одержує статус обласного, а влітку 1938 року переводиться в Кам'янець-Подільський – адміністративний центр новоствореної області. Директором театру ім. Петровського залишався усі той же С. Чернявський, успішно продовжували працювати вищезгадані актори, плюс до того ж постійну творчу допомогу надавали імениті шефи, сценаристи й актори Київського академічного театру ім. Франка – Гнат Юра, Амбрось Бучма, Юрій Шумський і інші корифеї української сцени. Друга світова війна застала театр ім. Петровського на гастролях у Шепетівці. Саме там 4 липня 1941 року директор колективу отримав розпорядження евакуювати театр і організувати гастрольну роботу в тилу – на підприємствах, у військових частинах, госпіталях Закавказзя, Середньої Азії, Далекого Сходу. За роки війни петровці відвідали сотні міст і сіл, дали більш 1200 вистав і концертів... Після вигнання з України від нацистських загарбників театр повертається на Поділля, але вже не в Кам'янець-Подільський, а в новий обласний центр – Проскурів. У листопаді 1944 року обласний драматичний театр ім. Петровського розташовується в будинку нинішнього міського Будинку культури і відкриває новий театральний сезон. У 1960 року театр переїжджає в нове приміщення на розі Кам`янецькій і Гагаріна (нині тут філармонія), а в 1982 році, після довгих років будівництва, одержує у своє розпорядження ще краще приміщення на перехресті нинішніх вулиць Героїв Майдану (Театральної) і Соборної, де успішно продовжує працювати до сьогоднішнього дня.

У повоєнні роки обласний музично-драматичний театр ім. Петровського став одним із кращих в Україні. На його сцені здійснювали постановки заслужені артисти України Д. Чайковський і А. Горчинський, заслужені діячі мистецтв України В. Карпенко, А. Литко, Г. Мірошник, А. Бойцов працювало ціле сузір'я прекрасних акторів, серед яких народний артист України І. Жулкевський, заслужені артисти України В. Грищенко, В. Калініна, В. Карась, Г. Фігурський, Н. Наталова, Е. Гунько. Продовжили славні театральні традиції артисти України Е. Демчук-Букатевич, М. Нелюба, Л. Курманова, Л. Власенко, Н. Миколаєва, П. Попач, Л. Диса, С. Бортнійчук, А. Шиманський і інші ведучі майстри сцени. Рішенням ХХ сесії обласної ради від 25 березня 2009 року Хмельницькому обласному музично-драматичному театру присвоєно ім`я видатного українського письменника та драматурга Михайла Старицького, творчість якого тісно пов`язана з Поділлям.  А у 2012 році за високі творчі досігнення та мистецький рівень театру ім. М. старицького надано статус «Академічний».

ТЕАТРАЛЬНА, 38. БІБЛІОТЕКА УНІВЕРСИТЕТУ УПРАВЛІННЯ ТА ПРАВА. БУДИНОК ДОМОВЛАСНИКА ВУЛЯ 

Якщо уважно придивитися до будинку, в якому міститься обласна бібліотека імені Островського, то можна помітити, що його основу складає старий одноповерховий будинок, контури якого можна виділити хіба що по заокруглених високих вікнах. Споруджений він був на початку XX століття для потреб повітового казначейства, і лише в 1960-х роках був добудований другий поверх і корпус книгосховища. У повітовому місті XIX – початку XX століття серед найповажніших державних установ було казначейство. Всі проскурівські ремісники, торговці, купці, промисловці буквально тріпотіли перед казначейськими службовцями, оскільки саме від них залежала вся комерційно-торговельна діяльність вищезгаданих осіб. Справа в тому, що казначейства, засновані в кожному повітовому місті, мали досить широке коло обов'язків по фінансових справах у регіоні. На казначейства покладалося таке:

• збирання державних доходів, збереження їх, виробництво платежів і пересування грошових сум;
• прийом, збереження й витрата спеціальних засобів і депозитів урядових закладів;
• продаж гербових паперів, марок, свідоцтв та патентів;
• найважливіше для проскурівчан – видача посвідчень на право торгівлі і промислів, квитків на торговельні й промислові заклади і паспортів міщанам.

Тому й виходило, що скарбник був у місті особливо важливою персоною, а саме казначейство намагалися розмістити в кращих будівлях. З початку XIX століття Проскурівське повітове казначейство розміщувалося в самому центрі міста – на перехресті Кам’янецької і Купецької (нині Подільської) вулиць, на місці, де нині розташований 16-поверховий будинок і магазин “Книжковий світ”. Що цікаво, у 1802 році будинок казначейства був єдиною кам'яною спорудою Проскурова (не рахуючи 7 торговельних крамниць і костьолу). На початку XX століття для казначейства побудували нову, більш простору, будівлю на перехресті Мільйонної і Комерційної (нині вулиці Героїв Майдану (Театральна) і Грушевського). Саме в цьому будинку з квітня 1944 року розмістилася обласна бібліотека. Свою історію найбільша бібліотека нашої області веде з 1901 року. 6 лютого міською владою був затверджений Статут “Проскурівської міської бібліотеки в пам’ять О. С. Пушкіна”, відкриття якої відбулося в травні того ж року. Книжковий фонд бібліотеки складав всього близько 1000 екземплярів, розташовувалася вона в одній з кімнат будинку на перехресті Олександрівської і Дворянської (нині вулиці Проскурівська і Володимирська) – цей будинок знесений на початку 1970-х років. Користування книгами, журналами й газетами в приміщенні бібліотеки було безкоштовним для всіх відвідувачів, а при видаванні книг додому необхідно було вносити заставу. Утримувалася бібліотека за рахунок бюджету міста (20-30 карбованців щомісяця), членських внесків (річний внесок – 3 карбованці), пожертвувань (в ті часи меценатів вистачало), плати за проведення концертів і інших розважальних заходів. Крім того, значну допомогу робили так звані “почесні члени бібліотеки”. Таким міг стати кожний, хто готівкою або книгами вносив не менш 50 карбованців одноразово. До речі, “почесні члени” згодом могли користуватися бібліотечними книгами без річних внесків і без застави. Під час Української революції 1917-1921 років велику частину книг бібліотеки ім. Пушкіна просто розграбували. В 1921 році бібліотека відновила свою роботу. В 1926 році їй присвоїли ім’я Ф. Дзержинського, а статус мінявся в залежності від статусу міста – бібліотека була то міською, то окружною. В березні 1941 року Проскурів став обласним центром, і головна бібліотека міста стала, відповідно, обласною. Але війна, що почалася, так і не дала можливості передати книжковий фонд із Кам'янця-Подільського в Проскурів. Своє відродження обласна бібліотека почала з 1 квітня 1944 року (одразу після вигнання з міста  нацистських загарбників) – її перевели в приміщення колишнього казначейства, де вона розміщується і понині. На сьогодні фонд Обласної універсальної наукової бібліотеки ім. Островського складає понад 700 тисяч видань, вона обслуговує більше 30 тисяч читачів і є, без перебільшення, “храмом мудрості і знань”.

СОБОР РІЗДВА ПРЕСВЯТОЇ БОГОРОДИЦІ

Головна визначна пам’ятка Соборної – це, безумовно, Собор Різдва Пресвятої Богородиці, що через недалекоглядність архітекторів соціалістичної епохи виявився затиснутим серед безликих “хрущовок”. Слава Богові, що храм взагалі не знесли. Свою історію найстарший православний храм міста веде з далекого XVII століття. Принаймні, є свідчення, що в 1670-х роках саме на цьому місці стояла невелика дерев’яна церква. Такою маленькою вона залишалася аж до початку XIX століття. Після пожежі 1822 року було вирішено Проскурівську церкву Різдва Богородиці в її колишньому вигляді не відновлювати, а побудувати на її місці кам’яний собор. Але в Проскурові в ті роки було всього 35 дворів православного населення (більше половини жителів складали євреї і ще третина – поляки-католики) і тому побудувати храм на кошти місцевих парафіян було просто неможливо. Турботи по будівництву пристойного собору взяла на себе держава, “Высочайше асигнувавши” суму в 60 тисяч рублів. Будівництво собору почалося в 1835 році, а вже 15 травня 1837 року він був освячений. Площу навколо храму оточувала цегельна огорожа, дзвіниця мала чотири великих дзвони (найбільший з них важив 320 кг). Особливою гордістю собору була дерев’яна, стародавня, у срібно-золоченій ризі Ікона Божої Матері, яка вціліла під час пожежі 1822 року. Образ вважався чудодійним, і навіть католики мали особливу повагу до нього. Серед церковних реліквій було чимало цікавих речей, з яких виділялася срібна з позолотою дарохранительниця з написом: “Внесок Благовірного Государя Спадкоємця Цесаревича Олександра Олександровича в Соборний храм міста Проскурова в пам’ять за упокій душі Государя Цесаревича Миколи Олександровича 12 квітня 1865 р”. На жаль, до наших днів у церкві ні чудотворної ікони, ні іменної дарохранительниці, ні інших реліквій не збереглося. Про їхню долю нічого не відомо. Можливо, вони “зникли” в 1930-х роках, коли собор пережив нелегкий час: в 1929 році заарештували і заслали в табори владику Валеріана, в 1932 році зняли з собору дзвону на “індустріалізацію”, а в 1937 храм взагалі закрили. Під час Другої світової війни німецька окупаційна влада дозволила з липня 1941 року відкрити храм та проводити Богослужіння. Після визволення Проскурова від окупантів (25.03.1944) Собор Різдва Богородиці продовжував діяти до 1964 року, коли за рішенням радянських органів влади був вдруге зачинений. Після цього церква тривалий час використовувалася як склад, згодом як приміщення архіву. Лише в 1988 році до 1000-літнього ювілею Хрещення Русі храм було повернуто Церкві. Після капітального ремонту, в 1989 році у храмі Різдва Богородиці було відновлено Богослужіння. На сьогодні церква Різдва Богородиці зберегла свій первозданний вигляд і є найстарішою спорудою у Хмельницькому.

МІСЬКА РАДА. ОЛЕКСІЇВСЬКЕ РЕАЛЬНЕ УЧИЛИЩЕ

У 1900 р. було прийняте рішення про організацію в Проскурові реального училища. Незабаром на вул. Старобульварній розпочалося будівництво двоповерхової споруди нового навчального закладу. В 1904 р. основна частина будівництва була завершена і 1 червня того ж року відбулося урочисте відкриття училища, яке на честь спадкоємця престолу Цесаревича Олексія отримало почесне найменування Олексіївське. Реальне училище мало 6-річний курс навчання і давало “реальну” (від лат. “realis” – дійсне) середню освіту з технічним нахилом. На перших порах навчалося біля 120 дітей, але після появи всіх класів нараховувалося до 300 учнів.

Після Лютневої революції 1917 р. Тимчасовий уряд Росії ліквідує органи царської влади і по всій країні відбувається напівстихійний процес створення нових місцевих органів самоврядування – Рад. 10 березня 1917 р. у приміщенні реального училища відбулися збори представників від підприємств, гарнізону та громадських організацій міста Проскурова, й було створено Раду робітничих і солдатських депутатів. Серед 153 обраних депутатів більшість була меншовиків та есерів, представників єврейських партій, фракція більшовиків складала 3 чоловіки. Того ж дня відбулося перше засідання Проскурівської Ради робітничих і солдатських депутатів. На честь цієї події на приміщенні колишнього реального училища у 1967  р. була встановлена меморіальна дошка.

В роки Української революції, з 1917-го по 1920-й,  навчальний заклад працював нестабільно, часом реалісти не закінчували повного курсу навчання. Серед останніх випускників училища був майбутній український письменник Микола Трублаїні (1907-1943), автор широко відомих творів “Лахтак” та “Шхуна “Колумб”.

З перших днів радянської влади реальне училище припинило своє існування. Наступні роки його приміщення займала школа, пізніше – партійні та комсомольські установи, а з 1986 р. – міськвиконком.

ПОШТОВО-ТЕЛЕГРАФНА КОНТОРА

В енциклопедичних словниках позначено коротко: “пошта – один з видів зв’язку, що забезпечує пересилання поштових відправлень транспортними засобами”. Що стосується історії пошти, то тут можна відзначити кілька етапів її розвитку і становлення на просторах Поділля. Потреба в одержанні звісток з інших місцевостей виникла в часи глибокої давнини і спочатку здійснювалася через гінців – людей, що приносили (привозили) повідомлення, як усні, так і письмові. На землях Київської Русі вже з середини IX століття була встановлена повинність на населення – надавати по потребі для князівських гінців коней з візками. У XIII столітті зустрічаються звістки про деяку схожість перших поштових станцій, а в ХVІІ-ХVІІІ століттях вже діяли перші поштові контори.

Вперше ґрунтовне упорядкування поштового відомства пройшло в 1802 році, коли його приєднали до міністерства внутрішніх справ Російської імперії. Існуюче до цього часу поштове управління перетворене в поштовий департамент, а по країні вводиться чітка градація всіх поштових установ на поштамти, губернські і городові (пізніше повітові) поштові контори, а також поштові експедиції. Новий етап – у 1885 році відбувається об’єднання поштових і телеграфних установ і створюється ціла розгалужена мережа принципово нових закладів зв'язку – в містах і значних містечках – поштово-телеграфні контори, в невеликих містечках і великих селах – поштово-телеграфні відділення або прості поштові відділення. Наприклад, на початку XX століття (дані на 1909 рік) в Проскурівському повіті були наступні установи зв’язку: поштово-телеграфні контори в Проскурові, Чорному Острові і Ярмолинцях, поштово-телеграфні відділення в Сатанові, Фельштині, Тарноруді, поштові відділення в Кузьміні і Миколаєві.

До початку 1880-х років поштова контора в Проскурові розташовувалася на вулиці Кам’янецькій в районі нинішнього підземного переходу і торговельного центру “Либідь-Плаза”. Але після того, як через місто була прокладена залізниця, пошту перенесли в невеликий будинок в самому кінці вулиці Мільйонної (нині – Героїв Майдану (колишня Театральна), ближче до залізниці і переїзду, що веде в район Дубове. Не дивно, що цей переїзд незабаром став іменуватися не інакше, як Поштовий, – про цей факт пам’ятають ще багато старожилів нашого міста. На початку минулого століття старий будинок поштово-телеграфної контори йде під знесення, а на його місці зводять добротну красиву цегельну двоповерхову будівлю. Чимала заслуга в цьому тодішнього начальника контори, колезького радника Івана Олександровича Восходова, що з 1898 року протягом 12 років очолював проскурівську пошту і мав в місті великий авторитет.

Після встановлення Радянської влади замість поштово-телеграфної контори був утворений поштамт. Він розмістився на тій же вулиці Мільйонній, але ближче до центру – в будинку № 38. Колишній будинок пошти (будинок № 64) переходить у володіння державних відомств. Подейкують, що тут якийсь час розміщувалася навіть повітова ЧК (Надзвичайна Комісія). Що стосується нинішніх хазяїв, обласного військкомату, то просто необхідно відзначити: вони не тільки зберегли фасад будинку від всяких перебудов-переробок, але, більше того, підтримують його в прекрасному вигляді.

РЕСТОРАЦІЯ "ШПІГЕЛЯ". ОСОБНЯК ШПІГЕЛЯ

Одноповерховий будинок з оригінальною цегельною кладкою й куполоподібним дахом, що вінчає ажурний флюгер, побудовано на початку XX століття.

Він належав відомому проскурівському нотаріусу-юристові Ісаку Шпігелю. У радянські часи тут містився облкниготорг, а нині – ресторан «Ресторація Шпігеля». У XIX столітті Проскурів був невеличким містом, у якому з нотаріальними справами під силу було впоратися одній людині. Найменування посади цієї людини звучало солідно – “Проскурівський городовий маклер-нотаріус”. У його обов’язки входило не лише укладання угод, оформлення спадкоємних справ та засвідчення інших документів, але й функції посередника у торговельних справах. Тому не дивно, що постійними відвідувачами нотаріально-маклерської контори були багато місцевих купців. Більше того, коли в Ярмолинцях проводилася найбільший на Поділлі щорічний Петропавлівський ярмарок, за особливим проханням проскурівських купців городовий маклер-нотаріус відряджався туди на весь час роботи ярмарку. І це при тому, що в Ярмолинцях була маклерська контора, але... приїжджі купці довіряли лише своїм маклерам, і тому “возили” їх із собою. На початку 1880-х років відбулася реорганізація державної нотаріальної частини: маклерські контори закрилися і маклери-нотаріуси почали займатися виключно нотаріатом.

У 1887 році на службу в Проскурів прибув нотаріус Костянтин Іванович Колоколов – він понад двадцяти років очолював міську нотаріальну контору і прославився тим, що у 1915 році видав власним коштом книгу “Проскурів 27 років тому”, яка стала першим окремим виданням про наше місто й нині є безцінним джерелом для сучасних дослідників його історії. Лише у 1909 році в Проскурові, населення якого досягло 35 тис. жителів, з’явився ще один нотаріус – Леонід Борисович Мандельштам. Але, що цікаво, всі ці роки в місті активно працювали ще один-два “неофіційних” нотаріуса, або, як їх у народі часто називали, – юристи. Поява таких “юристів” пов’язана з особливістю національного складу населення тодішнього Проскурова, половина жителів якого були євреї. Єврейські квартали являли собою фактично “місто в місті”, де була своя мова, свої традиції, свій життєвий уклад. У повсякденних взаєминах у середині громади постійно було потрібно оформляти безліч різних паперів, засвідчувати угоди, зобов’язання, і, щоб хоч якось зменшити витрати на офіційне оформлення документів, євреї зверталися до послуг своїх нотаріусів. Зрозуміло, що такі документи у державних установах не мали ніякої юридичної чинності і при бажанні можна було відмовитися від зафіксованих подібним чином зобов’язань. Але тоді “відмовник” став би вигнанцем у тісній єврейській громаді. Спогади донесли до нас ім’я одного з найвідоміших нотаріусів-юристів міста – Ісаака Шпігеля. Тривалий час Ісаак жив у прибузьких єврейських кварталах, тулився разом зі своєю багатодітною родиною у маленькому будиночку, одна кімната якого була житлова, а в іншій розміщувалася юридична контора. Приймав Шпігель цілодобово, а вести справи допомагали сини. Поступово розбагатівши, Шпігель здійснив свою давню мрію і побудував на початку 1900-х років добротний цегельний будинок у престижному центральному районі міста по вулиці Дворянській.

БУДИНОК МИКОЛИ СІКОРИ

Виконаний у цегляному стилі, споруджений у 1897 р. як прибутковий будинок. Домовласник здавав приміщення “під квартири”. Одним із квартиронаймачів був Микола Вікентійович Сікора.

Микола Вікентійович Сікора народився 6 грудня 1862 року в місті Плоскирів у польській родині. Вищу освіту здобув в Київському університеті. Після закінчення університету почав працювати у державних установах рідного міста.

У 1904 році обраний гласним міської думи. Після цього отримав посаду члена міської управи. Спочатку з міським головою Генріхом Дубецьким, а пізніше на чолі з Павлом Дорошкевичем протягом 1905–1909 рр. міська дума збільшила асигнування на міське будівництво та розробила комплексний підхід до розв'язання проблем благоустрою міста. Микола Сікора активно займався впровадженням заходів щодо будівництва та ремонту з дотриманням будівельних та санітарних норм. На прохання смотрителя міського училища О.Тищенка у 1903 році збудовано нове приміщення для міського училища (нині – обласний центр науково-технічної творчості молоді). Відкрив нове приміщення голова міської думи П. Дорошкевич та члени міської управи М. Сікора і Я. Чекирда в присутності директора училища Н. Кузнєцова.

При полковнику Павлові Дорошкевичу як гласний думи і управи проводив заходи щодо підвищення загальноосвітнього рівня населення міста, сприяв збільшенню асигнувань на освітню галузь. Під час виборів 1916 р. М. В. Сікору вчетверте вибрали до складу міської думи та управи.

Після жовтневого перевороту, проголошення УНР 25 жовтня (7 листопада) 1917 року, вся влада опинилася в руках Української Центральної Ради. Всіх губернських і повітових комісарів було підпорядковано Генеральному Секретаріату Центральної Ради, виконувачем обов'язків повітового комісара став Сергій Кисельов. 28-30 жовтня (10-12 листопада) відбулися перевибори міської думи. Під впливом Бунду, єврейської соцпартії і солдатів дислокованого у місті гарнізону міським головою обрано М. Сікору. У період з 1918 по 1920 роки, щоб стабілізувати фінансову ситуацію у місті, були випущені власні гроші – бони. Назва на бухгалтерських документах значилась як бон чи дрібний грошовий знак. Бони підписував М. Сікора.

Микола Вікентійович Сікора помер в березні 1921 року і був похований на міському кладовищі.

ГАСОВА КРАМНИЦЯ ШЕЙНБАРГА

У перші роки XX століття перехрестя Комерційної і Купецької (нині – Грушевського і Подільська) було досить жвавим місцем. По-перше, тут містилася одна з декількох у Проскурові гасових крамниць, що належала міщанинові Л. Шейнбаргу. У місті, де в той час ще не було електрики, гасова лампа – предмет першої необхідності в будь-якому будинку, і тому крамницю Шейнбарга знали всі проскурівчани без винятку. По-друге, виділявся своєю архітектурою двоповерховий будинок, що зберігся майже незмінним до наших днів за адресою вулиця Подільська, 81. Цей будинок – чудовий зразок, так званого, “цегельного” стилю, належав Фройці Гавриловичу. Дві великі кімнати в ньому займали кабінети лікаря Бомштейна, а на першому поверсі були невеликий магазин аптечних товарів та гастрономічна крамниця. І ще одна цікава історія пов'язана з цим будинком, хоч і не існує стовідсоткових підтверджень, що мова йде саме нього.

Наприкінці XIX століття в Проскурові починається справжній будівельний бум. У місті виникає до десятка цегельних заводів, але всі вони були дуже маленькими та не могли задовольнити попит на цеглу. Проскурівський купець Шльома Гальперін, вчасно зорієнтувавшись у ситуації, що склалася на ринку будматеріалів, вклав чималі кошти на закупівлю новітнього устаткування і з 1899 року організував на південній околиці міста цегельне виробництво. Підприємство отримало назву “цегельний, кахельний і черепичний завод”. У 1904 році на заводі працювало 155 осіб, діяли дві гофманові печі, один прес для цегли і два для черепиці, виготовлялося до трьох мільйонів штук цегли на рік. Всі цегельні заводи Проскурова разом виробляли продукції набагато меншевід гальперінського підприємства та й за якістю явно поступалися їй. Перше, що зробив Гальперін, це безкоштовно надав свою цеглу одному з місцевих домобудівників, виставивши єдину умову – новопобудований будинок має бути без штукатурки, щоб усі бачили, “якої відмінної якості моя цегла”. Рекламна акція вдалася на славу. Наступні роки завод ледве встигав задовольняти усі замовлення на продукцію, а з гальперінської цегли у Проскурові побудована більшість будинків початку XX століття. Ймовірно, саме цей будинок і був обличчям фабрики Шльоми Гальперина.

ЛІТЕРАТУРНИЙ МУЗЕЙ

Охайний одноповерховий особняк за цією адресою був споруджений у 1905 році як житловий особняк. Будинок належить до класичних зразків міської садибної забудови кін. ХІХ – поч. ХХ століття. Від 1993 року після ремонту в особняку розмістився музей “Літературна Хмельниччина" (на правах відділу Хмельницького обласного краєзнавчого музею), який у вересні 2007 року отримав статус обласного літературного музею. Експозиція має три зали, розповідає про письменників, поетів, публіцистів минулого та сучасності, імена яких пов’язані з Хмельницькою областю (Смотрицький, Шевченко, Глібов, Леся Українка, Купрін та ін.).

СВЯТО-ПОКРОВСЬКИЙ КАФЕДРАЛЬНИЙ СОБОР 

Хоча Свято-Покровський кафедральний собор і не має “кам’янецької” прописки (його поштова адреса –Володимирська, 113), але все-таки, мандруючи Кам’янецькою, головний православний храм міста ніяк не можна залишити поза увагою.

ЗАВАЛЛЯ

У XVIII – XIX столітті та частина міста, де нині височіє собор і вся навколишня забудова (фактично від магазина “Мисливство” і до вулиці Гагаріна включно), вважалася окраїною Проскурова і називалася Завалля. Назва походить від місця розташування цього району “за валом”, що колись оточував наше місто. Землі Завалля тривалий час використовувалися міщанами як городи, і лише з середини ХІХ століття почали забудовуватися. Що цікаво, до 1920-х років назву Завалля мала також і вулиця Завадського, яка кружляє серед одноповерхових будинків нижче собору. Старожили розповідали, що “славилася” ця вулиця непролазною багнюкою, а собак було стільки, що через це успадкувала назву Собачого провулка, бо кляті пси пошматували одяг не одного перехожого.

У 1824 році згідно з генеральним планом забудови міста значну частину Завалля було відведено під християнський цвинтар. Приблизно в ті ж роки в центрі цвинтаря побудували невелику каплицю, а згодом і церкву, освячену на честь Покрови Пресвятої Богородиці. Наприкінці 1870-х років цвинтар опинився в межах міста й рішенням місцевої влади був закритий. Територію під новий цвинтар відвели неподалік – вище Кам’янецької, одразу за залізничними коліями. Покровська церква-каплиця залишилася діючою, проте після відкриття на новому цвинтарі каплиці ставала все менше й менше відвідуваною.

У 1907 році єпархіальне управління вирішило більшу частину майна Покровської цвинтарної церкви передати у розпорядження Олексіївського реального училища (в його приміщенні нині розташований міськвиконком), в якому для потреб учнів була влаштована домова Свято-Олексїївська церква. Старий цвинтар, на якому вже тривалий час не ховали, у 1911 році з благословення Преосвященного Серафима, єпископа Подільського і Брацлавського, віддали в користування Подільського товариства бджолярів. Тут, мабуть, слід зазначити, що в ті роки багато священиків нашого краю були активними бджолярами й утримували великі пасіки, а, наприклад, сам Преосвященний Серафим був почесним головою вищезгаданого товариства. Отже, на третині території старого цвинтаря, на південь від Покровської церкви, Товариство бджолярів улаштувало показову пасіку: на місці, де не було могил, вибудували будинок, майстерню, склад приладдя, сарай, а навколо розмістили показові вулики. Головною метою організації цієї пасіки, так само як і товариства, була допомога бджолярам Поділля в “правильному облаштуванні” пасік. Справа в тому, що саме в той час у наших краях тільки стали поширюватися передові методи бджільництва – замість морально застарілих вуликів-дуплянок, що використовувалися від діда-прадіда, почали з’являтися рамкові вулики. Отож, на проскурівській показовій пасіці (до речі, єдиній у губернії) товариством бджолярів проводилися теоретичні і практичні заняття, на яких пояснювали і демонстрували переваги й зручності рамкових вуликів. Відразу приймалися замовлення на виготовлення таких вуликів, реалізовувався за помірною ціною всілякий інвентар і приладдя для пасічників... На жаль, у роки громадянської війни все майно товариства було втрачене, а спроби в 1921-23-х роках відновити пасіку на кооперативних началах не увінчалися успіхом.

Що стосується Покровської церкви-каплиці, то важки часи для неї (як і для всіх храмів) настали з перших років радянської влади, коли країну захлеснула атеїстично-комуністична богоборча хвиля. Після закриття у 1937 року кафедрального собору Різдва Богородиці, Покровська цвинтарна церква залишилася єдиним на весь Проскурів храмом, де ще жевріла лампада православ'я. Колишній настоятель кафедрального собору, протоієрей Євген Акаловський, не зважаючи на свій поважний вік та постійні перепони з боку влади, регулярно здійснював тут Богослужіння. 23 грудня 1938 року президія Проскурівської міськради вирішила “поховати” останнє вогнище православ'я та прийняла рішення – “цвинтарна церква по вул. Фрунзе підлягає закриттю, тому що знаходиться в безгосподарному стані і загрожує обвалом”. Але, навіть після такого кроку, отець-настоятель продовжував проводити Богослужіння поблизу закритого храму просто небо. По-війні, цвинтарна церква була відчинена. Під час другої антирелігійної хвилі у середині 60-х років, знову, як і наприкінці 30-х, цей храм залишився єдиним діючим у місті. Сталося це після того, як у 1964 році скасували Хмельницьку єпархію та знову закрили кафедральний собор Різдва Богородиці. Наприкінці 1960-х років вул. Фрунзе (нині – Кам`янецька) суцільно забудовується п'ятиповерхівками, й колишній цвинтар та Покровська каплиця опинилася затиснутою серед новобудов.

Відродження храму почалося лише наприкінці 1980-х років. Більше трьох років віруючі міста й області вносили свої пожертвування, а також допомагали будівельникам під час спорудження на місці старої церкви-каплиці нового храму. І ось, 14 січня 1992 року, при численному зібранні народу відбулося урочисте відкриття Свято-Покровського кафедрального собору. Освячення храму і перше богослужіння відбулися за участю єпископів Хмельницького і Кам’янець-Подільського Нифонта, Чернівецького і Буковинського Онопрія, Тернопільського і Кременецького Сергія, а також багатьох священиків приходів Хмельницької єпархії. Від того дня над обласним центром майже на все місто лунає мелодійний дзвін відродженого храму.

«ДИТЯЧИЙ СВІТ»

Універмаг спершу був центральним, але після того, як на початку 1970-х років побудували ще один універмаг (нинішній ЦУМ), то цей, на відміну від нового, стали називати “старим”. Дещо пізніше старий універмаг отримав спеціалізацію та найменування – “Дитячий світ”, а від початку 2000-х років просто – Торговий Центр. Що цікаво, якщо комусь доводилося бувати, наприклад, у Тернополі або Житомирі, напевно, звернули увагу, що універмаги цих міст – копія нашого “Дитячого світу”. Справа в тому, що такий проект універмагу був прийнятий на початку 1950-х років як типовий для обласних центрів України. Проект реалізували у кількох містах, у тому числі в нашому Хмельницькому.

ЦЕНТРАЛЬНИЙ ПРОДУКТОВИЙ РИНОК

Ще в 1930-х роках інтенсивна торгівля в Проскурові відбувалася в двох місцях – поблизу залізничного вокзалу та по вулиці Набережній (нині – Примакова). Після Другої світової війни ці базарчики припинили функціонувати. Інший, новий, ринок з`явився у місці, де межували вулиці Котовського і Тельмана (нині – вулиця Вайсера). На початку 1950-х років базар розширили, а у 1954-1956 роках цілком перебудували. Тут спорудили головний вхід, торгові ряди з різноманітними товарами – від продуктів харчування до речей домашнього вжитку. З того часу базар по вул. Тельмана став Центральним ринком міста. Критий павільйон тут з`явився у 1960-х роках. В цей період відвели спеціально місця для торгівлі різними продуктами. В такому вигляді Центральний ринок міста зберігся до 1980-х років. А далі його було докорінно перебудовано.

Частину вулиці Котовського перекрили, ряди побудованих раніше крамниць знесли, а також деякі житлові будинки. Ринок розширився майже вдвічі. В цей час тут з`явилося ще три додаткових павільйони у вигляді круглих наметів із торговельною площею понад 6 тис. кв.м. Будівництво нових павільйонів було завершено у 1989 році.

МІСЬКИЙ САД 

Сквер імені Тараса Шевченка – один із наймальовничіших куточків нашого обласного центру, улюблене місце відпочинку багатьох хмельничан, особливо молоді та дітей. Вже понад сто років його тінисті алеї і доглянуті квітники милують око городян.

Протягом XV-XVIII століть місцевість, де нині розкинувся сквер, була фактично околицею давнього Плоскирова. Тут височів невеликий гайок могутніх дубів, а навколо тягнувся луг, який місцеве населення тривалий час використовувало, як вигін для домашньої худоби.

За генеральним планом забудови Проскурова 1824 року, місце, де ріс гайок, відвели під “велику торгову площу”. Частину дубів спиляли, по периметру площі побудували торгові крамниці й складські приміщення, а в центрі залишили місце для торгівлі з возів. Площа одержала найменування Хлібна і стала основним місцем проведення торгів і ярмарків у Проскурові. Торги відбувалися щотижня по п’ятницях і неділях, одноденні ярмарки – 14 разів на рік, і, нарешті, так званий “річний ярмарок” улаштовувався з 5 по 12 червня. У ці дні Хлібна площа та прилеглі вулиці оживлялися від самого ранку: із навколишніх сіл і містечок з’їжджалися поміщики, купці, ремісники, селяни – вони продавали й купували товари, укладали угоди, домовлялися про наступні торги. Одночасно працювали чисельні атракціони, виступали бродячі актори, приїжджав цирк або звіринець, вдень і вночі приймали відвідувачів численні харчевні.

Проскурів поступово розростався, і незабаром Хлібна площа стала занадто малою для проведення ярмарків. У 1888 році міська влада прийняла рішення перенести головну торгову площу ближче до вокзалу – на пустир, де нині розташовані корпуси міської лікарні. Хлібну площу віддали для розквартирування підрозділів 46-го Дніпровського піхотного полку. Торгові крамниці і склади переобладнали під казарми, а простору ярмаркову площу пристосували під плац. Саме на цьому плацу довелося марширувати молодому підпоручику, майбутньому видатному російському письменнику Олександру Купріну.

КУПРІН: МІСЦЕ СЛУЖБИ – ПРОСКУРІВ

16 вересня 1890 року в Проскурів після закінчення 3-го військового Олександрівського училища (Москва) прибув двадцятирічний підпоручик Олександр Купрін. В нашому місті перебували підрозділи 46-го піхотного Дніпровського полку – місце призначення молодого офіцера, майбутнього письменника. Роки служби (1890-94) та враження від армійського життя знайшли своє відображення у повісті Купріна “Поєдинок”, що зробила її автора знаменитим. Цей факт з історії міста досить-таки відомий, і тому хотілося б зупинитися на іншому – розповісти про полк, в якому довелося служити відомому літераторові.

Ще наприкінці 1860-х років на територію Подільської губернії були переведені частини 12-ї піхотної дивізії Російської Імператорської армії, які розташувалися у містах і селах Кам’янецького, Проскурівського, Летичівського та інших повітів. Після організаційних перестановок перших років, нарешті були остаточно установлені місця розташування чотирьох полків дивізії: 45-й – у Старокостянтинові, 46-й – у Проскурові, 47-й – у Вінниці, 48-й – у Меджибожі.

46-й Дніпровський піхотний, другий за значенням полк 12-ої дивізії, був сформований 5 березня 1775 року. За століття свого існування він брав участь практично у всіх війнах Російської імперії цього періоду і багатьох закордонних походах, за що був відзначений кількома нагородами: срібними сурмами, Георгіївськими батальйонними прапорами та ін. У Проскурові полк з’явився у вересні 1875 року і тривалий час залишався єдиною великою військовою частиною міської залоги. Спочатку частини полку розташувалися на Хлібній площі у ярмаркових лавках і складах, а з 1893 року перебазувалися у новозбудовані міські казарми за залізницею (район Дубове).

Присутність у Проскурові такої великої військової частини значно впливала на життя провінційного міста. В ті часи офіцери в певному розумінні були носіями інтелігентності, культури та благородства. Деякі з них навіть викладали у міських учбових закладах, а полкові лікарі працювали у лікарнях Проскурова. Наявність військ сприяла також економічному розвитку міста, даючи значний прибуток (здавання квартир під житло, продаж будівельних матеріалів, продовольства, задоволення інших потреб). Наприклад, проскурівський купець Муніш Деснер, взявши в 1892 році підряд на постачання м’яса 46-му полку, за рік став одним із найзаможніших людей міста. Великий прибуток мали особи, що здавали квартири військовим чиновникам та офіцерам. Так, велика квартира (більше шести кімнат) коштувала на рік 850 рублів, середня (4-6 кімнат) –500 рублів, мала (менше чотирьох кімнат) – від 100 до 200 рублів. Виходячи з платні, старші офіцери мали можливість знімати велике помешкання, а молодші задовольнялись малими. Скажімо, підпоручик Купрін отримував платню 477 рублів на рік та плюс ще 70 так званих “квартирних” рублів. Отож і житло у початкуючого письменника було відповідним – він квартирував у невеличкому одноповерховому будиночку, що колись знаходився у подвір’ї теперішнього відділу звернення громадян міськвиконкому (приблизно на місці обласної Дошки пошани).

Олександр Купрін прослужив у Дніпровському полку майже чотири роки, бажав зробити кар’єру штабного офіцера, та після невдалої спроби восени 1893 року вступити до академії Генерального штабу, він залишає армію.

У 1893 році 46-й полк переїхав у новозбудовані казарми за залізницею (район Дубове). Колишня Хлібна площа стала безлюдною. Але ненадовго...

У 1895 році проскурівська міська управа одноголосно схвалила пропозицію – на місці торгової площі організувати міський сад. Знесли частину крамниць, спланували алеї, почали насаджувати дерева, спорудили огорожу. Роботи з благоустрою саду завершилися в 1902 році. Відзначимо, що тодішня влада Проскурова підтримувала міський сад у гарному стані. Так, у 1913 році була виділена значна сума на влаштування “дитячого саду” (тобто дитячих ігрових майданчиків) і будівництво двох альтанок. У цьому ж році місцева Дума звернулася в “Комісію зі святкування 300-річчя Імператорської родини Романових” із клопотанням про перейменування міського саду в “Романовский”. Подальша доля цього прохання невідома. Швидше за все пропозицію проскурівчан було відхилено. Так само безрезультатно завершився проект спорудження на території саду головного міського Собору. Питання про його будівництво постало ще у 1890-х роках. У 1902 році міська Дума прийняла постанову: “Отвести безвозмездно под постройку Собора часть городского сада вплоть до Миллионной улицы (нині вул. Театральна –авт.) участок земли в 1260 кв. сажень, а для подъезда к Собору площади вплоть до Коммерческой улицы (нині вул. Грушевського – авт.) в 450 кв. сажень”. У 1904 році була побудована тимчасова каплиця, у якій розмістили ікону Олександра Невського, а от заплановане спорудження собору так і не почалося – у міському бюджеті не знайшлося коштів.

У перші роки радянської влади сад перейменували на “Парк культури і відпочинку імені Коцюбинського”. Встановили нову огорожу, побудували парадний вхід, відкрили шаховий павільйон і читальний зал, у 1940 році завершили спорудження кінотеатру ім. Чкалова, за яким облаштували літній танцювальний майданчик.

У роки Другої світової війни, під час окупації, кінотеатр і парк продовжував працювати за своїм призначенням, але лише перші два роки. Наприкінці 1943 року стан німецьких військ на фронті ускладнився, і окупантам було вже не до розваг. Узимку 1943-44 років, коли фронт наблизився до Проскурова, у кінотеатрі був обладнаний госпіталь для німецьких солдатів. Поранених, що вмирали, ховали дещо лівіше тильного боку кінотеатру. До речі, сумну традицію використовувати парк як цвинтар започаткували аж ніяк не німці. Перша могила тут з’явилася ще перед війною – у грудні 1938 року з того ж, тильного боку тоді ще недобудованого кінотеатру, був похований командарм Проскурівської армійської групи Єлисей Горячев, який, опинившись під тиском сталінської репресивної “машини”, покінчив життя самогубством. У 1944 році, вже після звільнення Проскурова, поховали загиблого льотчика Лева Шестакова і ще декількох воїнів. От такий був у парку симбіоз “культури та відпочинку” і, по суті, невеличкого цвинтаря.

Ще один цікавий епізод із військової біографії парку – у 1942 році тут впав німецький винищувач “Месершміт” – льотчик намагався дотягнути несправну машину до проскурівського аеродрому (розміщався уздовж вул. Пілотської), але, втративши висоту, лише в останню мить зумів таки спланувати літак на дерева парку. І сам залишився живий, і городяни не постраждали.

У повоєнні роки була проведена корінна реконструкція парку – у 1948 році могили Шестакова, Горячева та ін. перенесли в інші місця (на меморіал “Вічний вогонь” і військовий цвинтар), у 1950-х роках алеї парку заасфальтували, відкрили літній кінотеатр на 900 місць, атракціони, а також дитячий кінотеатр “Малятко” – у невеличкій дерев’яній будівлі.

Чергова реконструкція парку імені Коцюбинського пройшла наприкінці 60-х – початку 70-х років: були знесені довгі одноповерхові будинки праворуч та ліворуч від кінотеатру, в яких розміщалися швейне ательє і взуттєва фабрика, розібрані “Малятко”, літній кінотеатр, танцмайданчик. Разом з тим, у 1966 році був відкритий новий дитячий кінотеатр “Зірочка”, будівля якого розташовувалась на місці нинішнього естрадного майданчика. У другій половині 1980-х знесли й “Зірочку”. Все це дозволило значно розширити територію парку, насадити нові породи дерев і чагарників, створити ландшафтні композиції, відкрити фонтани. Правда, при цьому парк незабаром чомусь став іменуватися сквером.

У 1992 році у східній частині парку був урочисто відкритий пам’ятник Т. Шевченку, а через якийсь час на честь Кобзаря перейменували і сам сквер, і кінотеатр. Нині сквер ім. Шевченка має площу зелених насаджень – 24696 кв.м, квітників – 1436 кв.м, його дитяче містечко прикрашають скульптури, створені художником Миколою Мазуром. З квітня 2001 року скверові наданий статус пам’ятника садово-паркового мистецтва місцевого значення.

ПАМ'ЯТНИК-ФОНТАН БАРОНУ МЮНХГАУЗЕНУ

Автори задумали зобразити всесвітньо відомого героя багатьох творів – хвалька, брехуна, що фантазуючи, переповідав начебто свої численні пригоди, у вигляді вершника на коні, однак, зробили це у комічний спосіб – кінь барона Мюнхгаузена має лише передню частину, він п'є воду з бетонної діжки, і одночасно ж вода за задумом (коли фонтан діє) виливається ззаду «половинчастої шкапини», за чим із подивом спостерігає, озирнувшись, вершник.

Хмельницький барон Мюнхгаузен є одним з кількох пам'ятників цьому літературному персонажу – один міститься у німецькому Ганновері, рідному місті Рудольфа Распе, автора оповідання про барона Мюнхгаузена; ще один у так званій «батьківщині барона Мюнхгаузена» – містечку Боденвердері (земля Нижня Саксонія, Німеччина). Боденвердерський бронзовий і хмельницький бетонний пам'ятники-фонтани майже тотожні. У 2000-ні були відкриті скульптура барона Мюнхгаузена біля станції метро «Молодіжна» у Москві, пам'ятний знак у Калінінграді (обидва – Росія). Є пам'ятник Мюнхаузену і в Одесі біля однойменного замку-ресторану та в Кременчуку. Автори пам`ятника-фонтана, встановленого 1970 року у дворі будинку на Кам`янецькій, 46,– відомі художники Михайло Андрійчук та Григорій Мамона і скульптор Валентина Ляшко.

ВІЧНИЙ ВОГОНЬ 

Меморіальний комплекс на честь воїнів-визволителів міста, або попросту – Вічний вогонь. Навряд чи кому з хмельничан слід розповідати про його місцезнаходження, а от нагадати історію створення меморіалу і про подвиги героїв, похованих там, мабуть, варто.

У далекому 1925 році в Проскурові пройшов перший місячник по озелененню міста. Саме тоді на розі вулиць 25-го Жовтня і Новобульварної (нині Проскурівської і Івана Франко) юні піонери-школярі заклали сквер, що одержав назву Піонерський. Після звільнення Проскурова від німецько-фашистських загарбників (25 березня 1944 р.) у цьому сквері з’явилися перші могили наших загиблих воїнів, переважно льотчиків. Через рік тут поховали екіпаж 36-го бомбардувального полку в складі лейтенанта Кузика, мол. лейтенанта Баніна і сержанта Ушакова, літак яких зазнав аварії під Проскуровом вже після війни – 29 травня 1945 року. Незабаром у Піонерський сквер перенесли останки ще декількох наших воїнів-визволителів, що раніше були поховані в інших місцях міста (наприклад, могила полковника Шестакова була спочатку біля кінотеатру ім. Чкалова), а в 1948 році над братською могилою спорудили пам’ятник. У 1974 році була проведена повна реконструкція скверу і братської могили – встановили новий пам’ятник (автори – скульптори М. Грицюк і Ю. Синькевич, архітектор А. Сницарев), чашу Вічного вогню і стелу з меморіальною плитою, на якій нанесені імена 17 загиблих воїнів. Першими серед них значаться двоє Героїв Радянського Союзу.

---

29000, місто Хмельницький, вул. Проскурівська, 30

Довідки щодо документообігу за телефоном: (0382) 70-35-25

Режим роботи Управління культури і туризму

Початок робочого дня: 8:00
Обідня перерва: 12:00 –13:00,
Закінчення робочого дня: 17:15*

* У п'ятницю закінчення робочого дня: 16:00

---

---