Каленик Лисюк – організатор ВІЛЬНОГО КОЗАЦТВА у Проскурові

7 Квітня 2020 р.
Прес-центр

Мусимо констатувати, системних досліджень на тематику Української революції 1917-1921 років у Проскурові і Проскурівському повіті поки що немає. Події тієї буремної доби, відомості про учасників мусимо відтворювати за скупими уривками спогадів очевидців, небагатьма віднайденими на сьогодні документами, нечисленними науковими дослідженнями. На жаль, неоприлюднені архіви ще приховують цінну інформацію, а чимало її знищено.

Не так давно повернулося в незалежну Україну відоме українській діаспорі по всьому світу ім`я нашого земляка, уродженця Проскурівщини, знаного державного, військового і громадського діяча Каленика Лисюка (18. 08. 1889, с. Велика Бубнівка Проскурівського повіту Подільської губернії, нині с. Бубнівка Волочиського району Хмельницької області, – 12. 08. 1980, містечко Альта-Лома, шт. Каліфорнія, США).

Про його долю варто написати роман або зняти цікавий і повчальний фільм на тему Української революції 1917-1921 років та діяльності її учасників в діаспорі.

Важко навіть перерахувати, в яких сферах українського державотворчого й громадського життя проявив свою багатогранну особистість енергійний і талановитий Каленик Лисюк. Учасник Визвольних змагань 1917-1921 років, козак організації Українського Вільного козацтва з червня 1917 року, старшина Армії УНР, дипломатичний кур`єр уряду УНР в екзилі (1922 р.), маршал (отаман) Вільнокозацької організації «Українське національне козацьке товариство» (УНАКОТО, створеної 1.01.1923 р. на чолі з І. Полтавцем-Остряницею в США) у Північній і Південній Америці, директор американських фундацій «Конгрес оф Фрідом» та «Вейк ап Америка», голова Українсько-американської фундації (1959-1974), у 1960-1970-х роках – активний діяч Українського Вільного Козацтва, директор Українського музею (м. Онтаріо), власник корпорації «Дніпрофільм»… Підприємець, власник фабрик, крамниць, філателіст, публіцист, кінорежисер, видавець, меценат, який підтримував безліч українських проєктів, впродовж багатьох років, аж до розграбування совітськими спецслужбами, утримував своїм коштом Музей Визвольної Боротьби України в Празі, українські музеї в Німеччині, Франції, США, спонсорував журнал «Українське Козацтво» та інші українські видання. Військове звання – старшина Армії УНР, осавул Вільного Козацтва. На Великій Козацькій Раді у 1977 р. на честь 90-річчя Каленика Лисюка він став почесним козаком УВК. За свою діяльність був нагороджений Козацьким лицарським хрестом з мечами та золотою гілочкою.

Небагато відомо про дитячі та юнацькі роки Каленика Лисюка. Його справжнє ім`я – Григорій Вахтамович Лепікаш. Народився в бідній багатодітній (11 дітей) сім`ї рибалки Вахтама Лепікаша. Освіту здобував самотужки, бо коштів в родини не було. На чотирнадцятому році життя перебрався жити до дядька в Одесу. У шістнадцять під впливом дядька вступив до партії соціалістів-революціонерів. Кілька разів його заарештовували. Був засланий до Сибіру на каторжні роботи неподалік Іркутська. Через 18 місяців каторги втік. Щоб затерти сліди, змінив ім`я та прізвище на Каленик Лисюк (це прізвище його матері та її брата, Григорієвого дядька з Одеси). Під час Першої світової став вояком Російської армії. У 1916 р. закінчив школу прапорщиків в Петрограді. З 1917-го воював на Західному фронті у Першому панцирному дивізіоні. За відвагу був відзначений Георгіївським хрестом.

Ось про що дізнаємося з уривків спогадів Каленика Лисюка «Цікаве з історії У.В.К. 1917 р. (Спогад автора в його листах з 1-го і 11-го липня 1968 р. до редакції «У. К.», надрукованих в журналі «Українське Козацтво» за 1969 рік).

Перебуваючи на службі в Петрограді, в червні 1917 року К. Лисюк за нетривіальних обставин познайомився з Іваном Полтавцем-Остряницею, який , «бувши російським старшиною, зорганізував У. В. К. (Українське Вільне Козацтво) в Петрограді з солдатів рос. армії, за походженням українців», став одним з організаторів української маніфестації. Полковник Полтавець-Остряниця, маючи озброєний загін, «зайшов зі своїми козаками в Історичний музей і насильно відібрав там всі українські козацькі прапори та старовинну козацьку зброю і все те переніс до готелю, в якому мешкав, а в коридорах поставив озброєну козацьку варту». Тимчасовий уряд, пише Каленик Лисюк, був тоді більше стурбований більшовицьким повстанням проти 10-х міністрів, що їх вважали капіталістами. Керенський, якого Лисюк, на той час член партії соціалістів-революціонерів, знав особисто, наказав вислати до готелю комісію з дорученням відібрати від Полтавця-Остряниці ті всі клейноди і повернути музею.

Лисюк також був призначений в ту комісію від «Совєта Солдатських і Робітничих Делегатів». Він свідчить, що тоді Полтавець-Остряниця відповів комісії так: «Нас ограбували і я від імені Українського Вільного Козацтва відібрав награблене і передам його власникові, себто Українській Державі. Ми чужого не хочемо, але свого не подаруємо!».

Розговорившись з Лисюком і довідавшись, що він з Поділля, полковник сказав: «Є щастям, що ви приймаєте участь в такий історичний момент. Але ви є козак і ставайте в ряди нашого Українського Вільного Козацтва, бо нам потрібно старшини». Комісія, що мала відібрати в козаків українські клейноди, повернулася ні з чим. Міністр-голова Тимчасового уряду князь Г. Львов наполягав «відібрати раритети збройною силою, але О. Керенський не став того робити, щоб «не загострювати відносини з відділом УВК та не давати «козири» в руки українцям для поширення руху відокремлення».

Козацькі скарби Полтавець-Остряниця розділив на чотири пакунки, згадує К. Лисюк, щоб відправити їх різними потягами в Україну. Везли пакунки сам полковник і ще три довірені козаки. «На вулицях столиці Петрограду почалася в ті дні боротьба з більшовиками проти Тимчасового уряду і в тих заворушеннях російській владі було не до музейних речей». Але до Києва зі скарбами добралися лише двоє: сам Полтавець-0стряниця і ще один козак. Третього козака арештували москалі і пакунок відібрали, сам він ледве врятувався. А четвертий зник дорогою безвісти з довіреними йому клейнодами. «Те ж, що пощастило довезти до Києва, було здано до музею».

«Полтавець-Остряниця багато розповідав мені про українське козацтво в минулому та вказував, що настав час стати нам на ноги і відділитись від Москви. Розмови з Полтавцем-Остряницею вплинули на мене, і я став почувати себе козаком, а вже в липні місяці, від`їжджаючи на фронт, вже тоді порвав з соціалістичним рухом», - розповідав Каленик Лисюк.

«А що робив я, ставши членом УВК? На Західному фронті (1-й панцерний дивізіон дислокувався неподалік м. Перемишля – авт.) провадив українізацію панцерного дивізіону, в якому служив, і зорганізував при ньому 1600 козаків, яких припровадив до Києва. Але Винниченко розпустив моїх козаків, бо, як він казав мені особисто: «Нам потрібна міліція, а не бавитись в солдатики!». Перехід той, згадував пізніше Каленик Вахтамович, відбувся при 4-х броньовиках-панцерниках, які українізовані військові перевели до Проскурова. Але до Києва Лисюк доправив лише два броньовики, бо з інших двох уночі хтось познімав «наливні опони».

«А що сталося з нашими броневиками, що були в Проскурові? Коли німці підписали умову з українською владою і почали сунути в Україну, то згідно з договором, мали право на всі трофеї воєнного значення, що їх залишала російська большевицька армія, відходячи з теренів України. Броневики наші мали йти до Києва, але саме в Проскурові німці зажадали передати їх їм, як їхні трофеї. Але російська обслуга броневиків покинула, і її було замінено нашими козаками, і так ми доказали німцям, що ті броневики є вже українськими. Німці спершу не довіряли, але мені допоміг інженер Кисилев, голова «Союзу Городів в Проскурові», і німці таки залишили нам ті броневики. Пізніше я довідався, що німцям в ті часи не так розходилося про наші панцерники, як про гуми, що були на їхніх колесах. Я відійшов з козаками до Києва, і вже в 1918 році зустрівся зі згаданим інж. Кисильовим, і ось що він мені оповідав про дальшу долю тих броневиків. Залишились вони в Проскурові і стояли в гаражі протипожежної сторожі при будинку міської управи. Хтось вночі поздіймав з колес гуми, а потім якась військова частина забрала ті броневики. Він догадувався, що то хтось із наших же людей зняли колеса з гумами і продали німцям, а потім забрали, і все те «заліззя та брухт» вивезли до Німеччини. Але правдивої історії тих панцерників сам я не можу ствердити, бо не зустрічався з очевидцями тієї неславної історії часів революції…». (Проф. Ростислав Драган. Вік прожити – не поле перейти (У 90-ліття Каленика Лисюка).//Українське Козацтво.- 1978 р.).

Саме під час згаданого перебування в Проскурові, свідчить автор досліджень про К. Лисюка і енциклопедичної статті про нього словацький українознавець українського походження, д-р філолог. наук Микола Мушинка, Лисюк став одним із організаторів в місті загону-осередку Українського Вільного Козацтва. (Див. : «Енциклопедія сучасної України»).

На жаль, нині, окрім цього свідчення, безсумнівно, зробленого М. Мушинкою на підставі багаторічних досліджень життєвого шляху і внеску Каленика Лисюка в розбудову Української державності, знайти додаткову інформацію про цю історію поки що не вдалося. Відомо, що такі українські військові товариства, як осередки-філії військового клубу імені гетьмана Полуботка ( така філія, приміром, за повідомленням газети «Нова Рада», утворилася в Дунаївцях 1 червня 1917 року на базі «дунаївського гарнізону»(Див. Поділля в добу Української революції. Рік 1917: Документи та матеріали/ ред. Кол.: І. М. Шоробура (відп. ред.), В. Р. Адамський, В. Г. Байдич, Ю. І. Блажевич, О. М. Галус, Ю. В. Легун, Н. В. Маковська, В. М. Островий; упоряд.: В. Р. Адамський. – Кам`янець-Подільський: ТОВ «Друкарня Рута», 2017. – с. 323.), товариства Українського Вільного Козацтва, масово організовувалися в українізованих частинах російської армії або, як Українське Вільне Козацтво у центральній Україні, в містах і селах – як загони місцевої самооборони.

У Проскурові у 1917-1918 роках дислокувалися і поступово, після українізації та реорганізації, зараховувалися до Української Армії декілька піхотних і одна кінна військові частини 2-го Подільського корпусу. До прикладу, 12-та піхотна дивізія російської армії, з українських вояків якої (родом з Поділля, Волині, Чернігівщини, Полтавщини), за сприяння дивізійної військової української ради на чолі з поручником Миколаєнком в квітні-червні 1918 року було сформовано 3-тю пішу дивізію. До того ж, як свідчить Наталя Дорошенко-Савченко, у 46-му піхотному Дніпровському полку (який було українізовано в листопаді 1917 р., а в лютому 1918 р. демобілізовано), «було досить українців-старшин, і один з них зорганізував хор, який співав і українських пісень». Отож Каленик Лисюк, який рухався зі своїм українізованим загоном вільних козаків з Перемишля на Київ через Проскурів, перебував тут певний час, цілком міг саме тут, у рідному місті знайти братів по духу, однодумців, і разом з ними створити осередок Українського Вільного Козацтва. Ця тема потребує подальшого дослідження.

А поки що зі споминів іншого учасника Української революції 1917-1921 років Івана Розгона «Деякі епізоди боротьби з большевиками на Поділлі» дізнаємося, що в той період в самому Проскурові і повіті існувало кілька патріотичних українських організацій, в тому числі, «Українське Братство», «Борці за мрії», «Вільне Козацтво».

Під час Визвольних змагань Української революції 1917-1921 років тридцятирічний Каленик, як пише професор Р. Драган, «цілком віддається українським військовим і національним справам». Бере участь у військових з`їздах, займається українізацією військових частин. Брав участь в Першому Зимовому поході Армії УНР, зокрема, про його участь у бою під Вознесенськом згадує генерал Михайло Омелянович-Павленко у своїй книзі «Зимовий похід Армії УНР». У Проскурові московські війська генерала Денікіна присудили його на кару смерті і вели вже на розстріл, але дивом йому пощастило втекти. Про хоробрість і діяльність Лисюка в Проскурові пише генерал Павло Шандрук у книзі «Сила доблесті».

Від 1923 року емігрував з дружиною Катериною та п`ятирічним сином Петром до США, де розгорнув успішну підприємницьку діяльність. Зокрема, працював на те, щоб створити грошові фонди, завдяки яким можна було втілювати і підтримувати українські проєкти. Крім допомоги українським культурним установам США та Європи, його підтримці завдячували Українська господарська академія у Подєбрадах (Чехо-Словаччина), Союз українських старшин (Берлін), Дім укр. інвалідів (Львів). 1932 оплатив адвокатський захист членів ОУН В. Біласа та Д. Данилишина (див. Данилишина і Біласа Справа), надавав кошти українським біженцям під час Другої світової і на українське книговидання.

До речі, тут, у Великій Україні, були знищені совітською владою рідні брати Каленика Лисюка: у 1920-му в Сімферополі більшовики розстріляли талановитого художника Василя Лепікаша, 1887 р.н., а 1937-го був репресований і розстріляний геолог, автор наукових праць, в.о. директора Інституту геології АН УРСР Іларіон Лепікаш, 1904 р. н.

Слід не забувати, що завдяки Каленику Лисюку та його сину Петрові, було створено документальний фільм-хроніку «Карпатська Україна» про перебіг подій в часи проголошення державності Карпатської України. Унікальність цих кадрів у тому, що жодне інше проголошення будь-яких українських державних утворень першої половини ХХ ст. не було відзняте на камеру. Саме з цією метою режисер Каленик Лисюк зі своїм сином Петром, який був за кінооператора, цілеспрямовано прибув у лютому 1939 р. з США до Хуста. Він зафільмував проголошення держави Карпатська Україна 15 березня 1939 р. та бої між українськими січовиками та чеськими солдатами й угорськими гортійцями. Монтування фільму завершилося на фільмовій студії Василя Авраменка у Нью-Йорку 1942 року. Крім того, Каленик Лисюк встиг зробити в Карпатській Україні серію фотографій, яким теж судилося стати документами доби. Фільм можна переглянути за посиланням або на Youtube.

Саме під час зйомок сталася трагічна подія в особистому житті режисера – загинув від ворожої кулі його 25-літній син. Петро Лисюк був похований у Хусті на Замковій горі разом з іншими воїнами-українцями, загиблими у сутичках з чеськими солдатами.

Каленику Вахтамовичу ж вдалося врятуватися від переслідувань угорців і повернутися за океан. У ті часи безмірної жалоби він пише вірша, який став гаслом українських борців:

Не стогни в боротьбі, коли тяжко тобі –
Хай ворог твій стогін не чує.
Поклянися в душі, дай присягу собі –
Ворог ту пімсту відчує.

Важке горе не зламало його. І решту свого довгого, сповненого працею і добрими справами життя він присвятив Україні, меті побудови Української державності та підтримці своїх земляків-українців.