Фотовиставка Олександра Андрющенка "Сонячні діти. Перший дотик"

31 травня о 16:00 в Хмельницькому музеї-студії фотомистецтва відбудеться відкриття виставки соціального фото-проекту Олександра Андрющенка (м.Херсон) "Сонячні діти. Перший дотик".

В кожну Душу час від часу зазирають сутінки.
Кожного разу маємо надію, що це не назавжди.
І є на білому світі люди, здатні осяяти будь-яку темряву.
Промінчик за промінчиком.
Не опираймося цьому світлу,
пориньмо у яскравий світ СОНЯЧНИХ ДІТЕЙ,
як свого часу це зробив я...

Я завжди усвідомлював, що “нестандартні” люди, до яких належать і люди з синдромом Дауна найбільш соціально незахищені. Ще з дитинства інколи доводилося спостерігати неадекватну реакцію в суспільстві на таких людей  від необґрунтованого страху спілкування до глузувань і навіть знущань. Особливо це було притаманно підліткам, які не проминали нагоди покепкувати з “нетакої” людини. Розумів, що причина  у неналежному вихованні та недостатній інформації на дану тему.

Через відсутність досвіду адекватних дій був страх спілкування з “сонячними” людьми і в мене. Та якось Доля сама підвела до цієї теми, наводячи приклади із життя людей з синдромом Дауна. Спочатку був суцільний мінор із життя прихованих від суспільства дітей, “незручність” теми. Далі здобутки і перемоги “сонячних”, висвітлені в медіа. І коли у 2015 році, напередодні Міжнародного дня людини з синдромом Дауна, який з 2006 року відзначається 21 березня, до мене звернулися з конкретним проханням про фотосесію для “сонячних” дітей, у мене вже не було сумніву: ЦЕ - МОЯ ТЕМА!

Мене вважають багатожанровим фотографом, але портрет  мій улюблений і основний жанр. Я завжди йду від простого до складного. Тема людини з особливими потребами нелегка, але, поборовши минулі страхи, я зробив перший дотик до світу "сонячних" дітей. Півроку тривало спілкування і фотосесії з маленькими героями соціального фото-проекту "Сонячні діти". Далі копітка робота по відбору світлин в експозицію з понад 1000 відзнятих кадрів...

Виставка “Сонячні діти. Перший дотик”, яка проходить під гаслом «Я – дитина, я – не синдром Дауна!»  тільки перша сходинка у довгостроковому соціальному фотопроекті, який я планую розвивати. До експозиції увійшли 47 портретів «сонячних» діток. Ця кількість невипадкова, адже ці малята мають 47 хромосом, а це на одну більше, ніж у звичайних людей. Що хочу сказати? Що “сонячні” діти, як і всі, хто прийшов у цей світ, мають право на щастя і повноцінне життя. Зайва хромосома не повинна стати перепоною. Для адаптації у суспільстві вони потребують значно більше зусиль і уваги близьких їм людей, ніж “стандартні”. Моє щире прагнення  зламати стереотипи сприйняття “сонячних” дітей, а найголовніша мета цього проекту  подолання стигматизації "сонячних дітей", сприяння їх інтеграції у суспільство. Приєднуйтесь, друзі!

Я  людина! Я  не синдром Дауна!

Вже здавна якась невидима рука вела мене до теми людей з синдромом Дауна. До теми, яка, здавалося б, ніяким боком ні мене, ні моєї родини не стосується. Так, є серед нас люди, які лагідно називаються «сонячними», але ж це чужі, незнайомі люди. Яке нам діло до них  до людей з однією зайвою сорок сьомою хромосомою, коли у «нормальних» людей у каріотипі повинно бути сорок шість? Так, я теж раніше проходив повз «сонячних» людей, опускаючи очі. Та все змінилося, коли я дізнався, що мій друг має дорослу доньку з цією генетичною аномалією. Годі й казати, які випробування пройшла сім’я мого друга з нестандартною дитиною у ті, ще радянські, часи. В «супердержаві» все повинно було бути «супер». Тож і були суцільні «потьомкінскієдєрєвні». А ніяких проблем «не було» ніде і ніколи. Показуха на державному рівні не давала шансів на повноцінний розвиток і соціальну адаптацію дитини з інвалідністю…

Як і більшість людей родом із СРСР, я думав, що так і повинно бути. Та з приходом нових інформаційних технологій все стало з голови на ноги. Я з подивом дізнався, що люди з синдромом Дауна здатні досягати неабияких успіхів у житті, але таке можливо лише у суспільстві, яке готове їм у цьому сприяти…

У березні 2015 року якимось дивовижним чином я з головою поринув у тему. Ще раз кажу: якась невидима рука вела мене, і я вирішив, що не слід опиратися, як би не булострашно починати. І я розпочав соціальний фотопроект «Сонячні діти. Перший дотик». Під час персональних фотосесій з моїми «сонячними» героями я сам пізнавав їх світ і прагнув допомогти це зробити глядачеві. Через символічне число  47 портретів. Кажуть, мені вдалося. Виставку бачили в Херсоні і в області, в Харкові, у Вінниці, в Києві… Суспільство змінюється поволі, але,як кажуть, вода камінь точить. Робімо все, щоб зміни були у правильному напрямку!

На першому відкритті виставки я сказав: «Це не крапка. Це кома…» Тому «46+. Я  людина, я – не синдром Дауна!»  це друга частина соціального проекту, розпочатого два роки тому. Цього разу це не тільки портрети. Це маленькі історії моїх «сонячних» героїв. Сім’я, суспільство, мистецтво… Все, що сприяє повноцінному розвитку. Це не крапка… 

Я люблю те, що роблю, і не роблю того, чого не люблю ... Люблю життя, людей, природу... Список довгий. Не люблю... Втім, не будемо про це. Список теж не короткий.

"А де ж Фотографія?" - запитаєте Ви. Звичайно ж, у списку номер один! Що значить ця пані для мене? Про велике кохання не прийнято говорити вголос ... Але Ви можете підглянути.

Я з тих фотографів, яких в народі називають "динозаврами". З одного боку, трохи сумно усвідомлювати, що юні роки далеко позаду і людський вік не безмежний. Але є і весела сторона безцінний досвід і незгасна любов до фотографії. Наскільки великий досвід? До того, як "убив" третю свою цифрову "дзеркалку", я встиг "зіпсувати" не один десяток кілометрів фотоплівки. Без перебільшення. Леніна, правда, живим не бачив... Наскільки велика любов? Вона порівнянна з почуттям до коханої жінки: дружина, наприклад, ревнує мене до фотографії.

Захоплення фотографією прийшло ще в шкільні роки (приблизно в 1973 році). Професійно займаюся фотографією з 1987 року. Є членом двох творчих спілок: Національної спілки фотохудожників України (1993р.), Національної спілки театральних діячів України (2007р.). Публікуюся в періодичних виданнях. Проводжу персональні фотовиставки. Деякі мої роботи знаходяться в приватних колекціях у різних куточках земної кулі. Беру участь в українських і міжнародних фотоконкурсах. Маю нагороди. Зараз живу і працюю в місті Херсоні. Є майстерня з професійним студійним обладнанням і новітніми цифровими технологіями. Маю величезний досвід роботи в багатьох жанрах фотографії. Моя спеціалізація і професійні навички: художня, рекламна фотографія; фотожурналістика, репортаж; художній, діловий портрет; створення портфоліо моделям, акторам і музикантам; креатив-проекти; театр, сцена, рок-фестивалі, концерти, шоу, масові заходи; спорт; весілля; фотозйомка "openair" і в професійній студії; майстер-класи, індивідуальні уроки фотографії. 

Активна діяльність в комерційній фотографії для мене почалася в 1998 році. З тих пір в послужному списку і співпраця з рекламними агентствами України, і робота в центрі рекламної фотографії "F-студія"(м. Київ), і 10 років в ЗАТ "Таврійські ігри" в якості офіційного фотографа, і Міжнародний театральний фестиваль "Мельпомена Таврії ", на якому я працюю з моменту його заснування (1999 р.), і Міжнародний рок-фестиваль «кРок у майбутнє»… 

Серед моїх клієнтів можна знайти і широко відомих людей (політиків, бізнесменів, представників творчих професій), і широко відомих у вузьких колах, як в народі кажуть, "простих смертних". У своїй роботі я ніколи не поділяю людей за соціальною значимістю, адже я люблю те, що роблю. І не треба мені вірити на слово  краще спробуйте самі!

Фотохудожник, фотожурналіст Олександр Андрющенко


Хмельницький цікавий



«З перших уст»: Українські традиції – через танець. Перший Подільський



Різдвяний ярмарок у Хмельницькому: підсумки роботи. Перший Подільський