Суверенна Україна: якими були ці 30 років

16 Серпня 2021 р.
Прес-центр

Пам’ятаєте, наскільки швидко і несподівано розвалився Радянський Союз? І молоді незалежні країни ще довго не могли зрозуміти, чи це дійсно так. Дехто не може в це повірити досі.

Україна та українці були рішучими у своєму виборі покінчити з радянським минулим. Проте тоді ми, українці, ще не усвідомлювали повною мірою всіх тих викликів і проблем, що мали постати перед нами у майбутньому.

Отож, на Українську державу чекала низка складних завдань:

- державне будівництво та формування нового політичного устрою.

Україна пішла найскладнішим шляхом — становлення демократичного суспільства та політичного режиму справжньої представницької демократії, де народ здійснює владу через виборних представників, сама влада поділена і збалансована, громадяни мають права та свободи і можуть брати участь у суспільно-політичному житті. Власне пошук балансу між різними інститутами влади з подальшим закріпленням у Конституції і складали основний зміст політичних протистоянь більшої частини історії незалежної України;

- перехід до ринкової економіки та капіталістичних відносин після довгих років планового централізованого управління, боротьби з приватною власністю та ініціативою.

Не усі були готовими до нових реалій;

- пошук свого місця у світі.

Фактично це зводилося до вибору між інтеграцією до Європи чи до простору, що творить навколо себе Росія.

Де-юре: конституція, державні символи, кордони, збройні сили, договір з РФ, відмова України від ядерного арсеналу

Уже з першого дня проголошення незалежності в Україні розпочалися перші державотворчі процеси. 24 серпня, разом з Актом, прийняли постанови про «Про проголошення незалежності України» та «Про військові формування в Україні». 8 жовтня ухвалили Закон «Про громадянство України». Кожен, хто проживав на території України, міг добровільно погодитися або відмовитися від українського громадянства. Подвійного громадянства не допускалося, власне, як і на сьогодні.

Пріоритетним було питання державного кордону. Тому 14 листопада прийняли Закон «Про державний кордон України». Україна проголосила своєю територією кордони УРСР, з АР Крим у своєму складі.

Гострі баталії точилися навколо державних символів. Зрештою, у січні-лютому 1992 року затвердили синьо-жовтий прапор, тризуб як малий герб, а музика Михайла Вербицького «Ще не вмерла України…» стала державним гімном. Слова Павла Чубинського, до речі, прийняли лише у 2003 році.

Держава Україна не повторювала помилок минулих років і одразу взялася за формування власних збройних сил на основі радянських частин, що дислокувалися в Україні. А це була величезна армія — 800 тисяч військовослужбовців. Їм надали вибір: присягнути на вірність Україні й залишитися на службі, або вийти на пенсію чи виїхати. 6 грудня 1991 року перша група військових присягнула на вірність українській державі. Цей день вважають днем заснування Збройних сил України.

Яблуком розбрату між Україною та Росією на самому початку незалежності стало питання поділу Чорноморського флоту. Процес був напруженим і тривалим. Більшість кораблів перебували під контролем Росії. У 1995 році Росія погодилася передати Україні 18 % кораблів, але відмовилася залишити Севастополь, найбільшу базу флоту. У 1997 році держави підписали низку угод, що передбачали подальшу присутність обмеженого російського флоту у Севастополі аж до 2017 року.

В обмін на це того ж 1997 року підписали «Договір про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і Російською Федерацією». Росія нарешті погодилася визнати незалежність України та цілісність її кордонів.

Питання, яке чи не найбільше хвилювало міжнародну спільноту у перші роки української державності — третій у світі ядерний арсенал. Перший президент Леонід Кравчук домовився, а його наступник Леонід Кучма у 1994 році підписав угоду, що отримала назву Будапештський меморандум. За цією угодою, Сполучені Штати, Росія і Великобританія надали Україні «безпекові гарантії» в обмін на відмову від ядерного арсеналу. Хоча подальші події засвідчили, що слово «гарантії» варто брати в лапки: за відмову приєднуватися до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї Україні загрожувала міжнародна ізоляція. Тому вибору не було.

Кравчук: гіперінфляція, криза, дострокові вибори

Впевнену перемогу на перших виборах 1 грудня 1991 року отримав голова Верховної Ради СРСР Леонід Кравчук. Він був очільником так званої «партії влади», що сформувалася з колишньої компартійної номенклатури. Фактично, владу контролювали ті ж самі люди, що й в УРСР. Націонал-демократична меншість не змогла отримати бажаного впливу на розвиток країни: в її рядах назрівав розкол.

Україна, як і всі колишні соціалістичні країни, переживала величезну політичну кризу, спричинену прискоренням падіння економіки та неприємною особливістю капіталістичної системи — соціальним розшаруванням. Україна в системі радянської економіки була значно орієнтована на підтримку величезного військово-промислового комплексу та залежала від зв'язків з іншими частинами Союзу, які розірвалися.

Переорієнтація на інші ринки потребувала часу і ресурсів. Ані того, ані того не було. Україна також не мала можливості згладити цей розрив доходами від продажу нафти і газу. Металургія, основа промисловості на той час, уже давно потребувала модернізації і неабияк залежала від російського газу, чим Росія неодноразово скористається. Водночас, Україна продовжила дотримуватися соціальних зобов'язань — достатньо високих ще за радянських часів. Держава тримала у своїй власності величезну кількість підприємств, що виїдали все більше коштів державного бюджету. Проте найголовніше: українські політики затягували з болючими, але потрібними реформами, що з кожним роком лише ускладнювало і погіршувало існуючу ситуацію.

Брак грошей вирішувався просто: вмикали друкарський станок. В Україні розпочалася інфляція, згодом гіперінфляція і, відповідно, падіння доходів і платоспроможності населення. У 1992 році інфляція перевищила 2000 %. На ті часи жартували, що кожен отримав можливість почуватися мільйонером. У період між 1991 і 1997 роками українське промислове та сільськогосподарське виробництва скоротилися навпіл, а валовий внутрішній продукт (ВВП) становив 64 % від показника 1991 року. Уявіть, це еквівалентно економічним втратам США за часів Великої депресії 1930-х років!

На це накладалася потреба змінювати радянські органи влади на демократичні. Робили це люди, які звикли до першого варіанту, в умовах командної централізованої системи, де їм відводили радше роль виконавців наказів згори. Як будувати демократичні інститути, усі мали смутне уявлення. Як і про те, хто винен у падінні економіки, і хто крайній розгрібати авгієві стайні. Розпочався гострий конфлікт між парламентом і президентом, що закінчився достроковими виборами президента у 1994 році.

Кучма: «хвацькі» дев’яності, гривня, «приХватизація»

Існує думка, що Леонід Кравчук, від гріха подалі, тактично поступився у другому турі Леоніду Кучмі — директору найбільшого в Європі ракетного заводу в тодішньому Дніпропетровську (нині Дніпро). Леонід Кучма застосував директорський підхід до розподілу влади. Він розпочав з підпорядкування та налагодження роботи виконавчої влади. Після тривалої боротьби з парламентом, він зумів проштовхнути власний проєкт Конституції. Основний Закон, що прийшов на зміну старій радянській конституції, прийняли 28 червня 1996 року після напруженої сесії, що тривала аж до наступного ранку. За новою Конституцією, Україна ставала президентсько-парламентською республікою. Президент фактично отримав контроль над урядом і можливість втілювати власну програму.

Леонід Кучма розпочав рішучі економічні реформи. Насамперед, лібералізували ціни та валютний курс. У 1996 році ввели національну валюту — гривню, замість тимчасових купонів-карбованців.

Найважливішим заходом цього часу стала масштабна приватизація. Перші роки незалежності держава дуже в'яло позбавлялася своєї власності. Підприємства часто опинялися під контролем так званих «червоних директорів» — очільників державних підприємств ще за радянських часів. Вони мали зв'язки і можливості. Проте не мали ресурсів, аби зробити підприємства прибутковими.

Хоча самого Леоніда Кучму можна назвати вихідцем з середовища «червоних директорів», він розпочав більш рішучу приватизацію. Держава позбувалася не лише власних підприємств, але й землі. В листопаді 1994 року президент видав указ, за яким більше мільйона осіб отримали земельні паї.

Найбільшу вигоду другої хвилі приватизації промисловості отримав прошарок бізнесменів доби «хвацьких» 90-х, яких пізніше назвуть олігархами. Вони привласнили підприємства, насамперед, металургійної промисловості та енергетики, і завдяки новим підходам до бізнесу, закріпили свій успіх. Приватизація стала фактично «приХватизацією», як тоді казали в народі.

Леонід Кучма стояв на чолі процесу приватизації, тому заручився економічною та політичною підтримкою олігархів. На виборах президента 1999 року він зумів представити себе як єдину альтернативу комуністам та соціалістам. Їхня популярність передбачувано зростала у роки економічних проблем. Кучма з легкістю переміг на виборах. Націонал-демократична опозиція була розколота і розгублена смертю одного з основних своїх лідерів В'ячеслава Чорновола навесні 1999 року ? за кілька місяців до виборів.

Кучма-2: угода з Росією, СНД, президент vs парламент

Наприкінці 90-х економіка нарешті вийшла з піке і навіть почала зростати. У роки свого другого президентства Леонід Кучма цим користувався. Він намагався стати верховним арбітром над суперечками олігархічних груп, укріпити владу президента і взяти під контроль парламент. Проте все пішло не за планом. У 2000 році розгорівся «касетний скандал», пов'язаний з публікацією записів з кабінету президента, де він поставав, у м'яко кажучи, непривабливому образі. Окрім корупційних схем, плівки засвідчили, що президент, імовірно, займався залякуванням опозиції і був причетний до вбивства журналіста Георгія Гонгадзе.

Його популярність різко стрибнула вниз. Цим скористалася опозиція усього спектру, від праворадикалів до комуністів. У 2000-2001 роках тривала акція «Україна без Кучми!» — перший великий протестний рух незалежної України.

Це стало початком сходження нових лідерів опозиції — прем'єр-міністра України 1999-2001 років Віктора Ющенка та віцепрем’єр-міністра України з питань паливно-енергетичного комплексу Юлії Тимошенко. Парламентські вибори 2002 року відбувалися за змішаною пропорційно-мажоритарною системою, коли половину місць отримували за партійними списками, а іншу половину — представники від територіальних округів. Вперше таку систему апробували на попередніх парламентських виборах 1998 року. Участь у виборах 2002 року взяли більше 60 партій. За партійними списками перемогу здобув блок «Наша Україна» Віктора Ющенка, на другому місці опинилася пропрезидентська сила «За єдину Україну», а на третьому — «Блок Юлії Тимошенко». Лише завдяки мажоритарникам пропрезидентським силам вдалося забезпечити більшість.

Свій зовнішньополітичний курс Леонід Кучма назвав багатовекторним. Він зумів укласти угоди з Росією, про які ми згадували раніше, що нарешті врегулювали суперечності між країнами. Принаймні, на той час. Водночас, Україна почала інтеграцію до світового та європейського просторів. У вересні 1995 року вона стала членом Ради Європи. У 1996 підписала Стратегію інтеграції до ЄС. А в 1997-му було узгоджено Хартію про особливе партнерство між Україною та НАТО.

Проте подальші події під час другого президенства Кучми призвели до погіршення відносин із Заходом. Після того, як Україну у 2002 році звинуватили у таємному продажу зброї Іраку (під час війни в Іраку), країна опинилася фактично в міжнародній ізоляції. Кучма вимушено дрейфує до Росії і веде переговори про можливість участі України в Євразійському економічному співтоваристві. Ще у 1993 році Україна не ратифікувала статут СНД. Ця організація, що постала внаслідок угод у Біловезькій пущі, за ініціативи Росії все більше перетворювалася на замінник СРСР. Україні вдалося уникнути повернення до безпосередньої сфери впливу Росії, як і в часи Кучми. Проте Росія не полишатиме спроб.

Побитий скандалами Леонід Кучма у 2003-2004 роках намагався протягнути проєкт змін до Конституції, що перетворював Україну на парламентсько-президентську республіку. Його наступник у такий спосіб отримував значно менші повноваження. Проте внаслідок кількох драматичних голосувань у парламенті пропозиції президента провалилися. Як зазначив Кучма у назві своєї книги ? «Україна ? не Росія». Президенту не вдалося зібрати владу в своїх руках і нівелювати роль парламенту.

Ющенко vs Янукович. Помаранчева революція. «Газові війни»

Головна боротьба на президентських виборах 2004 року розгорнулася між лідером опозиції Віктором Ющенком та кандидатом від влади, прем'єр-міністром з 2002 року Віктором Януковичем. Ющенка позиціонували як прозахідного кандидата та реформатора. Януковича, колишнього голову Донецької обласної адміністрації, представляли як проросійського та пов'язаного з олігархами.

Вибори 2004 року стали найзапеклішими за всю історію незалежної України. У першому турі Віктор Ющенко та Віктор Янукович отримали кожен трохи більше 39 % голосів, розрив становив піввідсотка. Голоси розділилися регіонально: захід і центр проголосували переважно за Ющенка, а південь і схід — за Януковича. Пізніше це стало об'єктом значних маніпуляцій.

За офіційними результатами другого туру виборів, перемогу здобув Віктор Янукович. Прихильники Ющенка не визнали результатів: вони стверджували про значні порушення. На Майдані Незалежності у Києві розпочався протестний рух проти фальсифікацій на виборах, що отримав назву Помаранчева революція. Вона тривала з жовтня по грудень 2004 року. Україна вперше за тривалий час опинилася в центрі світових новин.

Політичну кризу вирішили після досягнення компромісу. Результати другого туру виборів скасували, оголосили третій тур. Натомість, Верховна Рада ухвалила зміни до Конституції про перетворення на парламентсько-президентську республіку. 8 грудня 2004 року компроміс затвердив парламент. Перемогу у третьому турі очікувано здобув Віктор Ющенко.

Його президентство тривало з 2005 по 2010 рік і було достатньо суперечливим.

З одного боку, на хвилі позитивного іміджу у світі та прозахідної орієнтації Ющенка, країна отримувала іноземні інвестиції і демонструвала непогані показники економічного зростання. ВВП України нарешті перегнало показники 1990 року. Економіку визнали ринковою, і у 2008 році Україна стала членом Світової організації торгівлі. Щоправда, таке щастя тривало до початку світової фінансової кризи 2008 року, що обвалила ВВП України більш ніж на третину. У зовнішній політиці країна декларувала курс на євроатлантичну інтеграцію, що мало значні перспективи.

З іншого боку, президентство Ющенка запам'яталося перманентною політичною кризою та «економічними війнами» з Росією, яка безперечно не могла погодитися з європейським курсом України. Помаранчева команда розвалилася майже одразу після приходу до влади. Конфлікт між Ющенком та Тимошенко набирав обертів. Окрім того, конституційна реформа, затверджена як компроміс у грудні 2004 року, значно обмежила владу президента і дала привід для постійної боротьби за повноваження між владними інституціями.

У 2007 році Ющенко розпустив парламент і призначив дострокові вибори. За їхніми результатами, очолювана Віктором Януковичем Партія регіонів перемогла з невеликим відривом від другого місця, яке зайняв БЮТ. Третє місце посіла президентська «Наша Україна – Народна самооборона», що поступово, але впевнено втрачала популярність разом з Ющенком. Помаранчеві домовилися: прем'єром стала Юлія Тимошенко.

На 2007-2010 роки припав важкий етап фінансової кризи та газових війн з Росією, яка вдало підтримувала конфлікт між президентом і прем'єром. На початку січня 2009 року «Газпром» повністю припинив постачання газу до України, яку звинуватив у крадіжках газу. 18 січня 2009 року Юлія Тимошенко і прем'єр РФ Володимир Путін підписали нову газову угоду, яка була вкрай невигідна Україні.

На кінець завершення президентського терміну Віктор Ющенко остаточно втратив підтримку виборців. Цим вміло скористалася «Партія регіонів» та її лідер Віктор Янукович. На президентських виборах 2010 року він завдає реваншу і перемагає свого головного конкурента Юлію Тимошенко у другому турі виборів.

Янукович: авторитарний проросійський режим. Євромайдан. Революція Гідності

Президент Янукович різко змінює усталений в Україні підхід до політики. Він розпочинає формування авторитарного режиму, схожого на ті, що існували в інших пострадянських республіках: зосереджує все більше влади у своїх руках, та свого найближчого оточення. У 2010 році скасували конституційну реформу 2004 року і повернули в дію Конституцію 1996 року. У такий спосіб президент отримує значно більше повноважень. Янукович бере під контроль суди та силові структури, нівелює парламент. У 2011 році до в'язниці потрапляє головна конкурентка президента — Юлія Тимошенко. Її звинувачують у підписанні невигідних газових угод. Переслідування зазнають й інші опозиціонери. Україна падає в рейтингах демократії та свободи слова.

Янукович має повноту влади та слабку опозицію. Політику уряду прем'єр-міністр Микола Азаров спрямовує на підтримку «стабільності». Це призводить до того, що на кінець 2013 року Україна опиняється на межі дефолту.

На зовнішній арені Янукович, користуючись прихильністю Росії, у квітні 2010 року укладає так звані «Харківські угоди». В обмін на знижку ціни на газ, Україна погоджувалася продовжити термін дислокації Чорноморського флоту Росії у Севастополі до 2042 року. Янукович проголосив повернення багатовекторної політики часів президента Кучми. По факту, вона була більше проросійською. Однак, Януковичу вдалося маніпулювати перспективою підписання Угоди про асоціацію з Європейським Союзом, переговори щодо якої розпочалися ще за президентства Ющенка. Угоду мали підписати восени 2013 року. У цей час Росія вкотре на чолі з президентом Володимиром Путіним розпочинає активне просування власного економічного та політичного проєкту — Митного союзу. Росії вдалося відмовити Януковича від підписання угоди з ЄС торговою війною та вигідним кредитом, що якраз допоміг би врятувати країну від дефолту.

Тому Янукович приїхав у Вільнюс на Саміт східного партнерства 28-29 листопада 2013 року, але останньої миті відмовився підписати угоду. Це рішення викликало різний спектр емоцій у населення: від здивування до обурення. Частина українців, яка покладала сподівання на збереження європейського зовнішньополітичного вектору, розпочинає акцію протесту на Майдані Незалежності ввечері 21 листопада. Віктор Янукович пам'ятав болісний досвід 2004 року і спробував придушити виступ у зародку. 30 листопада вночі правоохоронці жорстоко розігнали демонстрантів, більшість з яких була студентами. Як це часто трапляється, результати виявилися протилежними до очікуваних. Невеликий студентський Євромайдан переріс у масовий протестний рух, що ввійшов в історію України як Революція Гідності.

Протести тривали протягом грудня-січня і перекинулися на інші міста країни. 16 січня парламент ухвалює так звані «диктаторські закони», які лише загострили протистояння. Наприкінці розпочинаються сутички. Апогеєм протистояння стають події 18-20 лютого 2014 року, коли правоохоронці відкривають по протестувальниках вогонь на ураження.

20 лютого Верховна Рада засуджує насильство зі сторони влади. Президент Янукович після того, як парламент виступив проти нього, вночі 21 лютого таємно тікає з країни. Виконуючим обов'язки президента став спікер Верховної Ради Олександр Турчинов. Революція Гідності перемогла, але ціною життя понад сотні загиблих патріотів — «Небесної сотні».

Порошенко: анексія Криму, АТО, Мінські угоди, євроінтеграція

Росія вирішила скористатися внутрішньою нестабільністю в Україні і розпочала агресію проти неї. Наприкінці лютого 2014 року біля парламенту та уряду Криму з'являються «зелені чоловічки» — військові без розпізнавальних знаків. Вони блокують українські військові частини та розпочинають підготовку до окупації півострова. 16 березня 2014 року окупаційна влада організовує так званий «референдум» про статус Криму. За результатами, які оголосили організатори, 97 % кримчан висловилися за приєднання до Російської Федерації. 18 березня, за поданням президента, російські законодавчі органи затверджують анексію Криму Росією — тобто незаконне насильницьке приєднання частини української території. Україна, як і більшість країн світу, не визнали приєднання Криму до Росії.

Паралельно з тим, навесні 2014 року, Росія розпочинає дестабілізацію та стимулює розвиток сепаратистських рухів, тобто таких, що прагнуть від'єднання від країни, на Донеччині, Луганщині, а також у Харкові та Одесі. У травні підтримувані російськими спецслужбами сепаратисти проголосили створення так званих «Донецької» та «Луганської народних республік» (ДНР та ЛНР) та організували псевдореферендум на їхню підтримку. У відповідь Україна розпочинає антитерористичну операцію (АТО).

У складний для країни час суспільство мобілізується у масштабні волонтерський та добровольчий

рухи. У червні 2014 року на президентських виборах у першому турі здобуває перемогу Петро Порошенко.

Україна розпочинає активні дії у відповідь на агресію. Навесні території, контрольовані сепаратистами, та Крим оголошують тимчасово окупованими. Українська армія разом з добровольчими батальйонами розпочинають наступ, звільняючи Слов'янськ та інші міста. Водночас, Росія постачає терористам зброю, зокрема й протиповітряні ракети. 17 липня 2014 року бойовики «ДНР» збивають малайзійський пасажирський літак MH17. Унаслідок цього гинуть приблизно 300 осіб, серед яких громадяни Нідерландів, Малайзії, Британії та інших країн.

Трагедія нарешті змусила західні країни піти на більш рішучі кроки щодо російської агресії. Проти російських чиновників та бізнесу запроваджують економічні та персональні санкції. Санкції завдадуть російській економіці відчутних втрат. Проте цим на початку підтримка України обмежиться.

Українська армія у середині серпня локалізувала спротив сепаратистів до кількох районів Донбасу. Аби зберегти самопроголошені «республіки», Росія під прикриттям вводить в Україну регулярні війська. Символом протистояння російській агресії стала оборона Донецького аеропорту «кіборгами» — українськими військовими-захисниками. Гарячу фазу протистояння спробували призупинити підписанням «Мінських угод» у вересні 2014 та лютому 2015 року.

Угоди сприяли тому, що конфлікт перейшов у «холодну фазу», однак не розв'язали його.

За даними ООН, унаслідок російської агресії вже загинуло понад 10 тисяч громадян України. Число жертв зростає. Але основне прагнення Росії — вберегти Україну у межах своєї сфери впливу — здійснити не вдалося. У червні 2014 року Угоду про асоціацію з ЄС президент Порошенко підписав тією ж ручкою, що мав Віктор Янукович у листопаді 2013.

Де-факто: Україна відбулася! Україні бути!

З 2014-го, через 23 роки після проголошення незалежності, українці знову зі зброєю в руках досі захищають власну свободу та територіальну цілісність держави.

З того часу спливло сім років, змінився президент, від світової кризи з приводу COVID-19 та стрімкої глобальної зміни клімату потерпає весь світ, а неоголошена війна на Сході нашої країни досі триває. І в таких жорстких умовах тривалої російської агресії Україна зміцнює власний суверенітет – від де-юре до де-факто. 30 років незалежності продемонстрували світу, що Україна відбулася як держава, яка здатна утверджувати демократичні цінності, відстоювати свободу та гідність, захищати свій суверенітет і територіальну цілісність.

Існує відомий міф про те, що джміль, за законами аеродинаміки начебто не має літати. Незалежну Україну порівнювали з джмелем: вона продовжувала утверджуватися, хоча не мала б, зважаючи на всі свої особливості, відмінності та проблеми. Україна впевнено і суверенно продовжує свій політ і продовжуватиме його надалі як незалежна держава. Де-юре і де-факто. Слава Україні! Героям Слава!

Музей історії міста Хмельницького