ПРОДОВЖУЄМО ТИСЯЧОЛІТНЮ ТРАДИЦІЮ ДЕРЖАВОТВОРЕННЯ В УКРАЇНІ І БОРОНИМО СВОЮ НЕЗАЛЕЖНІСТЬ

24 Серпня 2024 р.
Прес-центр

24 серпня 1991 року позачергова сесія Верховної Ради УРСР під тиском опозиційної Народної Ради й стотисячного мітингу під стінами парламенту у Києві ухвалила доленосне рішення для України. Після дня полемічних дебатів та перемовин о 18.00 Верховна Рада України прийняла історичний документ виняткового значення для долі українського народу — Акт проголошення незалежності України.

Проголошенню, а, точніше, відновленню Незалежності України, адже нинішня Україна є правонаступницею УНР (проголошена 20 листопада 1917 року) передували три з половиною століття боротьби українців за волю.

Вже 33 роки поспіль українці з любов`ю, гордістю, хвилюванням, надією повторюють ці слова важливого документа: «Акт проголошення Незалежності України. Виходячи зі смертельної небезпеки, яка нависла над Україною у зв'язку з державним переворотом в СРСР 19 серпня 1991 року, — продовжуючи тисячолітню традицію державотворення в Україні, виходячи з права нації на самовизначення, передбаченого Статутом ООН та іншими міжнародно-правовими документами, — здійснюючи Декларацію про державний суверенітет України, Верховна Рада Української Радянської Соціалістичної Республіки урочисто проголошує Незалежність України та створення самостійної української держави — України. Територія України є неподільною і недоторканною. Віднині на території України мають чинність виключно Конституція і закони України. Цей Акт набирає чинності з моменту його схвалення. Верховна Рада України. 24 серпня 1991 року».

Україна стала незалежною державою з неподільною та недоторканою територією, на якій чинними є тільки власні Конституція, закони та постанови уряду.

За цей архіважливий для кожного українця документ проголосувало 346 депутатів з усіх 450-ти. Зауважимо, що загалом на той час у Верховній Раді УРСР, обраній у березні 1990-го, було 375 комуністів. На щастя, завдяки тодішньому народному депутатові Ярославові Кендзьору, який знімав події у ВР на камеру, збереглися унікальні кадри, котрі наочно ілюструють перебіг подій тих тривожних днів. А фільм «Незалежність. Колапс. Як українці зруйнували імперію зла» майже похвилинно відтворює процес підготовки та прийняття власне Акта проголошення Незалежності України та хроніку ключових подій 18-24 серпня 1991-го.

Безумовно ті, хто зініціював, написав і змусив комуністичну більшість голосувати за незалежність 1991 року – звершили подвиг, що назавше змінив хід історії.

Голосування за Акт про проголошення Незалежності в парламенті тричі балансувало на межі зриву: імовірним був сценарій, що рішення не приймуть. Але в результаті за Незалежність проголосували і демократи, і комуністи. Лише один депутат був проти.

У час, коли кремлівські путчисти намагалися захопити владу і не допустити розвалу Союзу РСР, оголосивши про створення Державного Комітету з Надзвичайного Стану, в Україні лише частина суспільства знала, що насправді відбувається. Звісно, знали працівники КДБ, військові та партійні комуністичні функціонери, котрі напередодні отримали з Кремля інструкції, як запровадити і як діяти в умовах надзвичайного стану. Оскільки в основних на той час всесоюзних джерелах інформації для загалу – на телебаченні й по радіо у дні путчу замість звичних програм «крутили» лише балет і виступити «гекачепістів», республіканське керівництво на чолі з головою першої в УРСР демократично обраної Верховної Ради УРСР Леонідом Кравчуком не поспішало категорично засуджувати дії кремлівських заколотників і лише закликало до спокою та мирної праці. Леонід Кравчук зайняв обережну позицію і в заяві по українському телебаченню закликав до стриманості, дисципліни та громадського порядку і не дав однозначної оцінки подіям у Москві, посилаючись на відсутність офіційних документів. Невизначеною була і заява Верховної ради України, прийнята після дводенної дискусії 20 серпня і опублікована лише 22 серпня. Переважна більшість українців не здогадувалася, який сценарій написано втаємниченими для «нерушимого» СРСР і для його важливої складової УРСР і як же він практично реалізується.

Лише коли небезпека минула, українці дізналися, що вранці 19 серпня 1991 р. з Москви прибув особисто до Л. Кравчука емісар від путчистів генерал Варенников з метою тиску і контролю, з вимогою ввести надзвичайний стан на 6 місяців. В той же час над Верховною Радою робили маневри військові вертольоти, і, як згадував тодішній міністр з питань оборони, національної безпеки і надзвичайних ситуацій уряду республіки Є. Марчук, в Києві зрозуміли, що гекачепісти можуть кинути десант та блокувати роботу Верховної Ради УРСР, заарештувати нелояльних депутатів. Було відомо, що до Києва та Полтави підтягуються війська, що під Київ прибуло 28 військових вертольотів. Водночас КДБ УРСР доповідало Голові ВР УРСР Кравчуку, що 19 серпня за ініціативи Руху, УРП та «інших політизованих організацій відбулися мітинги: в Києві (від 300 до 900 чоловік), Харкові (до 2 тис.), Івано-Франківську(до 2 тис.), Луцьку (1 тис.), Рівне (150 ч-к). Відомо, що в Москві танки оточили «Білий дім». А в Києві було порівняно спокійно, лише перед ВР УРСР збиралися мирні прихильники незалежності України. Підтримку московським путчистам висловило керівництво Дніпропетровської, Житомирської, Закарпатської, Миколаївської, Одеської, Полтавської, Харківської, Чернігівської областей та Криму, міст Кіровограда та Кривого Рогу. Українське телебачення та радіо ввело жорстку цензуру на телевізійні матеріали, повністю подавши всі документи ДКНС і не надавши жодної хвилини ефіру опозиції. Між «двох вогнів» керівники тодішньої УРСР, тримаючи зв`язок з тодішнім демократично обраним президентом ррфср Єльциним, не просто вичікували на кращий для України сценарій розвитку подій, а готувалися до проголошення вільної України, намагаючись не спровокувати громадянський конфлікт, остерігаючись, що ГКЧП застосує в Україні військову силу. Вони вже 19 серпня скликали нараду Президії ВР УРСР і три радилися, які питання винести на оголошену на 24 серпня позачергову сесію Верховної Ради УРСР. Реалізація положень Декларації про державний суверенітет України 16 липня 1990 року вимагала від влади відповідних рішучих кроків, яких чекало українське суспільство.

З власною заявою, в котрій дії ДКНС були названі неконституційними і незаконними виступила частина членів Президії Верховної ради — Володимир Гриньов, Олександр Ємець, Дмитро Павличко, Володимир Пилипчук, Лесь Танюк, Ігор Юхновський та Володимир Яворівський. Ще в середині 19 серпня з заявою про некоституційність дій ДКНС виступив Народний рух України, а 50 донецьких депутатів різних рівнів звернулись до Президії ВРУ та жителів міста з заявою про категоричне невизнання ДКНС. Єдиною обласною радою, котра закликала до громадянської непокори та загального політичного страйку була Львівська рада.

Нині з документами тих цікавих історичних засідань можна ознайомитися онлайн на сайті ЦДАВО України, як і зі стенограмою доленосного засідання позачергової сесії Верховної Ради УРСР 24 серпня 1991 року. З тих документів, а також зі згаданого вище фільму можна детально відтворити перебіг подій, дізнатися про роль ключових осіб в процесі творення Акта проголошення Незалежності України. Ми маємо пам`ятати, що з проєктів Акта проголошення незалежності України було обрано написаний заступником голови Народної Ради Левком Лук`яненком спільно з депутатом ВР УРСР, майбутнім першим Надзвичайним Послом України в Румунії, доктором медичних наук Леонтієм Сандуляком. Немає, звісно, у стенограмі всіх тих перипетій, описів домовленостей та перемовин, що відбувалися за лаштунками засідання. Зі спогадів головних учасників, зафіксованих у фільмі, дізнаємося: за погодженням з головуючим Леонідом Кравчуком зачитати проєкт Акта проголошення Незалежності України доручили не автору документа Лук`яненку, котрий вважався комуністами «одним з наймогутніших націоналістів», а членові Народної Ради, письменнику Володимиру Яворівському, щоб не зірвати засідання. Дізнаємося, що до остаточного зразка документа Постанови ВР УРСР, знову ж таки, щоб не провалити прийняття Акта проголошення Незалежності України, після обговорення включили важливу тезу: «1 грудня 1991 року провести республіканський референдум нам підтвердження Акта проголошення незалежності». Адже оратор від комуністів перший секретар кримського обкому Компартії М. Багров наполягав, щоб депутати, виловлюючи волю народу, ставили питання незалежності на референдум, а це ж – затягування часу. Пристрасті на засіданні так нуртували. Зрештою, Леонід Кравчук, котрий тримав в поданий йому остаточний, після численних правок, обговорень документ, поглядаючи на розбурханий зал Верховної Ради, ще вагався: «А, може, не сьогодні, може, на понеділок перенесемо?» Залишалося кілька хвилин до 18.00. І тоді вкрай знервований член Народної Ради, (до речі, один із співавторів Декларації про державний суверенітет України), народний депутат Дмитро Павличко сказав йому: «Читай! Якщо ні – я задушу тебе!» (згадував про цей факт Ярослав Кендзьор і сам Леонід Кравчук).

О 17:57 депутати проголосували 321 голосом за Постанову ВР УРСР «Про проголошення незалежності України» з тезою про майбутній референдум, а слідом за нею – сам Акт проголошення незалежності України! Це була перемога!

Про перебіг подій у ті переломні для України часи літа 1991 року дізнаємося також з регіональної преси, скажімо, тодішньої обласної газети «Радянське Поділля». Газета чітко фіксує усі головні політичні події, що відбувалися тоді в СРСР та УРСР, а згодом – в Україні. До слова, «РП» як орган Хмельницької обласної Ради народних депутатів, хоча й дотримувалася вимог партійної цензури, проте журналісти й керівництво, наскільки це можливо, використовували трибуну, щоб висвітлювати тогочасні тенденції Ця тема ще, до речі, чекає свого вдумливого дослідника. Вже у № 164 за 27.08.1991 р. центральна обласна газета першу шпальту цілком присвятила оприлюдненню матеріалів, присвячених проголошенню незалежності України: Акт проголошення незалежності України, Постанова ВР УРСР «Про проголошення Незалежності України», Постанова Верховної Ради України «Про військові формування на Україні» (про підпорядкування всіх військових формацій ВРУ» від 24.08.1991 р.,, Постанова ВРУ «Про департизацію державних органів, установ та організацій» від 24.08.1991 р.,, Закон України «Про надання додаткових повноважень Голові Верховної Ради України» (до обрання Президента України) від 24.08.1991 р., Постанова Президії ВРУ «Про власність Компартії України та КПУ на території України» від 25.08.1991 р. Тут же – оголошення про скликання позачергової сесії Хмельницької міської Ради народних депутатів на 10 годину 28 серпня 1991 року. На порядок денний виноситься питання «про політичну ситуацію».

Ще з цікавого в цьому номері – доповіді з позачергової сесії Верховної Ради УРСР 24 серпня 1991 року: Л.М. Кравчука, О.О. Мороза, І.Р. Юхновського під спільною назвою «Стабілізувати політичну ситуацію» з коментарями парламентських кореспондентів УКРІНФОРМу. До речі, ці виступи не включено до стенограми, котра зберігається в ЦДАВО, а з них почерпуємо дуже цікаву інформацію для розуміння подій, котрі відбувалися в Україні в ті дні, з трьох різних точок зору. Адже Л. Кравчук на той час був Головою Верховної Ради УРСР, О. Мороз - головою парламентської фракції комуністів, І. Юхновський – головою Народної Ради.

Стаття з позачергової сесії ВРУ «Стабілізувати політичну ситуацію» стверджує: « У ці тривожні дні абсолютна більшість людей проявила свою прихильність до утвердження справжньої демократії, не піддалася впливу так званого ДКНС, рішуче відкинула його провокативні рішення. Народ України, виборюючи свій суверенітет, на численних мітингах, зборах сказал рішуче «Ні!» самозванцям, поверненню тоталітарного режиму… Але були й такі, хто підтримав незаконні рішення ДКНС. Розібратися з ситуацією, дати оцінку всьому тому, що відбулося, - така мета стояла перед Верховною Радою Української РСР, яка зібралася 24 серпня на позачергову сесію.

У доповіді про політичну ситуацію Л. М. Кравчук розпочав з роз`яснень того, що відбулося в СРСР і хто такі путчисти, чому їхні дії були неконституційні. За його словами, головним завданням керівництво України поставило – зберегти в республіці громадянський мир і спокій, не дати розчавити танками наші головні завоювання: демократію, гласність, всенародне прагнення до державного суверенітету.

Голова Верховної Ради УРСР розповів, як він особисто та Президія ВР УРСР діяли в дні перевороту, окреслив подальші кроки на шляху правового утвердження суверенітету України. Доповідач зазначив, що у нього, на відміну від обраного на виборах російського президента Єльцина, не було відповідних законних повноважень, він діяв згідно з Конституцією й законодавством. І попрохав до виборів президента України надати йому такі повноваження. Вже тоді стало зрозуміло, що задля повного, в тому числі й економічного суверенітету Україна мусить мати не лише своє військо, спецслужби, законодавчу базу, а й переглянути ставлення до союзного договору. Кравчук підкреслив, у нас в Україні, як відомо, надзвичайного стану не було. Проте всі війська згідно з прямою вказівкою міністра оборони СРСР були приведені в стан підвищеної бойової готовності і таки були готові діяти без будь-якої згоди на те з боку республіканських та місцевих органів влади, якщо виникала , з їх точки зору така потреба. У цій вибухонебезпечній ситуації ми вважали своїм першочерговим обов`язком заявити свою позицію щодо комітету, його рішень, заспокоїти людей, запевнити їх у непорушності конституційних засад громадського життя на Україні, нашого курсу на державний суверенітет республіки, закликати до зваженості та дотримання нормального ритму життя. Це було зроблено Кравчуком у виступі по Українському телебаченню о 16-й годині 19 серпня. Дуже важливо було дати вчасно колективну оцінку подій, що відбуваються, висловити ставлення Президії Верховної Ради УРСР до подій і становища, в якому всі опинилися.

Засідання Президії відбувалося впродовж двох днів – увечері 19 і цілий день 20 серпня і було надзвичайно напруженим. Зрештою у своїй заяві визнала дії ДКНС неконституційними і розцінила як спробу державного перевороту.

Доповідач наголосив: не маючи Декларації про державний суверенітет України, правових документів по її реалізації, ми просто не змогли б так принципово, рішуче відстояти свої позиції, інтереси власного народу.

Єдиним надійним гарантом збереження народу України від переворотів, які відбуваються в Москві – є сам народ України, сказав Кравчук. Тому найперше завдання – в якомога стисліші строки завершити побудову суверенної української держави, «намітити першочергові кроки по виходу з кризи в інтересах демократії і правопорядку, зміцнення суверенітету України, перетворення її в справді незалежну, суверенну державу. Від сьогоднішніх наших рішень багато в чому буде залежати майбутнє народу України».

Цікаві факти оприлюднив Олександр Мороз, котрий, виявилося, знав ще за десять днів, що Народна рада збирається для підготовки до сесії, і про те, які питання будуть обговорюватися. «Істину про дні перевороту ми знатимемо не скоро. Може, через багато років», - підкреслив О. Мороз. «Коли в нас буде армія, гроші, митна служба та інші справжні ознаки державності, тоді не треба буде звертатись за кордон з проханням визнати нас. Суверенний не той, хто галасує про свою суверенність, а той, хто робить для її забезпечення конкретні, реальні, але зважені кроки», - підсумував він.

Ігор Юхновський прозвітував, які кроки робила Народна рада в дні путчу: «19 зранку у Київ з`їжджаються голови і представники усіх демократичних партій і рухів. Партія демократичного відродження, демократична, республіканська, християнських демократів, селянська, зелених, соціал-демократів, Рух, «Меморіал», Спілка жінок і інші об`єднуються у спілку «Демократична Україна», передаються під керівництво Президії Народної ради. Спілка «Демократична Україна» визнає переворот неконституційним, арешт Президента – злочином проти держави, закликає народ України до страйків і громадської непокори». Юхновський свідчив, що члени Народної ради, серед яких були депутати ВР УРСР, вимагали від Л. Кравчука підтримати «позиції росії і Єльцина». Але була «відмова у підтримці Єльцина. Мовляв, Україна піде своїм шляхом». До того ж, Кравчук закликав не вдаватися до широкомасштабних протестів, а зберігати спокій, бо, мовляв, домовився з генералом Варенниковим, що військовий стан введений не буде. Наведений фактаж – це зафіксовані журналістами УКРІНФОРМу свідчення з перших уст. Тому наукове відтворення й потрактування подій в Україні, що передували проголошенню незалежності, ще дійсно потребує ретельного вивчення й узагальнення.

В цьому ж номері «РП» - Указ Президії ВРУ «Про тимчасове припинення діяльності Компартії України», постанови Президії ВРУ про визнання незалежності Естонської, Литовської та Латвійської республік. А також – Указ Президії про амністію з нагоди прийняття Акта про проголошення незалежності України, яким, нарешті, в числі звільнених зазначений Степан Хмара.

А що ж відбувалося на периферіях?

Не так багато нині маємо зафіксованих спогадів, як саме мешканці нашого обласного центру зустріли новини про кремлівський путч, проголошення незалежності України та низку подій в Україні, котрі після цього відбувалися. Цінні свідчення про настрої і дії патріотично налаштованих містян та місцевих організацій зафіксували активні учасники Народного Руху України Лев Бірюк у книзі "Народний Рух: народження, шляхи становлення і діяльності» та Кузьма Матвіюк у книзі «І ми цей шлях пройшли». У спогаді «Як Хмельниччина зустрічала ГКЧП (ДКНС)» Л. Бірюк свідчить, що о 6-й ранку він прибув до Києва, до Головного Секретаріату РУХУ. Штаб задіяв його на переговори з військовими, які дислокувалися на правому березі. Генерал з військового училища повідомив йому, що відбулася домовленість між командирами в/частин: техніку і особий склад на вулиці не виводити. А представника з Кремля генерала Варенникова попереджено про заборону задіювання інших військових частин для введення їх до столиці. «Командир в/частини «Картографічна фабрика» полковник Принько, підкручуючи вуса, натякнув, що військові попередили «десантуру» з Житомира: «Не лізьте в столицю!»[…] Я доповів штабу, - пише далі Л. Бірюк, - що маємо невтручання військових і почув, що за структурами СБУ наглядають. […] Повернулась делегація від спікера Верховної Ради Кравчука і я почув: Кравчук у прострації після зустрічі з Варенниковим у кабінеті Гуренка… […] Чекали вістей з Москви від Єльцина і коли зачитали факс з Москви, всім стало спокійніше і веселіше. Паніки не було. Документи з штабу РУХу не вивозилися…» Лев Бірюк згадує, що, прихопивши листівки із «Зверненням» Б. Єльцина, увечері потягом виїхав додому. У Хмельницькому одразу, починаючи з вокзалу, почали з рухівцями клеїти листівки. «До нас підійшли двоє міліціонерів, але народ їх попросив …іти. Ми ліпили листівки аж до офісу РУХу на вул. Пилипчука. Вже стало зрозуміло, що заколотники гнилі і немічні[…]. Рухівці агітували на роботі, а після неї збирали натовпи на вулицях і дворах у нашому місті. Містяни, я переконаний, не виявляли страху і відсторонення. Більшість холодно і безстрашно поставилася до кремлівських реанімаційних спроб оживити те, що колись вселяло жах[…]»

Голова Хмельницької міськрайонної організації РУХу у 1990-1992 рр. Кузьма Матвіюк згадує, що вранці 19 серпня 1991 року до штабу організації в Хмельницькому почали приходити люди, обурювалися діями «чрезвичайного комітету» і запитували один одного «Що будемо робити?» Ні в кого не було сумнівів, що «потрібно виступити всім» проти «хунти». Наступного дня на позачергових зборах голів осередків та активістів вирішили роздавати листівки містянам із закликами до непокори ДКНС, написати звернення до обласного управління КДБ і міліції, до обкому КПУ, до хмельничан і Хмельницького гарнізону. «У зверненні до всіх членів обласної організації КПУ ми закликали «стати єдиним фронтом проти хунти Янаєва-Крючкова-Язова в ім`я досягнення української державної незалежності. Завтра вже може бути пізно. Ми подаємо вам руку єднання». Всіх хмельничан рухівці закликали до безстрокового страйку. 21 серпня рухівці клеїли по місту листівки, а звернення і запрошення на збори до влади, міліції, обкому КПУ, управління КДБ розносив К. Матвіюк особисто. «Скрізь чинно приймали їх, і лише, коли я зайшов в приміщення КДБ, там, довідавшись про зміст звернення, сказали: «Та вже ж не треба». Пояснили: «ГКЧП вже усунено, і влада перейшла до М. Горбачова». У штабі РУХу вже все знали. Того ж дня увечері Л. Бірюк, К. Матвіюк з невеликою групою рухівців, «нашвидкоруч написавши якесь гасло, звернене до комуністів, «взяли свого прапора … і рушили до обкому партії». Довкола рухівців почали збиратися люди. «Тим часом закінчився робочий день і повз нас розходились працівники обкому. Всі вони були в похнюпленому настрої. Ми ще трохи постояли і понесли прапора і гасло в штаб».

Подаємо фрагмент спогаду К. І. Матвіюка про сам день проголошення незалежності України. «24 серпня 1991 року. Вихідний день, субота. Вдень у Хмельницькому збираємо підписи з вимогою до Верховної Ради, аби вона не підписувала Союзний договір, поки не прийнята Конституція України. Після обіду вдома дивимось позачергову сесію Верховної Ради. На голосування виноситься Постанова Верховної Ради Української РСР «Про проголошення незалежності України» і «Акт проголошення незалежності України». Все те я слухав спокійно і незворушно – ну хто ще за таке проголосує, окрім сотні депутатів із фракції «Народна рада». […] Ну, думалося, провалять вони це голосування, адже за один символ України – синьо-жовтий прапор вони готові тебе стерти з лиця землі, але ж факт постановки цього питання залишиться, нашим дітям і світові буде відомий текст і Постанови, і Акта проголошення незалежності України. Для наших дітей вже відправною точкою буде саме цей гідний текст і вже колись, як писав Шевченко – «..в степах України, о Боже мій милий, - блисне булава!» З такими оптимістичними і піднесеними думками я спостерігав за позачерговою сесією Верховної Ради.

І раптом: Постанова прийнята! Неймовірно! Не віриться, але ж на табло стоїть цифра, більша за конституційну більшість (здається, 346), а в залі депутати обнімаються і цілуються!

Що? Ми знову маємо свою державу – Україну? І ми дожили до цього? Яке ще може бути більше щастя?» Утім, ні ейфорії, ні ілюзій, що в проголошеній Україні все піде гладенько, як свідчить К. Матвіюк, не було. А було розуміння, як багато ще потрібно докладати зусиль, щоб відстояти здобуту свободу й державність. А найближче завдання організації РУХу – підготувати земляків до проведення референдуму 1 грудня 1991 року, який підтверджував незалежність України та до виборів першого президента вільної суверенної держави.

Як офіційно місто Хмельницький відреагувало на переломні події в державі, читаємо на 3-й шпальті 167-го випуску газети «Радянське Поділля» за 30 серпня 1991 р. під заголовком: «Позачергова надзвичайна сесія Хмельницької міської ради народних депутатів вирішила важливі питання політичного і соціального життя в обласному центрі».

Про політичну ситуацію в місті інформував депутатів і запрошених на сесію голова міської Ради народних депутатів М. К. Чекман.

Високопоставлені військово-партійно –кадебістські змовники прорахувалися, - сказав він. – Вони недооцінили того, що народ за важкі роки перебудови став іншим. Із слухняного знаряддя командно-адміністративної системи наші люди стають вільними творцями свого життя. І державні злочинці, які посягнули на демократію , намагаючись матеріальними обіцянками відновити тоталітарний режим, викликали вибух народного обурення. А без підтримки народу, на танках ніякий режим довго триматися не буде. Три дні змогли протриматися путчисти, і їх змову було зірвано, злочинців заарештовано. Але як показують події, заспокоюватися ще дуже рано. Прихильників тоталітарного режиму в середовищі державних партійно-бюрократичних структур ще багато. Спроба державного перевороту в Москві показала незахищеність і неміч України, кожної республіки в ситуаціях, коли командою з центру кований чобіт надзвичайного стану в кожну хвилину міг наступити на нашу священну землю, - продовжував голова Ради. – Тому наші парламентарії Верховної Ради України 24 серпня ухвалили Акт про повну незалежність України. Мрія нашого народу, вистраждана в віках, стала реальністю. Дозвольте привітати вас з цією знаменною датою і давайте ж будемо гідними громадянами нашої вільної Української держави.

Потім М. К. Чекман наголосив:

Насичений трагічними і героїчними подіями час, що пройшов після путчу 19 серпня, показав правильність позиції міської Ради, її здатність зберегти в місті належний порядок, забезпечити його життєдіяльність у надзвичайних умовах, які виникли після державного перевороту. Актуальними було прийняття звернення міської Ради до жителів міста, воїнів Хмельницького гарнізону і працівників міліції та направлення телеграми Президії Верховної Ради УРСР, народним депутатам Науменку і Ткачуку про незаконність дій комітету по надзвичайному стану і їх засудження. Це говорить про зрілість міської Ради, про її вірність Конституції і законам УРСР. В інформації було відзначено, що в дні перевороту всі підприємства і організації працювали у звичайному ритмі, жителі міста забезпечувалися по можливості всім необхідним.

Через призму сьогоднішніх політичних подій голова Ради висвітлив насущні соціально-економічні завдання. Потрібно підготувати місто до зими, заготувати необхідну кількість картоплі та овочів, забезпечити виконання державних планів промислового виробництва і капітального будівництва. З початку року йде спад випуску продукції, особливо товарів народного споживання, яких недодано до торішнього показникана 30 мільйонів карбованців. Потрібно ввести в експлуатацію більше половини річних обсягів житла і ряд важливих інших об`єктів. Віни закликав депутатів, членів виконавчого комітету, усіх причетних до справи організувати хмельничан на вирішення насущних соціальних проблем.

Після півгодинного обговорення, в якому взяли участь депутат Верховної Ради УРСР А. Ф. Ткачук, депутати міської ради Г. О. Сіренко, В. І. Бобровников та В. А. Науменко, сесія ухвалила: інформацію прийняти до відома. Своєрідним продовженням порушених в інформації проблем стали наступні питання порядку денного. Сесія, зокрема, вирішила взяти на баланс міськвиконкому будинки обкому Компартії України, громадсько-політичного центру і автогараж, департизувати державні установи та організації. Створено комісію для оцінки дій посадових осіб, громадсько-політичних партій та рухів під час антидержавного заколоту 19-21 серпня. Ухвалено підняти над міською Радою і приміщенням міськвиконкому поруч з державним синьо-жовтий національний прапор. Площу Леніна перейменовано на майдан Незалежності України, доручено виконкому перейменувати ряд вулиць. Сесія звернулася з пропозицією до Верховної Ради України вирішити питання введення посади мера міста, обраного всенародно.

Розглянувши депутатські запити про активну підтримку директором об`єднання «Катіон» В. К. Скомороховим ДКНС, сесія доручила об`єктивно вивчити це питання прокуратурі міста і комісії для оцінки дій посадових осіб, громадсько-політичних партій і рухів під час антидержавного заколоту. Депутати звернулися до військовослужбовців у цей складний період становлення Української державності, як ніколи зміцнювати єдність армії і народу. Одноголосно прийнята телеграма на адресу Верховних Рад СРСР і УРСР, Президента СРСР такого змісту:

«Надзвичайна сесія Хмельницької міської Ради народних депутатів повністю підтримує Акт проголошення незалежності України, курс Верховної Ради України і її Президії на державну незалежність України. Ми засуджуємо будь-які дії зовнішніх сил, спрямовані на втручання у внутрішні справи Республіки України і вчинення тиску на її законно вибрані органи влади.

Ті, хто планує переглянути кордон, планує війну і кров. Вважаємо такі дії злочинними по відношенню до демократії, свободи, мирного життя всіх націй і народностей як України, так і СРСР». Підпис статті: «Наш. кор.»

До речі, остання теза телеграми стосувалася несподіваного випаду північно-східного сусіда в бік України: 26 серпня прес-секретар президента Росії від імені Єльцина заявив, що Росія, у випадку припинення союзницьких відносин з Україною, залишає за собою право на перегляд кордонів, що суперечило договору між Україною та Росією від 19 листопада 1990 року. Позиція російського керівництва була переглянута після дводенних переговорів Леоніда Кравчука і віце-президента Росії Олександра Руцького, що відбулись у Києві 28-29 серпня.

Якщо з встановленням синьо-жовтого прапора у Хмельницькому у 1991 році не поспішали, то з декомунізацією вулиць і пам`ятників, здається, хмельничани вже були одними з перших.

В газеті «РП» за 4 вересня 1991 р. подаються результати поіменного голосування депутатів Хмельницької міської Ради народних депутатів ХХІ скликання на восьмій надзвичайній сесії від 28.08.91 року з питання «про перенесення пам`ятника В. І. Леніну». А також – «Заява Хмельницької міської Ради до військовослужбовців, котрі проходять службу на Україні у військах радянської армії, КДБ, МВС, військовослужбовців запасу та у відставці» у зв`язку із Постановою Верховної Ради України про підпорядкування ВРУ Збройних Сил і Чорноморського флоту СРСР, КДБ, внутрішніх військ, дислокованих на території України, текст якої був схвалений її восьмою позачерговою сесією 28 серпня 1991 року. Міськрада заявляла, що перепідпорядкування не повинно відбитися на боєготовності військових частин та їх підрозділів, зниженні якості бойового навчання, рівні матеріально-технічного забезпечення військ. Міськрада ж обіцяла й надалі скеровувати зусилля на на поліпшення життя військовослужбовців.

В номері ж 186 за 27 вересня у своїй статті «Іменем Свободи назавжди», учасниця комісії міськвиконкому з питань найменування й перейменування вулиць, кореспондентка «Радянського Поділля» Тетяна Слободянюк повідомила: рішенням Хмельницького міськвиконкому від 24 вересня 1991 року перейменовано такі вулиці: К. Лібкнехта на Соборну, 60-річчя СРСР - на Пілотську, К. Маркса - на Подільську, Затонського – на Хотовицького, Жовтневої – на Театральну, Леніна – на Проскурівську, Калініна – Жванецькою, Р. Люксембург – на М. Грушевського, Енгельса – на М. Бажана, Куйбишева – Зарічанською, Дзержинського – на Свободи.

Кажуть, що свою незалежність у 1991-му Україна здобула за винятково сприятливого збігу внутрішніх та зовнішніх обставин. Тюрма народів – Радянський Союз – розпадався через низку причин, але, починаючи з 1991-го і ще на десятки років наперед надзвичайно потужними були впливи на внутрішню політику України комуністично-партійної номенклатури, котра, незважаючи на офіційну заборону компартії (Указ Президії Верховної Ради України від 30.08.1991 р.), захопила важливі пости в незалежній Україні та розпоряджалася матеріальними благами та ресурсами й працювала на імперські інтереси росії, котра з комуністичної перетворилася на капіталістичну.

За 33 роки незалежності – власне, державності Україна пройшла насичений подіями, політичними та економічними реформами шлях, котрий, незважаючи ні на які віяння, утвердив життєздатність нашої суверенної соборної національної держави. Починаючи від 1991-го і понині Україна отримала визнання понад 170-ти країн світу. Ми гуртом переживали Майдани, економічні кризи, кризи вибору шляху, помилки невдатних керманичів, але сьогоднішня біда України – кривава війна, нав`язана російським агресором, поставила на кін саме існування нашої держави, власне українську ідентичність, котра визначає Українську державність. Ця війна знову й знову викрила підлу імперську стратегію захланного цинічного ворога. Дала нам усвідомлення подвигу наших попередників – народних козацько-повстанських військових формувань, Армій УНР та УГА, Української Повстанської Армії, котрі виборювали нашу державність. Ця війна, як ніколи до того, згуртувала націю, змусила відчути себе громадянами, змусила цінувати усі переваги та дійсну вартість існування власної держави, котра дає захист, відчуття приналежності, рідного дому, де кожний громадянин – цінний, повноправний родич великої сім`ї, ім`я якій – УКРАЇНА. Нині, коли кращі з нас віддають за рідну землю свої життя, коли залита кров`ю Україна потужно й незламно дає відсіч загарбникам, ми уповаємо на власну стійкість, згуртованість, на мужність та непохитність Українських Збройних сил, на допомогу світової спільноти, на Боже провидіння, яке не дасть Богом благословенну нашу державу на поталу імперським рашистським катам. Україна обов`язково вистоїть та відродиться! Україна буде! І все буде – Україна! Слава Україні! Слава ЗСУ! Героям Слава! Смерть ворогам! Зі святом, народе!

Музей історії міста Хмельницького.