Я ВІРЮ В СИЛУ МЕЛОДІЇ МОЄЇ БАНДУРИ

17 Листопада 2024 р.
Прес-центр

17 листопада 2024 року минає 134 роки від дня народження Костя Місевича

Цьогоріч, 17 листопада 2024 року, виповнюється 134 роки від дня народження нашого земляка, відомого подолянина, уродженця села Глезнів Проскурівського повіту, активного учасника Української революції 1917-1921 років Костянтина Федоровича Місевича.

Кость Місевич - український політичний та культурний діяч, просвітянин, депутат Української Центральної Ради від Проскурівського повіту. Один із співорганізаторів Української Громади і товариства «Просвіта» у 1917 р. в Проскурові, комісар Подільської залізниці часів Української Центральної Ради, Української Держави та Директорії УНР. Учасник підпільної повстанської організації «Спілка Визволення України», котра у 1921 р. діяла при повстансько-партизанському штабі Ю. Тютюнника, готуючи Другий Зимовий похід. Учень кобзаря Антона Митяя, засновник школи кобзарського мистецтва, яка діяла на Холмщині, Волині та в Галичині у 20-х-30-х рр. ХХ ст., засновник товариства пасічників, майстер з виготовлення бандур, педагог, співорганізатор з А. Демо-Довгопільським українського театру «Заграва» («Театр Вогняної доби») на Холмщині. Активний діяч Організації українських Націоналістів, надрайоновий провідник ОУН на Кременеччині (Тернопілля), учасник Української Повстанської Армії, повстанський кобзар.

Кость Місевич народився 17.11.1890 р. в селі Глезнів під Проскуровом (нині – мікрорайон м. Хмельницького) в сім`ї адвоката Федора Гнатовича Місевича та доньки псаломника з приміського села Олешин Лукії Дмитрівни Кучер. Цікава деталь. У Книзі реєстрації актів про народження, шлюб та смерть за 1888-1898 роки Метричної книги с. Глезнева Свято-Покровської церкви с. Глезнева, що зберігається в ДАХмО, зазначено під номером 14, що 18 жовтня 1890 року народився Константин в сім`ї «села Глезнов селянина Феодора Ігнатієвого (тобто Гнатовича – авт.) Місевича і законної дружини його Лукії Дмитрієвої» (Дмитрівни), обидвоє - православного віросповідання. Охрещення немовляти відбулося 23 жовтня. Це засвідчили священик Полікарп Коляновський та псаломник Фома Левицький. «Восприемниками», себто хрещеними батьками були селянин Глезнева Петро Гнатович Місевич, тобто рідний брат батька Костя Місевича - Федора Гнатовича Місевича та дружина псаломника села Давидковець Арсенія Дашицького Варвара Павлівна.

Як не дивно, але сам Кость Місевич у доступних нам на сьогодні документах (реєстраційних картах, заповнених ним особисто після 1920 р. для польських адміністративних органів), які віднайшли в архівах Тернопільщини дослідники зі Львова Клавдія та Михайло Бачинські, вказує дату свого народження як 17 листопада 1890 року.

Крім того, з Метричної книги с. Глезнова почерпуємо деякі відомості про родину Костя Федоровича. Запис за 1893 рік свідчить, що 14 квітня померла від коклюшу, а 16 квітня була відспівана і похована на приходському кладовищі сестра К. Місевича, «села Глезнова селянина Федора Гнатовича Місевича дочка Лідія православного віросповідання», а 23 грудня цього ж року поховали і померлу від сухот дочку Ф. Місевича Марію. У 1894 році, 11 жовтня спочила в Бозі «від старості» і 13 жовтня була відспівана священиком Полікарпом Колянковським і псаломником Фомою Левицьким бабуся Костя Місевича «села Глезнова селянка Параскева Яківна Місевичка (так в оригіналі – авт.), православного віросповідання».

Із записів метричної книги бачимо, яка драма розігралася в родині Місевичів у грудні 1897 року, коли Костеві виповнилося всього сім років. Тоді, 1 грудня, з`явилася на світ «Антоніна, незаконнонароджена дочка села Глезнова селянки Софії Федорівни Місевич (себто доньки адвоката Федора Місевича, сестри Костя Місевича – авт.). Очевидно, для поважної родини це були неабиякі переживання. Тим більше, що Софії Федорівні тоді виповнилося всього 17 років. Проте уже в лютому 1898 року Софія Федорівна бере шлюб із тридцятилітнім селянином, мешканцем села Карпівці, Онуфрієм Степановичем Коломійцем, для якого це теж перший шлюб. Тут же прикріплений документ – указ Подільської духовної консисторії про те, що рішенням Київського окружного суду від 5 серпня 1910 року (це через 12 років – авт.) Антоніну визнано узаконеною дочкою селянина села Карповець Проскурівського повіту Онуфрія Степановича Коломієць-Кондрацького, селянина, і його дружини Софії Федорівни, уродженої Місевич. До речі, під час охрещення немовляти Антоніни хрещеним батьком вказується «телеграфист Ю.З.Ж. дороги Димитрий Феодорович Мисевич». Очевидно, це старший брат Костянтина Федоровича, котрий у 1897 році, коли Костеві виповнилося сім років, уже був дорослим і працював на Південно-Західній залізниці. Очевидно, його стопами пішов молодий Костянтин, вступивши після закінчення Проскурівського реального училища на службу телеграфістом того ж відомства.

З цих же метричних записів дізнаємося, що мати Костя Місевича Лукія Дмитрівна Кучер, як і її рідна сестра Євдокія Дмитрівна Кучер – доньки псаломника з села Олешин. В Центральному державному історичному архіві України, м. Київ (ЦДІАК України), фонд 693, Управління Південно-Західних залізничних шляхів знайдено списки робітників і службовців Південно-Західних залізничних шляхів, імена яких згадувалися в наказах по особистому складу ПдЗЗШ, надрукованих у «Віснику ПдЗЗШ» («Веснике ЮЗЖД»). Зокрема, в тих списках по одному разу згадуються імена Дмитра Місевича (який, як ми встановили, був старшим братом Костя Місевича і працював на Пд.-Західній залізниці телеграфістом), Павла Місевича (нам ще потрібно з`ясувати, ким він доводився Костеві), та тричі згадується ім`я самого Костя Місевича. Причому, один раз вказано: «Мисевич Константин ст. Проскуров», а інший раз: «Мисевич Константин мл. телеграфист ст. Проскуров, ст. Черный Остров». Про Костевого батька Федора Гнатовича Місевича на сьогодні відомо небагато. У 1890 р. Ф. Місевич отримав свідоцтво від Кам`янецького окружного суду на право займатися приватною адвокатською практикою. У документі є уточнення, що «Місевич живе на хуторі поблизу м. Проскурова, який йому належить». Побратим, учень К. Місевича Дмитро Гонта у спогаді «Бандурист Кость Місевич» зазначає, що батько покинув родину, коли Костеві не виповнилося ще й року. З його ж свідчень дізнаємося, що батько і син Місевичі зустрілися вперше, коли Кость Федорович був уже дорослим, під час буремних подій Української революції 1917-1921 років: «Коли під кінець 1917 р. большевики зайняли Проскурів, Місевич утікає на північ і в Житомирі знайомиться зі своїм батьком, який має іншу родину, і з своїми чотирма сестрами». Також Д. Гонта згадує, що на еміграції Кость Федорович неодноразово гостював у свого батька в Млинові (нині – містечко Рівненської області), де той мав власну адвокатську контору. Крім того, у реєстраційних картах, котрі заповнював Кость Місевич впродовж всього часу перебування за Збручем, він вказує, що його батько – адвокат Теодор Місевич, польський підданий, котрий проживає у Млинові (за імперських часів – Дубенського повіту Волинської губернії). За описом Д. Гонти, батько Місевича – «маленький, сухенький дідок, з цапиною борідкою, але незвичайно рухливий, веселий і безконечно жартівливий. І тільки тут я зрозумів, відкіля у Місевича такий гумор і дотеп, все це він унаслідував від свого батька».

Кость закінчив церковно-парафіяльну школу в Лезневому, вищу початкову школу в Проскурові та 6 класів Проскурівського реального училища. Здобувши професію телеграфіста, працює на залізничних станціях Проскурів, Чорний Острів. Після Лютневої революції 1917 р. К. Місевич діяльно взявся за організацію Української Громади в Проскурові, котра відстоювала реалізацію політичних, соціальних, культурно-освітніх прагнень українців. Викладає в залізничній школі українознавчі та фахові дисципліни. Створює й очолює проскурівську «Просвіту» залізничників. Водночас разом з однодумцями створює організацію «Просвіти» та с/г кооператив у Лезневому. Спрямовує зусилля на українізацію Південно-Західної залізниці, освіти та церкви в Проскурівському повіті.

Знаний громадський діяч, активіст партії українських есерів та Селянської спілки К. Місевич бере участь у Всеукраїнському селянському з`їзді 10.06 – 16.06.1917 р. в Києві. В числі обраних на з`їзді до Всеукраїнської ради селянських депутатів 133-х представників від губерній 15.06.1917 р. за наполяганням М. Грушевського кооптується до Української Центральної Ради. В серпні 1917 р. обраний депутатом Проскурівської міської думи. Восени 1917 р. телеграфіст залізниці Місевич активно допомагає командувачу Першого українського корпусу П. Скоропадському роззброювати й відправляти до росії деморалізоване більшовицьке військо. В цей же час УЦР призначає його комісаром Південно-Західної залізниці. На цій посаді Місевич активно працює на розбудову УНР до листопада 1920 р. Опинившись разом з урядом та військом УНР за Збручем під натиском більшовиків, разом з проскурівчанами Т. Верхолою та М. Тарановичем вступає до Повстансько-партизанського штабу Ю. Тютюнника, неодноразово нелегально переходить Збруч, організовує українське підпілля в Проскурові та повіті.

До речі, нещодавно віднайдений в ДАХмО документ, а саме – звіт більшовицького шпигуна для начальника прикордонного відділення № 5 особливого відділу Київського військового округу про діяльність Повстансько-партизанського штабу на чолі з Ю. Тютюнником у Львові, допомагає детально відтворити, як виглядав 31-річний Місевич 1921 року: «Правильне овальне обличчя з глибоко посадженими сірими очима і дещо впалими щоками. Ніс тонкий, породистий, з горбинкою, більший за середній, довгі біляві пухнасті вуса, приспущені по-українськи донизу (на підпіллі закручує догори), декілька глибоких зморшок під очима і по кутах губ, красиве високе чоло з двома різкими зморшками. Волосся русяве, довге, зачесане назад. Фігура дещо сутулувата. Зріст – середній. Постійний костюм верхній – стара англійська шинель, звичайні чоботи, кепі робітника, вік приблизно 30 років».

Після поразки Другого Зимового походу Кость Місевич перебуває в польських таборах для інтернованих. Звільнившись у 1924 р. (відповідно до наказу по Львіському воєводству, свідчать документи, в числі інтернованих вояків Армії УНР Костя Місевича було звільнено з табору у місті Ланьцуті з 30 липня 1924 року наказом староства у місті Ланьцуті і визнано його право на притулок у Польщі), працює на українську справу на Холмщині, Волині, в Галичині. Організовує Спілку пасічників на Перемишлянщині, створює майстерню бандур, організовує концерти та турне від Збруча до Берліна разом зі своїми учнями, з дружиною Маргаритою Боно-Місевич, пропагуючи українську культуру, історію, кобзарське мистецтво. На закритих концертах перед українською інтелігенцією, ризикуючи життям, виконує заборонені польською владою українські патріотичні твори. Гуртує молодь, передає знання й уміння, створює власну школу гри на бандурі, стає фундатором галицько-волинського бандурного виконавства. Організовує творчі колективи, дуети, тріо, згодом - капелу бандуристів, з якими два десятиліття виступає на Західному Поділлі, Волині, Галичині, Надсянні, Холмщині, у Польщі, в Німеччині.

Пропагує з однодумцями давній український інструмент бандуру, українську пісню, історію, пробуджують національну свідомість. Ось як бачив своє завдання Кость Місевич на наступному етапі боротьби (якої він ніколи не припиняв!) за Українську державність, за спогадом його побратима Фотія Мелешка: «Я вірю в силу мелодії моєї бандури більше, як у вибух ваших повстанчих рушниць, кулеметів та гармат. Ваша зброя попахка та й замовкне. А мелодія ось цього нашого національного струменту будила, будить і буде будити національне почуття в наших широких народніх масах. Сотня добрих бандуристів більше б зробила користи, як всі разом наші повстанчі отамани. .. Ось, чуєте, - він потяг пальцями по струнах. – Скільки в цій музиці краси, а скільки в ній нашої національної сили!..»

Восени 1927 року дует у складі Костя Місевича та його учня Дмитра Гонти взяв участь у передвиборному турне Української національно-демократичної партії (УНДП) до польського сейму й сенату.

Сам Костянтин Федорович, за свідченням учасника боротьби за Українську державність Фотія Мелешка, тоді визнавав: «родився не для того, аби бути бандуристом. Але мусів схопитись за бандуру, як за останню зброю, після того, коли українська влада та армія справу програли».

У 1928 році Кость Місевич з хутора Мриголоди, що біля с. Верхрата Рава-Руського повіту переселяється після одруження з Маргаритою Боно у її садибу, у село Млинівці Кременецького повіту, що на території сучасної Тернопільщини.

Проливають світло на тодішнє становище політичного емігранта Костя Місевича віднайдені документи волосного поліційного відділу у Бережцях (поблизу Кременця) Кременецького повіту, що на Тернопіллі, за лютий-березень 1935 року – відповідь на запит повітового старости, чи має право Кость Місевич, з огляду на політичний і моральний стан, отримати дозвіл на подальше перебування в Польщі. Зокрема, повідомляється, що «К. Місевич (русинської національності) відносно політичних поглядів підозрюється в тому, що провадить ворожу для польської держави політику та перебуває у тісних стосунках з особами, що були судимі і перебували під наглядом поліції за те, що роздавали «комуністичні» (?) листівки, а також бере участь у зібраннях кооперативу у Млинівцях і є членом кооперативу. З огляду на встановлені факти, виявлено перешкоди для надання дозволу для подальшого перебування Місевича в Польщі».

У донесенні цього ж поліційного відділу за квітень йдеться, що Місевич «підтримує стосунки з підозрілими і судимими політичними злочинцями Сергієм Кондратюком, Ільком Терновим та іншими з села Млинівці, Юхимом Нікітюком з села Бережці. До того ж, постійно перебуває в товаристві вороже налаштованих до Польської держави і, згідно з накопиченими даними, буде виступати політично під час наступних виборів до Сейму і Сенату на користь УСРР (цей пасаж – незрозумілий! – авт.) і стане тягарем для польського суспільства і держави. Тому локальний відділ поліції вважає за необхідне депортувати Місевича Костянтина з Польської держави».

Примітно, що у подальшому звіті жандармів за травень-червень цього ж року вказується щодо Костя Місевича, що його поведінка змінилася «в позитивний бік, під впливом страху, що може не отримати дозволу на подальше перебування у Польщі». Поліція звітує, що Місевич «більше не приймає у себе політично підозрілих та неблагонадійних осіб, не підтримує з ними стосунків».

А в особистому листі війта (сільського голови села Млиновець) до старости повіту в Кременці міститься прохання про повернення позитивного рішення для Місевича на перебування в Польщі. Війт запевняє, що «Місевич не становить загрози для Польської держави». Кобзар, пише війт, не заперечує своєї приналежності до однодумців Петлюри у 1918-1920 рр., але за чотири роки знайомства його, війта, і Місевича останній «поводив себе належним чином і не давав приводів для сумнівів у його політичній орієнтації». Більше того, він згадує, що Місевич бере активну участь у сільськогосподарському житті громади і є лояльний по відношенню до Польщі».

Цікаво, що в анкетах Кость Федорович вказує такі власні фахові уміння, якими заробляє на життя: пасічник, артист-бандурист, садівник.

Клавдія Бачинська, внучата племінниця його дружини Маргарити Боно-Місевич, згадує, що Костянтин Федорович був добрим господарем, завів у Млинівцях, на обійсті Маргарити Петрівни гарну пасіку, дві корови, коня, обробляв два гектари поля… «Садибу привів у зразковий порядок. Алея з різнокольорового бузку в дворі переходила у вишневу алею. Будинок, квіти, пасіка, альтанка, обплетена хмелем, - все говорило, що тут живуть щасливі українці». Вони були справді щасливою сімейною парою, однодумцями, які прагнули творчого життя, бачили свою мету у розбудові та пропагуванні української культури та історії.

До речі, після виходу в світ ілюстрованого альбому-біографії Костя Місевича «Мусив узятися за бандуру як за останню зброю» до музею історії міста Хмельницького відгукнулася із Чехії внучата племінниця Маргарити Боно Олена-Леся Копчак-Мисечко, надавши цінні спогади та світлини. В тім числа й знімок із зображенням хати у Млинівцях неподалік від Крем`янця, побудованої Маргаритою Боно та її першим чоловіком – політичним, культурним діячем, письменником, просвітянином Романом Бжеським. Життєві обставини склалися так, що Маргарита Боно розлучилася з Р. Бжеським, а невдовзі зустріла Костя Місевича, котрий став для неї вірним чоловіком, другом, однодумцем.

В оселі Місевичів у Млинівцях часто збиралися друзі, які приходили не лише на мед, на полуниці, вишні, яблука, а й послухати чарівні співи під звуки бандури. До речі, журнал «Нова хата» (від 11-12.06.1938 р.) писав про їхні виступи: «Як гармонійно зливаються в одне кольоратурний голос пані Ріти і срібнострунна бандура пана Костя!.. Тут царить український повсякденний ренесанс, не вменшений гнитючою волинською дійсністю». А дійсність була така, що двоє талановитих бандуристів займалися сільським господарством, щоб прожити, і тільки у вільний час могли заграти на бандурах. І при цьому, за спогадами його учнів, «Місевич у кожну вільну хвилину пише ноти до наших народних історичних народних пісень, розучує на бандурі різні танкові мелодії…, грає… не менше трьох годин, випускає десятки бандур, працює над підручниками, над школою гри». Учні свідчили, що Місевич читав польських класиків в оригіналі (А. Мальчевського, Ю. Словацького), особливо любив монографію «Станіслав-Михайло Кричевський» В`ячеслава Липинського, видатного політичного діяча, мислителя, знавця історії і культури.

Він не тільки концертував, а й заохочував до вивчення гри на бандурі вихованців різних навчальних закладів. Як керівник гуртків, він сприяв пробудженню у молоді інтересу до ансамблевого музикування і цим стимулював подальший розвиток бандурного мистецтва. За свідченням Д. Гонти, у 1939 році К. Місевич здав до друку у Львівське видавництво «Новий час» готовий до друку підручник «Школа гри на бандурі». Проте видавництво було арештоване поліцією гестапо. Тож подальша доля підручника невідома.

З приходом у 1939 році на західноукраїнські землі більшовиків Кость Місевич разом з другою дружиною (перша до того часу померла на радянській території, у Лезневому), співачкою, бандуристкою, просвітянкою Маргаритою Боно емігрували з Кременеччини, де з 1929 року, після одруження, вони спільно проживали у її садибі, на Холмщину, на територію Польщі. У 1941 році подружжя Місевичів провертається в Україну, у свій маєток у Млинівцях на Тернопільщині. Кость Місевич повертається уже як надрайоновий провідник ОУН, часто їздить селами і містечками Кременеччини, організовує підпільну мережу УПА, тримає зв`язки із загонами УПА Крука, Хрона, Вихора, Осипа, Яворенка, виступає перед воїнами Української Повстанської армії на теренах від шумських лісів до Лановеччини.

Під час польсько-українського протистояння 1943 року на Волині Місевичі були змушені переховуватися, часто переїжджаючи з місця на місце. Із 6 квітня 1943 року окупаційна влада оголосила на Кременеччині, де перебував штаб УПА-Південь, надзвичайний стан. Вранці 9 вересня 1943 року Кость Місевич, який переховувся разом з дружиною на хуторі Загатки біля села Попівці, був важко поранений у сутичці з польськими жандармами і схоплений. Жандарми кинули стікаючого кров`ю Костянтина на воза господаря хутора, щоб доправити у відділок. Дорогою поранений з останніх зусиль дістав бритву, яку завжди носив біля себе, і перерізав собі горло, щоб не дістатися на тортури катам. Його поховали урочисто, як воїна, на кладовищі села Попівці, священники відправили поминальну літургію. З часом, зважаючи на переслідування українських патріотів радянською владою, його могила, вважалося, загубилася. Але у 2000-х роках ентузіасти, як Назар Волощук з Рівного, відшукали це місце, встановили пам`ятник, повернули пам`ять про видатного українця сучасникам.

Маргарита Боно-Місевич змушена була до кінця війни переховуватися у чужих людей і повернулася до своєї домівки тільки у 1945-му хворою і змученою важким життям і душевною трагедією. Вона, за свідченнями Клавдії Мисечко-Бачинської та її рідної сестри Лесі-Олени Мисечко-Копчак, жила у постійному страху, що «совєти» виселять її до Сибіру. Багато розповідала дівчаткам про українську історію, роки Української революції, визвольну боротьбу українців у 1920-х роках, навчала українських пісень. Тільки бандуру свою ніколи не брала до рук, пояснювала, що для неї це дуже важко – грати без Костянтина Федоровича… Відійшла у засвіти 12 грудня 1951 року…Завдяки Лесі-Олені Мисечко-Копчак, нині маємо світлину з могили на кладовищі села Підлісці (неподалік Млиновець і Крем`янця

Безперечно, досліджуючи багатогранну особистість Костя Місевича, ми відкриваємо величезний пласт української історії, яку було витерто з пам’яті українців в часи радянської окупації. Події, люди, контакти, дати, місця історичної пам`яті, пов`язані з його ім`ям, - відтворення всього обширу цих знань – вагомий «пазл» в історію міста Хмельницького, Поділля та України.

Музей історії міста Хмельницького.