Історія української військової звитяги – це і є – історія становлення української державності

12 Жовтня 2021 р.
Прес-центр

Згідно з нещодавно ухваленим Верховною Радою України законом, 14 жовтня 2021 року на державному рівні відзначаємо День захисників і захисниць України.

Цього дня вшановуємо воїнів, які в різні часи обороняли й обороняють незалежність і територіальну цілісність держави, усіх захисників і захисниць України незалежно від службового становища та статі.

Вперше щорічне державне свято було встановлено Указом Президента України “Про День захисника України” від 14 жовтня 2014 року № 806 на відзначення мужності та героїзму захисників незалежності і територіальної цілісності України, військових традицій і звитяг Українського народу, сприяння подальшому зміцненню патріотичного духу.

Це свято нероздільно пов’язане з розвитком війська від часів Русі. Ще в ті часи наші предки славилися успіхами у військовому мистецтві. Вшанування Пресвятої Богородиці - захисниці від ворогів - має глибоке коріння в Україні. Князь Ярослав Мудрий збудував у Києві церкву на Золотих Воротах на вияв вдячності Богові і Пресвятій Богородиці. Князь Володимир Мономах писав, що перемогами завдячує Богові і заступництву Пречистої Діви Марії.

Найкращі традиції захисників минулого успадкували бійці сучасних Збройних сил України, які нині відстоюють суверенітет України у війні з російським агресором.

Історія свята має давню традицію. За легендою, в цей день військо давніх русів на чолі з князем Аскольдом взяло в облогу Царгород. Покрову Пресвятої Богородиці вшановувало українське козацтво, за що свято отримало другу назву – Козацька Покрова. Свято Покрови було одним з найголовніших для козаків. Тоді ж виник новий тип ікони – “Козацька Покрова”, де під омофором Богородиці зображувалися українські ієрархи, гетьмани та козаки. Також саме на свято Покрови козаки проводили ради, на яких обирали нового гетьмана або старшин. За козацької доби військо було не лише армією, але й стало основою української держави.

Значного поширення культ Покрови набув і в Українській козацькій державі – Гетьманщині. У час правління гетьмана Івана Мазепи найактивніше розвивалося будівництво церков та іконопису, пов’язане з Покровою. Гетьман Іван Мазепа здійснив спробу реалізувати свій військово-політичний проєкт, метою якого був вихід з-під протекторату Московської держави і утворення на українських землях незалежної держави. Завдяки шанобливому ставленню козацтва до Покрови, в народі це свято асоціюється з військовою честю, звитягою, мужністю, захистом рідної землі.

У добу Української революції 1917–1921 років відроджувалися традиції військово-козацької спільноти. Вони стали основою для розбудови збройних сил УНР, Української Держави та ЗУНР. Тодішнє політично-військове керівництво спиралося на військово-козацькі звичаї попередніх часів. Українське військо Визвольних змагань 1917–1921 років зберігало козацькі військові традиції в назвах військових частин, структурі, прапорах, одностроях. Головною метою Української революції 1917-1921 років було створення єдиної незалежної соборної Української держави, яку й було урочисто проголошено 22 січня 1918 року в столиці України Києві. Це був вияв віковічного прагнення українців, чиї землі розділили чужинські імперії, до єднання. Першим військовим підрозділом, який засвідчив початок Українського державотворення і армії часів Української Центральної Ради став Український козацький полк імені Богдана Хмельницького, організований патріотично налаштованими українцями в травні 1917 року. Згодом виникли формування, названі на честь видатних козацьких командирів – Петра Дорошенка, Максима Залізняка, Костя Гордієнка, Івана Мазепи. Козацький “відбиток” є й у таких назвах: Січові Стрільці, Запорізька група, Сердюцька дивізія, Запорізька Січ, гайдамацькі полки та вільне козацтво.

Козацькі військові традиції в добу Української революції прослідковуються також у військовій

символіці (стяги, відзнаки), назвах військової техніки (панцерні потяги “Хортиця”, “Запорожець”, “Полуботок” та інші), назвах кораблів (крейсер “Гетьман Іван Мазепа”, канонерський човен “Запорожець”). Окремо слід згадати військову термінологію, якою послуговувалися для позначення рангів, посад і військово-структурних елементів: козак, ройовий, чотар, бунчужний, півсотенний, сотник, курінний, осавул, полковник, отаман бригади, отаман дивізії, отаман корпусу. Козацька традиція також прослідковувалася в одностроях і зовнішньому вигляді вояків українських військових формацій тих часів. Кашкет-“мазепинка”, чорні шапки з кольоровими шликами, черкески й інші елементи старовинного українського військового одягу. Часто бійці за зразком козаків голили голови, залишаючи лише оселедець.

Традиції українського державотворення продовжив чоловий Української держави Гетьман України Павло Скоропадський, який в умовах німецької окупації і протидії цілеспрямовано творив регулярну українську армію. Крім того, Гетьман дбав про організацію добровольчих формувань, як-от, Чорноморський кіш, а для організації військової підготовки населення гетьманським указом 16 жовтня 1918 року реанімовано Українське козацтво, аналог територіальної самооборони.

Боротьба УПА була продовженням українського визвольного руху періоду Української революції

1917–1921 років, підпільно-бойової Української військової організації та Організації українських націоналістів 1920–1930-х років. Крізь лави УПА пройшло понад 100 тисяч осіб. За участь у повстанському русі чи його підтримку каральні органи СРСР репресували понад півмільйона осіб.

14 жовтня 1942 року вважається символічним днем створення Української повстанської армії. Ця дата була закріплена постановою Української Головної Визвольної Ради і її прив'язка до свята Покрови, покровительки козацького війська, мала на меті показати тяглість історії українського війська від доби Гетьманщини. В період Другої світової формування українських партизанських з'єднань на Волині та Поліссі розпочали відразу три політичні сили. Перші загони народної самооборони "Українська Повстанська Армія — Поліська січ" напередодні німецького вторгнення створив Тарас Боровець (Бульба), який заручився підтримкою уряду УНР у вигнанні. Проте його спроба здобути для свого формування статус національного збройного відділу не знайшла підтримки у німецької окупаційної влади і в листопаді 1941 року "УПА-Поліська Січ" була офіційно розпущена.

Але вже навесні 1942 року Тарас Бульба-Боровець відродив УПА (без доповнення "Поліська січ") як партизанські загони для боротьби з німцями, згодом реорганізовані в Українську Національно-Революційну Армію (УНРА). Через півроку свої збройні підрозділи створила ОУН Андрія Мельника під командуванням Миколи Недзвецького (псевдо Хрін) та ОУН під проводом Степана Бандери: Поліським загоном командував Сергій Качинський (Остап), волинським — Григорій Перегійняк (Довбешка-Коробка). Саме їхня повстанська діяльність і дозволила ОУН (б) визначити датою створення УПА 14 жовтня 1942 року, що мало на меті показати тяглість історії українського війська від доби Гетьманщини.

17-21 лютого 1943 року відбулася Третя конференція ОУН(б), яка затвердила курс на збройну боротьбу з німцями та поширення діяльності оунівських збройних підрозділів на всю територію Волині. У квітні 1943 року за збройними відділами ОУН (б) було офіційно закріплено вже популярну, завдяки загонам Тараса Боровця, назву Українська Повстанська Армія (УПА). Її командувачем став керівник крайового проводу ОУН (б) на Волині — Дмитро Клячкіський (Клим Савур), котрий взявся за консолідацію всіх українських збройних сил під керівництвом ОУН (б). Переговорний процес з представниками мельниківців та Боровцем, котрі не хотіли визнавати провідну роль бандерівців, дуже швидко зайшов у глухий кут. Отримавши відмову, Клячківський вдався до силового варіанту і вже влітку 1943 року всі українські партизанські збройні загони були інкорпоровані до складу УПА.

Новим етапом у розбудові структури УПА став офіційний прихід у серпні 1943 року на керівні посади в ОУН (б) Романа Шухевича. Маючи досвід служби у польській та німецькій армії, він та його команда завершили процес формування армії — у листопаді було створено Головну Команду УПА та Головний Військовий Штаб (ГВШ), який складався з оперативного, розвідувального, тилового, організаційно-персонального, вишкільного, політвиховного та військово-інспекційного відділів.

УПА була поділена за територіальним принципом на три Генеральні Військові Округи (ГВО). УПА-Північ під командуванням майора Дмитра Клячківського діяла на Волині, Поліссі, включаючи Житомирщину та Київщині. УПА-Захід під командуванням майора Василя Сидора (Ростислав Вишитий, Шелест, Конрад, Крегул, Кравс) охоплювала Закарпаття, Галичину та Буковину. УПА-Південь під командуванням Василя Кука (Леміш, Ле, Медвідь, Коваль) включала територію сучасної Хмельницької, Вінницької, частину Черкаської та Кіровоградської областей. Планувалося також створити УПА-Схід, яка мала діяти на півночі Чернігівської та Сумської областей, але на практиці довелося обмежитися лише рейдами та кількома невеликими місцевими загонами. Кожна Генеральна Військова Округа мала свій крайовий військовий штаб, якому підпорядковувалися військові округи (ВО) зі своїми штабами, котрі в свою чергу поділялися на тактичні відтинки в УПА-"Захід" та військові надрайони та райони в УПА-"Північ".

У січні 1944 року підполковник Роман Шухевич (Тарас Чупринка) став головним командиром УПА, майор Дмитро Грицай (Перебийніс) — шефом ГВШ, Олекса Гайсин (Лицар) — його заступником. Чисельність УПА сягнула свого піку в 1943-44 роках і становила близько 35 тисяч осіб. УПА не мала тилових і допоміжних частин, функції яких перебрала на себе мережа ОУН (б), яка за різними підрахунками охоплювала 200 тисяч осіб. Політичною розвідкою та контррозвідкою займалася Служба Безпеки (СБ) ОУН, юрисдикція якої поширювалася і на УПА. Вона складалася з політичного і кримінального відділів, а також мережі інформаторів, які давали агентурні відомості референтам, у розпорядженні котрих були боївки з трьох-п’яти чоловік.

Впродовж свого існування УПА фактично воювала на три фронти: з Вермахтом та його союзниками, Армією Крайовою (АК) та загонами НКВС. Протягом 1942-1944 років вона провела понад 2,5 тисячі акцій проти гітлерівської армії, в ході яких було знищено близько 12,5 тисячі німецьких солдатів та їхніх союзників, понад дві тисячі було поранено і майже 2,5 тисячі захоплено в полон. Втрати повстанців склали понад 2,2 тисячі вбитими, майже півтисячі пораненими та полоненими. На серпень 1944 року УПА згорнуло антинімецький фронт. Останній і найтрагічніший етап існування УПА пов'язаний з боями проти регулярних частин Червоної армії та спеціальних з'єднань НКВС. Наближення Червоної армії до головних пунктів дислокації відділів УПА поставило перед командуванням повстанців завдання розробки подальшої стратегії й тактики боротьби. ГК УПА прийняло рішення про перехід за лінію фронту через радянські бойові порядки й вихід в їх тилові райони. УПА - "Південь" дістала наказ залишити Вінниччину та Кам'янеччину, де було обмаль лісів, і відійти на Волинь разом з двома відділами армійської групи УПА - "Схід". Один відділ УПА - "Схід" мав залишитись у чоповицьких і малинських лісах і там перейти фронт.

Частини УПА - "Північ" у другій половині січня 1944 р. перейшли фронт у лісовій смузі Волині по лінії річок Случ і Горинь. На початку 1944 р. сили УПА зросли приблизно до 50 власне українських і 15 куренів, до яких входили представники інших народів. На час приходу Червоної армії в західноукраїнський регіон в УПА нараховувалося відповідно 80 тисяч і 20 тисяч чоловік. За іншими даними, взимку 1943-1944 рр. УПА нараховувала в своєму складі близько 40 тисяч чоловік разом з підпільними кадрами ОУН. Через рік сили УПА, що діяли на радянській території, оцінювались у 20-25 тисяч чоловік. Радянське командування вживало заходів для "боротьби з бандерівцями". В усіх полках 13-ї армії 1-го Українського фронту з цією метою створювалися спеціальні загони. Навесні 1944 р. командування фронту виділило зі свого резерву кавалерійську дивізію, 20 броньовиків, 8 легкових танків, які використовувались у протиупівських операціях.

Цього часу до західноукраїнських областей прибуває значна кількість військових частин НКВС-НКДБ. Армійські підрозділи тісно взаємодіяли з ними в ході так званих "чекістсько-армійських операцій". Так, під час спільної акції військ НКВС і 4-го Українського фронту на території Дрогобицької області з 18 серпня до 9 вересня було вбито 1171 і захоплено в полон 1180 "бандерівців", а також затримано шість тисяч тих, хто ухилився від мобілізації.

До речі, мобілізація військовозобов'язаних до лав Червоної армії в Західній Україні завдавала націоналістичному підпіллю та УПА не менш відчутних ударів, ніж військові операції радянських військ. Лише до кінця вересня 1944 р. у Львівському військовому окрузі було мобілізовано 525 тисяч чоловік, багато з яких були потенційною соціальною базою повстанського руху.

Радянське керівництво надавало боротьбі з ОУН і УПА великого значення. Спеціальним рішенням Наркомату оборони СРСР семи західним областям України було надано право на тимчасове звільнення від призову до Червоної армії 30 тисяч чоловік, які мали стати бійцями винищувальних батальйонів. Сталінська верхівка свідомо переводила боротьбу з УПА в площину громадянської, братовбивчої війни. Всього в УРСР було створено 776 винищувальних батальйонів чисельністю 69315 чоловік і 17930 груп сприяння (116297 чоловік). За час з 10 січня до 23 лютого 1945 р. до органів радянської влади з'явилося понад 22 тисяч учасників підпільного руху, взято в полон близько 26 тисяч, знищено 11 тисяч.

Іншою характерною особливістю в протистоянні між Червоною армією й УПА в той період стало розгортання пропагандистської діяльності ОУН і УПА серед воїнів Червоної армії. Ця робота розглядалася "як особливий вид боротьби". "Її організаторами, - доповідав у політдонесенні начальник політуправління 1-го Українського фронту генерал-майор Шатілов на адресу члена Військової ради 1-го Українського фронту генерал-лейтенанта Хрущова, - були активні учасники бандитських загонів - бандерівці. Вони старанно маскували свою підривну роботу, в боях показували себе з позитивного боку, входили в довір'я, інколи здійснювали бойові подвиги, тим самим зменшували пильність командирів. Радянське керівництво надавало боротьбі з ОУН і УПА великого значення. Спеціальним рішенням Наркомату оборони СРСР семи західним областям України було надано право на тимчасове звільнення від призову до Червоної армії 30 тисяч чоловік, які мали стати бійцями винищувальних батальйонів. Сталінська верхівка свідомо переводила боротьбу з УПА в площину громадянської, братовбивчої війни. Всього по УРСР було створено 776 винищувальних батальйонів чисельністю 69315 чоловік і 17930 груп сприяння (116297 чоловік).

Причиною боротьби УПА проти польських збройних формувань періоду Другої світової війни стало традиційне українсько-польське суперництво в Галичині та на польських землях, де проживали етнічні українці. Війна лише загострила тертя, завдяки якому спалахнуло справжнє вогнище міжнаціональної "вендети". Згідно з принципом "поділяй і володарюй" і гітлерівський, і сталінський режими роздмухували це полум'я.

Українсько-польське протистояння розпочалося з сутичок АК та УПА на Волині літом 1943 року і вилилося у справжню війну з великою кількістю жертв серед цивільного населення — понад 70 тисяч поляків та 20 тисяч українців. Кінець їй було покладено в 1947 року, коли внаслідок операції «Вісла» польський уряд ліквідував соціальну базу УПА на Закерзонні, території південно-східної Польщі, де проживали переважно українці.

За підрахунками КДБ УРСР сумарні втрати радянської сторони у протистоянні з УПА за період 1944-1953 років склали понад 30,5 тисячі осіб, тоді як українське підпілля втратило понад 150 тисяч. Більш як 100 тисяч за цей період було заарештовано за звинуваченнями у націоналістичній діяльності.

Взимку 1944 року територією дій УПА просувалася українсько-німецька лінія фронту. Її командування заборонило своїм підрозділам вступати у сутички з частинами Червоної Армії, але на практиці цю заборону досить часто порушували. Зокрема, у засідку УПА потрапив командувач 1-го Українського фронту генерала армії Ніколай Ватутін, який помер 15 квітня 1944 року у київському госпіталі внаслідок отриманих поранень.

Залишившись у глибокому радянському тилу, УПА ще понад рік змогла чинити активний спротив. В червні 1946 року командування УПА і керівництво Української Головної Визвольної Ради (УГВР) прийняли рішення розпочати процес поступової демобілізації, і до 1949 року відбувався перехід УПА до збройного підпілля. 3 вересня 1949 року вийшов наказ УГВР та ГВШ про розформування залишків активних підрозділів та бойових одиниць УПА і влиття її відділів та штабів в підпільні структури ОУН (б).

УПА фактично припинила своє існування, проте спротив «армії без держави» тривав і надалі — 5 березня 1950 року біля Львова був вбитий радянськими спецслужбами генерал-хорунжий УПА, голова генерального секретаріату УГВР та голова проводу ОУН (б) в України Роман Шухевич, 23 травня 1954 року співробітниками МВС УРСР був схоплений останній лідер українського підпілля Василь Кук. Після цього спостерігались лише поодинокі акції українських повстанців, остання з яких відбулась біля хутора Лоза Підгаєцького району Тернопільської області 14 квітня 1960 року.

Від початку сучасної російсько-українській війни, аби зупинити агресію Російської Федерації та відстояти незалежність України, майже чотириста тисяч українців взяли до рук зброю у лавах Збройних Сил, Національної гвардії, правоохоронних органів і добровольчих формувань.

Наразі Українська армія активно модернізується, позбувається радянської спадщини та відновлює українські військові традиції. Наше військо стає однією з найбоєздатніших армій Європи, маючи за плечима досвід понад семи років бойових дій і протистояння в умовах гібридної російсько-української війни. За цей час Україна провела низку важливих реформ для підвищення професіоналізму та боєздатності армії. Нині модернізація війська продовжується. Окрім системи управління та матеріально-технічного забезпечення, зазнала змін ідеологічна підготовка особового складу в умовах протидії збройній та інформаційній агресії Російської Федерації. Відновлення питомо українських мілітарних традицій та посилення ідеологічної складової патріотичного виховання особового складу сформувало у військовослужбовців почуття особистої відповідальності за захист України.

У боях із підрозділами російської регулярної армії та підконтрольних їм бойовиків постало якісно нове українське військо, що відіграє значну роль в українському суспільстві. Нині Україна очистилася від російського та радянського ідеологічного впливу, сформувала пантеон власних героїв. Сторіччя Української революції 1917–1921 років повернуло в суспільну свідомість мужній чин борців за незалежну Україну. В Україні почали з’являтися вулиці, меморіальні дошки, пам’ятники, присвячені цим подіям.

Загалом у Збройних силах України змінилося ставлення до героїв Української революції 1917–1921 років. З’явилися почесні назви частин, пов’язані з особами та подіями Української революції. У затвердженій новій уніформі і знаках розрізнення Збройних сил України використано окремі елементи однострою періоду 1917–1921 років. Найпомітніший – нарукавний тризуб. Нову форму почесної варти розробили за взірцем одностроїв Сердюцької дивізії часів гетьмана Скоропадського.

“Мазепинка” – головний убір із переднім клиноподібним розрізом, частина українського військового вбрання. Вона стилізовано наслідує вигляд козацьких головних уборів другої половини XVII століття, коли гетьманував Іван Мазепа. Саме так їх зображували на тогочасних портретах. “Мазепинки” почали носити Українські січові стрільці під час Першої світової війни. Згодом цей головний убір набув поширення в інших українських формаціях – Галицькій Армії, Карпатській Січі та УПА. Від 2017 року “мазепинка” є офіційним головним убором Збройних сил України.

Нарукавний тризуб – нарукавні знаки розрізнення, що носили на одностроях вояки Армії УНР і сам Головний отаман Симон Петлюра. “Тризуб матерчатий, фарби по родах зброї, форми по малюнку”, – йшлося в наказі 30 липня 1919 року. Простий, без деталізації, тризуб легко було виготовити в умовах безперервних бойових дій та невеликого і нестабільного тилу Армії УНР. Продовжуючи петлюрівські традиції, сучасні захисники України носять тризуби на рукавах одностроїв.

“Слава Україні! – Героям слава!” – гасло Української повстанської армії. Нині воно є офіційним вітанням у Збройних силах України. “Слава Україні!” почали вітатися вояки кінного дивізіону 1-го Запорізького полку Армії УНР. На це відповідали: “Козакам слава!”. Звертання “Слава Україні! – Героям слава!” затвердив навесні 1941-го року ІІ Великий збір ОУН під проводом Степана Бандери. 4 жовтня 2018 року Верховна Рада затвердила вітання “Слава Україні! – Героям слава!” як офіційне в Збройних силах та у Національній поліції.

Українська армія береже бойові традиції предків та імена героїв, від воїнів-русичів і козаків до січових стрільців і вояків УПА. Тому у війську з’явилися назви легендарних українських полководців та уславлених підрозділів минулого:

24-та окрема механізована бригада (ОМБр) імені Короля Данила;

72-га ОМБр імені Чорних запорожців;

93-тя ОМБр “Холодний Яр”;

30-та ОМБр імені князя Костянтина Острозького;

55-та окрема артилерійська бригада (ОАБр) “Запорізька Січ”;

26-та ОАБр імені генерал-хорунжого Романа Дашкевича;

58-ма окрема мотопіхотна бригада імені гетьмана Івана Виговського;

7-ма бригада тактичної авіації (БрТА) імені Петра Франка;

Військовий інститут телекомунікацій та інформатизації імені Героїв Крут;

16-та окрема танкова Криворізька бригада Сухопутних військ імені Костянтина Пестушка;

28-ма окрема механізована бригада Сухопутних військ імені Лицарів Зимового походу;

36-та окрема бригада морської піхоти Військово-Морських сил імені контр-адмірала Михайла Білинського;

406-та окрема артилерійська бригада Військово-Морських сил імені генерал-хорунжого Олексія Алмазова;

53-тя окрема механізована бригада Сухопутних військ ЗСУ імені князя Володимира Мономаха;

54-та окрема механізована бригада Сухопутних військ ЗСУ імені гетьмана Івана Мазепи;

59-та окрема мотопіхотна бригада імені Якова Гандзюка;

201-а зенітно-ракетна бригада імені гетьмана Пилипа Орлика;

73-й морський центр спеціальних операцій ВМС ЗСУ імені кошового отамана Антіна Головатого;

40-а окрема артилерійська бригада оперативного командування “Південь” Сухопутних військ ЗСУ імені Великого князя Вітовта;

35-а окрема бригада морської піхоти Командування морської піхоти Військово-Морських сил ЗСУ імені контрадмірала Михайла Остроградського;

військова частина А1788 Сил спеціальних операцій ЗСУ імені князя Ізяслава Мстиславича;

23-тя окрема бригада охорони громадського порядку Нацгвардії “Хортиця”;

25-й окремий мотопіхотний батальйон “Київська Русь”.

Поряд з чоловіками на захист Батьківщини ставали жінки. До прикладу, ми вшановуємо імена Христини Сушко та Харитини Пекарчук, які воювали в Армії УНР. У Легіоні Українських Січових стрільців існувала Жіноча чота, співорганізаторкою якої була розвідниця Ольга Басараб. Сотні жіночих імен можна знайти серед героїв Другої світової, бійців УПА. В сучасній українській армії кожен десятий боєць – жінка. Вони пліч-о-пліч із чоловіками служать на передовій, освоїли спеціальності снайпера, кулеметника, розвідника, механіка, інструктора, медика. Впродовж останнього десятиріччя кількість жінок в українському війську зросла у 15 разів. Тому 14 жовтня ми вітаємо всіх захисників України незалежно від статі.

Звільнити українську територію від окупанта без збройної відсічі неможливо. Тож боєздатне військо і внутрішня консолідація суспільства на основі спільних цінностей та поваги до власної держави забезпечать захист і відновлення територіальної цілісності держави.

Вітаємо всіх українських захисників і захисниць зі святом Української слави, бойової міці і звитяги!

Музей історії міста Хмельницького