Як українці Європи рятували страдників у Великій Україні від Голодомору

Тоталітарний московський комуністичний режим перетворив Україну на ізольований острів, а українських господарів - на безправних рабів, над якими здійснював небачений в світі людиноненависницький експеримент колективізації та тортур голодомором-геноцидом 1932-1933 року. Чи знала  Європа  про цей злочин над людяністю, про зловісні наміри більшовицьких комісарів  щодо волелюбної української нації? 
 
Принаймні, українська громадсько-політична еліта Західної України, що була на той час під Польщею, і вся українська еміграція, розсіяна по європейських країнах, знали, що відбувається на стражденній Батьківщині, та прагнули допомогти своїм братам, які гинули мученицькою голодною смертю. Усіма доступними засобами вони привертали увагу європейських верховод до проблеми України. України, яку всього-на-всього десяток літ тому ці верховоди й розшматували на клапті, роздерши по-живому під час так званого Ризького мирного договору. У своїх відозвах і клопотаннях до європейських чиновників українська еміграція намагалася довести, що Голодомор – це глобальна проблема не лише українців, а й всього цивілізованого світу. 
 
Західноукраїнській громадськості про голод у Великій Україні першим повідомив митрополит Української Греко-Католицької Церкви Андрей Шептицький, провівши у жовтні 1932 році архієрейську літургію за голодуючих та закликавши небайдужих організувати допомогу.
 

А 24 ли­п­ня 1933 ро­ку у Льво­ві  укра­їн­сь­кий гре­ко-ка­то­ли­ць­кий єпи­с­ко­пат га­лиць­кої це­р­ко­в­ної ми­т­ро­по­лії, очо­люваний Ан­д­ре­єм Ше­п­ти­ць­ким, ви­сту­пив із за­кли­ком “Україна в пе­ред­смер­т­них су­до­ро­гах. До всіх лю­дей до­б­рої во­лі!”.

У заклику, зокрема, йшлося:                                                  

“Україна в пе­ред­смер­т­них су­до­ро­гах! На­се­лен­ня ви­ми­рає го­ло­до­вою смер­тю. По­бу­до­ва­на на не­спра­ве­д­ли­во­с­ті, об­ма­ні, без­бо­ж­ни­ц­т­ві, де­пра­ва­цїї (роз­бе­ще­но­с­ті) — лю­до­ї­д­на си­с­те­ма дер­жа­в­но­го ка­пі­та­лі­з­му до­ве­ла не­да­в­но ба­га­тий край до по­в­ної ру­ї­ни. Три ро­ки то­му Кер­ма­нич Ка­то­ли­ць­кої Це­р­к­ви св. Отець па­па Пій XI ене­р­ґій­но про­те­с­ту­вав про­ти всьо­го, що в біль­шо­ви­з­мі про­ти­в­не хри­с­ти­ян­с­т­ву, Бо­го­ві та люд­сь­кій при­ро­ді, пе­ре­сте­рі­га­ю­чи пе­ред стра­ш­ни­ми на­слід­ка­ми та­ких зло­чи­нів і ці­лий ка­то­ли­ць­кий світ, а з ним і ми до­лу­чи­ли­ся до то­го про­те­с­ту. Ни­ні ба­чи­мо на­слід­ки під­сту­пів біль­шо­ви­ків; ста­но­ви­ще з ко­ж­ним днем стає там стра­ш­ні­шим.

Бачачи такі злочини, німіє людська природа, кров стинається у жилах.

Без­си­ль­ні по­да­ти яку-­не­будь ма­те­рі­аль­ну до­по­мо­гу ко­на­ю­чим бра­там, взи­ва­є­мо до на­ших ві­р­них, що­би мо­ли­т­ва­ми, поста­ми, все­на­род­ною жа­ло­бою, жер­т­ва­ми і всі­ма мо­ж­ли­ви­ми до­б­ри­ми ді­ла­ми хри­с­ти­ян­сь­ко­го жит­тя во­ни ви­про­шу­ва­ли з не­ба по­мо­чі, оскіль­ки на зе­м­лі не­ма ні­якої на­дії на людсь­ку по­міч. (...)

Усіх хри­с­ти­ян ці­ло­го сві­ту, усіх ві­ру­ю­чих у Бо­га, а осо­б­ли­во всіх ро­бі­т­ни­ків і се­лян, пе­ре­до­в­сім усіх на­ших зе­м­ля­ків про­си­мо при­лу­чи­ти­ся до цьо­го го­ло­су про­те­с­ту та бо­лю і роз­по­всю­ди­ти йо­го в якнай­даль­ші кра­ї­ни сві­ту.

Усі радіостанції просимо рознести наш голос цілому світові...

Не­хай пе­ред стра­ш­ною смер­тю се­ред лю­тих стра­ж­дань го­ло­ду бу­де для них (го­ло­ду­ю­чих) хоч малою по­ті­хою гад­ка, що їх бра­ти зна­ли про їх стра­ш­ну до­лю, над ни­ми бо­лі­ли, спів­чу­ва­ли їх­нім стра­ж­дан­ням та мо­ли­ли­ся за них…»

За­клик під­пи­са­ли ду­хо­в­ний про­во­дир га­ли­ць­ких укра­ї­н­ців Ан­д­рей Ше­п­ти­ць­кий та вище духовенство західноукраїнських земель. Цей заклик, опублікований в липні-серпні 1933 року в європейській пресі,  знайшов відгук у католиків Західної Європи.

За по­ві­до­м­лен­ням львів­сь­кої га­зе­ти “Діло” (1933. — 2 серп.), на той заклик відгукнувся  кар­ди­нал Ін­ні­цер у Від­ні, який скли­ка­в у Від­ні пре­д­ста­в­ни­ків рі­з­них ре­лі­гій­них кон­фе­сій на на­ра­ду за­д­ля створен­ня спі­ль­но­го ко­мі­те­ту до­по­мо­ги го­ло­ду­ю­чим в Ра­дян­сь­кій Укра­ї­ні. За­клик кар­ди­на­ла оприлю­д­ни­ла га­зе­та “Діло” від 1 ве­ре­с­ня 1933 pоку. Те­о­дор Ін­ні­цер пи­сав, зо­кре­ма: “Доти, по­ки не пі­з­но, тре­ба на­да­ти до­по­мо­гу ти­ся­чам лю­дей, яким в СРСР за­гро­жує го­лод, роз­г­ля­да­ю­чи це ді­ло над наці­о­наль­ни­ми і кон­фе­сій­ни­ми роз­бі­ж­но­с­тя­ми”. І да­лі: “Привертаю тут спе­ці­аль­ну ува­гу до закли­ку ми­т­ро­по­ли­та Ан­д­рея Ше­п­ти­ць­ко­го та єпи­с­ко­па­ту Га­ли­чи­ни, де схви­льо­ва­но по­да­ні жа­х­ли­ві му­ки на­се­лен­ня Укра­ї­ни”.

Ус­ві­до­м­лю­ю­чи, як і ми­т­ро­по­лит А. Шептицький, що між­на­ро­д­не ста­но­ви­ще у Єв­ро­пі бу­ло то­ді вкрай не­спри­я­т­ли­вим для Укра­ї­ни, кар­ди­нал спо­ді­ва­в­ся в ос­но­в­но­му ли­ше на по­міч Між­на­ро­д­но­го Черво­но­го Хре­с­та.  Він зро­бив спро­бу впли­ну­ти на Фра­н­цію, яка са­ме пра­г­ну­ла до збли­жен­ня з СРСР. Інніцер пи­сав: “Цей за­клик зве­р­не­ний пе­ре­ду­сім до Між­на­ро­д­но­го Чер­во­но­го Хре­с­та і до його відділень у рі­з­них кра­ї­нах. Він зве­р­не­ний та­кож до всіх ор­га­нів вла­ди, що в бі­жу­чий час розгляда­ють еко­но­мі­ч­ні від­но­си­ни з СРСР”.

На за­клик укра­їн­сь­кої гре­ко-­ка­то­ли­ць­кої Це­р­к­ви від­гу­к­ну­ли­ся ви­да­т­ні львів­сь­кі фі­ло­ло­ги, чле­ни Нау­ко­во­го То­ва­ри­с­т­ва іме­ні Та­ра­са Шевченка Ми­хай­ло Во­з­няк, Фі­ла­рет Ко­лес­са, Ки­ри­ло Студинський, Ва­силь Щу­рат. На знак про­те­с­ту про­ти зло­чи­нів ко­му­ні­с­ти­ч­но­го ре­жи­му во­ни відмови­ли­ся від гро­шей, які одер­жу­ва­ли з Ра­дян­сь­кої Укра­ї­ни як об­ра­ні там ака­де­мі­ки Все­со­ю­з­ної Акаде­мії На­ук. Їх не­гай­но ви­клю­чи­ли із чле­нів ВУАН і огу­ди­ли.

Політичні кола західноукраїнського суспільства поставили собі за мету проінформувати про Голодомор політикум Західної Європи та організувати допомогу світової спільноти населенню УРСР. Для цього 16 липня 1933 році у Львові було створено Українську Парламентську Репрезинтацію. З її іні­ці­а­ти­ви від­бу­ла­ся 25 ли­п­ня 1933 pоку в Льво­ві у за­лі за­сі­дань Укра­їн­сь­ко­го На­ці­о­наль­но-­де­мо­к­ра­ти­ч­но­го Об’єд­нан­ня (УНДО) на­ра­да пре­д­ста­в­ни­ків усіх укра­їн­сь­ких центральних уста­нов у спра­ві “допомогової й ря­тун­ко­вої ак­ції для по­ги­ба­ю­чих на­ших наддніпрянських бра­тів”.

На зборах  48 представників від 44 уста­нов у Льво­ві, у то­му чи­с­лі й від укра­їн­сь­ких емі­г­рант­сь­ких то­ва­риств, було створено “Громадський ко­мі­тет до­по­мо­ги стра­ж­даль­ній Укра­ї­ні”.

Його очолили лідер Українського національно-демократичного об’єднання – найвпливовішої легальної української політичної партії - Дмитро Левицький та посол від УНДО до Сейму та його віце-маршалок Василь Мудрий  (громадсько-політичний діяч , у 1918 р. - Проскурівський повітовий комісар освіти, у 1921-1933 рр. – голова управи товариства «Просвіта». Член УНДО - Українського Національно-Демократичного об`єднання – найбільшої української партії в Польщі, в 1927-1935 рр. – головний редактор газети «Діло»).
 
 
Заступниками голови Комітету стали посли Мілена Рудницька та Володимир Дорошенко, а секретарем – Зиновій Пеленський (український громадсько-політичний діяч, економіст, редактор видань та часописів, очільник Громадського комітету Рятунку України, депутат Сейму Польщі та знаний кооперативний діяч у Галичині).
 

У Пра­зі теж утво­ри­в­ся “Допомоговий ко­мі­тет для го­ло­ду­ю­чих на Укра­ї­ні”, очо­лю­ва­ний Оль­гер­дом Бо­ч­ков­сь­ким, ви­зна­ч­ним по­лі­тич­ним ді­я­чем, вченим-соціологом ро­дом із Хер­со­­н­щи­ни. Саме він у відкритому листі до ві­до­мо­го фра­н­цу­зь­ко­го по­лі­тич­но­го ді­я­ча, со­ці­а­лі­с­та Еду­ар­да Ер­ріо від 5 вересня 1933 року розповів, як про трагедію українства, спричинену більшовиками. О.Бочковський при­ве­р­нув ува­гу фра­н­цу­зь­ко­го со­ці­а­лі­с­та до то­го, що “у Па­ри­жі на між­на­ро­д­ній кон­фе­ре­н­ції II Інтер­на­ці­о­на­лу укра­їн­сь­кі со­ці­а­лі­с­ти­ч­ні пар­тії зве­р­ну­ли­ся із при­лю­д­ною за­явою до між­на­ро­д­но­го про­ле­та­рі­а­ту, за­кли­ка­ю­чи йо­го до ма­со­во­го про­те­с­ту про­ти руй­ні­в­ної по­лі­ти­ки со­віт­сь­кої окупаційної вла­ди на Укра­ї­ні, що пря­мує до ви­ни­щен­ня укра­їн­сь­ко­го на­ро­ду”.

По­ка­за­в­ши ме­ту шту­ч­но­го го­ло­ду у підра­дян­сь­кій Укра­ї­ні, О. Бочков­сь­кий пи­сав: “Не знаю, хто Вас, Ви­со­ко­по­ва­жа­ний Па­не, ві­тав у Ки­є­ві та Хар­ко­ві. Знаю тіль­ки, що це не був “vox populi” більшовиць­ким за­гар­б­ни­ком за­ка­то­ва­ної та по­гра­бо­ва­ної Укра­ї­ни. Щоб по­чу­ти спра­в­ж­ній го­лос укра­їн­сь­ко­го на­ро­ду, Ви по­вин­ні бу­ли б об’їха­ти та по­ба­чи­ти ви­ми­ра­ю­чі се­ла Укра­ї­ни; Ви ма­ли б побу­ва­ти на Со­лов­ках та за­слан­нях со­віт­сь­кої дер­жа­ви, Ви ма­ли б від­ві­да­ти в’я­з­ни­ці та льо­хи більшо­ви­ць­кої лю­до­же­р­ної ГПУ, — бо там пе­ре­ду­сім мо­ж­на по­чу­ти жи­вий го­лос за­му­че­но­го і закато­ва­но­го чер­во­ни­ми ка­та­ми укра­їн­сь­ко­го на­ро­ду.

Ви му­сі­ли б, від­так, огля­ну­ти всі цвин­та­рі, а то про­с­то й ро­ви, де за­ко­па­ні ти­ся­чі роз­ст­рі­ля­них або по-­зві­ря­чо­му за­му­че­них біль­шо­ви­ка­ми укра­їн­сь­ких ін­те­лі­ген­тів, се­лян, ро­бі­т­ни­ків, що, ві­р­ні національ­ній тра­ди­ції бо­ро­ть­би за во­лю, во­лі­ли на­кла­с­ти сво­ї­ми го­ло­ва­ми, ніж ско­ри­ти­ся і ви­зна­ти со­віт­сь­ке яр­мо над своєю ба­ть­кі­в­щи­ною.

Уявіть со­бі, Ви­со­ко­по­ва­жа­ний Па­не, що всі ці жи­ві та мер­т­ві жер­т­ви біль­шо­ви­ць­ко­го те­ро­ру, єди­ним зло­чи­ном яких бу­ла лю­бов до рі­д­но­го краю і від­да­ність вла­с­но­му на­ро­ду, уявіть со­бі — ка­жу, що всі во­ни ви­й­ш­ли б гур­том Вам на­зу­стріч. Не знаю, чи до­сить бу­ло б про­с­то­ру Ки­є­ва та Хар­ко­ва, щоб вмі­с­ти­ти й об­ня­ти цей по­ну­рий по­хід. По­ба­чи­в­ши їх та по­чу­в­ши іс­то­рію їх­ніх стра­ж­дань і мук (во­ни, на­пе­в­но, зди­ву­ва­ли б ста­ро­го Дан­те), — Ви на­вряд чи ма­ли б від­ва­гу го­во­ри­ти з та­ким захопленням про до­ся­г­нен­ня і над­бан­ня со­віт­сь­ко­го ла­ду. Бо чо­го вар­ті всі ці біль­шо­ви­ць­кі ґі­ґан­ти, зраз­ко­ві ко­му­ни, кол­го­с­пи і т.д., ко­ли во­ни збу­до­ва­ні ці­ною та­ко­го не­чу­ва­но­го жор­с­то­ко­го те­ро­ру, жа­х­ли­вих жертв, за­ка­то­ва­них і за­му­че­них на смерть!.. Ось че­рез що, Ви­со­ко­по­ва­жа­ний Па­не, Ва­ші сло­ва по­хва­ли й за­хо­п­лен­ня з при­во­ду біль­шо­ви­ць­ких до­ся­г­нень на Укра­ї­ні є стра­ш­ною на­ру­гою, не­чу­ва­ною ху­лою пе­ред тра­гі­ч­ним ма­є­с­та­том су­ча­с­ної не­до­лі укра­їн­сь­ко­го на­ро­ду.

Бо ж хва­ли­ти біль­шо­визм на Ра­дян­сь­кій Укра­ї­ні те­пер, ко­ли цей не­ща­с­ний край кор­чи­ть­ся в передсмер­т­ній аго­нії го­ло­до­вої епі­де­мії, ко­ли Мо­с­к­ва вже ска­су­ва­ла ре­ш­т­ки по­лі­тич­ної її ав­то­но­мії, ко­ли мо­с­ков­сь­кий на­мі­с­ник у Хар­ко­ві — Пости­шев — від­вер­то ве­де ан­ти­ук­ра­їн­сь­ку кам­па­нію, ко­ли Укра­їн­сь­ка Ака­де­мія На­ук, яку Ви від­ві­да­ли у Ки­є­ві, ос­та­то­ч­но роз­гро­м­ле­на, ко­ли за­по­ча­т­ко­ва­ний нею сло­в­ник укра­їн­сь­кої мо­ви вва­жа­є­ть­ся контр­ре­во­лю­цій­ним за­ма­хом і дер­жа­в­ною зра­дою, ко­ли на­віть укра­їн­сь­кий ко­му­нізм є під су­м­ні­вом, а про­ві­д­ні укра­їн­сь­кі біль­шо­ви­ки, ду­шею і ті­лом від­да­ні іде­ям мо­с­ков­сь­кої ре­во­лю­цій­ної на­у­ки, як, на­при­к­лад, ви­да­т­ний про­ле­тар­сь­кий пи­сь­мен­ник — Хви­льо­вий, або ста­рий спів­ро­бі­т­ник Лє­ні­на — М. Скрипник му­сять де­мон­с­т­ра­ти­в­ним са­мо­губ­с­т­вом про­те­с­ту­ва­ти про­ти ма­со­вої і на­си­ль­ної “деукраїнізації” Укра­ї­ни со­віт­сь­кою Мо­с­к­вою, — по­вто­рюю, хва­ли­ти й за­хо­п­лю­ва­ти­ся се­ред та­ких об­ста­вин ре­жи­мом кри­ва­вої ди­к­та­ту­ри Ста­лі­на на Укра­ї­ні — це щось так неймо­ві­р­но жа­х­ли­ве, чо­му не­має на­зви і що ні­чим не мо­ж­на ви­пра­в­да­ти!».

До львівського комітету по­ча­ли над­хо­ди­ти чи­с­лен­ні до­ку­мен­ти зві­ду­сіль, тим па­че, що до ак­ції львів­сь­ко­го ко­мі­те­ту при­лу­чи­ли­ся пре­д­ста­в­ни­ки бу­ко­вин­сь­ко­го ко­мі­те­ту у Че­р­ні­в­цях  та ко­мі­те­тів у рі­з­них ча­с­ти­нах Єв­ро­пи та Аме­ри­ки.

Три­дцять п’ять уста­нов, се­ред яких То­ва­ри­с­т­во “Просвіта”, НТШ, Укра­їн­сь­ке пе­да­го­гі­ч­не То­ва­ри­с­т­во, То­ва­ри­с­т­во пи­сь­мен­ни­ків і жу­р­на­лі­с­тів, “Маслосоюз”, То­ва­­ри­с­т­во “Сокіл-Батько”, “Українсь­ке На­род­не Ми­с­те­ц­тво” … за під­пи­сом шіст­де­ся­ти ві­до­мих ді­я­чів опу­б­лі­ку­ва­ли в га­зе­ті “Діло” (редактор – Василь Мудрий) за­клик під за­го­лов­ком “Биймо у ве­ли­кий дзвін на три­во­гу!”, у яко­му, зокре­ма, чи­та­є­мо: “Український на­ро­де! Мо­бі­лі­зуй опі­нію сві­ту про­ти всіх ко­му­ні­с­ти­ч­них стра­хіть на Ве­ли­кій Укра­ї­ні. До­по­ма­гай сво­їм бра­там на Ве­ли­кій Укра­ї­ні чим мо­жеш і як мо­жеш. Львів­сь­кий Громад­сь­кий Ко­мі­тет по­ве­де ма­со­ву ря­тун­ко­ву ак­цію в краю та за кор­до­ном... Спо­в­не­ний ві­ри в успіх по­ча­то­го ді­ла, Ко­мі­тет кли­че до дру­ж­ньої спів­п­ра­ці всіх укра­ї­н­ців...”

Слід розуміти, що ця спроба ви­не­сен­ня стра­хі­т­ли­вої спра­ви го­ло­до­мо­ру в Укра­ї­ні на між­на­ро­д­ну арену була зроблена в умо­вах між­на­ці­о­наль­ної на­пру­ги та ще й пі­с­ля “пацифікації”, що ма­ла мі­с­це в 1930 ро­ці.

Як неурядова організація, до котрої увійшли впливові люди, Комітет готував звернення до закордонних інституцій, як українських, так і міжнародних. Комітетові (за кордоном перебували Василь  Мудрий, Мілена Рудницька та Зиновій Пеленський) допомагав уряд Української Народної Республіки в екзилі, зокрема, Олександр Шульгин голова Головної  Української еміграційної ради – федеративного представницького органу різних установ і партій  української еміграції в Європі та Азії в 1930-х роках, постійна президія якого розташовувалася а Парижі. 
 
І перший голова ГУЕР – О. Лотоцький, і згодом – О. Шульгін представляли докази Голодомору в Парижі на конференції міжнародної організації комбатантів, потім у Люксембурзі в серпні 1933 р. Таким чином, одержавши підтримку деяких впливових політичних європейських діячів, Комітет мав надію донести справу Голодомору на розгляд Ліги Націй – міжнародної організації, створеної після Першої світової війни для розв’язання міжнародних конфліктів.
 
Комітет ретельно готував розгляд українських питань на найвищих рівнях:  офіційним зверненням передували приватні зустрічі з впливовими європейськими політиками, від яких залежало прийняття рішень. 
 
До речі, контакти таких політиків, котрі симпатизували українським справам, Комітетові надавав Євген Коновалець – керівник нелегальної революційної Організації Українських Націоналістів, яка, як відомо, розходилася в політичних поглядах з лояльною до польської влади УНДО. Коновалець на той час проживав у Женеві, де була штаб-квартира Ліги Націй, і особисто знав деяких дипломатичних представників європейських держав. Дослідники стверджують, що спроби Євгена Коновальця актуалізувати  українське питання в Лізі Націй, зокрема, про Голодомор 1932-1933 років, неабияк стурбували Москву, яка тоді ж і задумала знищити  полковника. Членом Комітету та постійним відвідувачем його планових зборів також став Дмитро Андрієвський – політичний референт Проводу ОУН.  
 

Тра­гі­ч­ний факт го­ло­до­мо­ру в Укра­ї­ні фа­к­ти­ч­но ви­не­с­ли на між­на­ро­д­ний фо­рум та­кі ене­р­гій­ні не­пе­ре­сі­ч­ні осо­би­с­то­с­ті, як Мілена Ру­д­ни­ць­ка і Зи­но­вій Пе­лен­сь­кий. Ці га­ли­ча­ни зна­ли не про­с­то роз­мо­в­ну мо­ву, а й офі­цій­ний ді­ло­вий стиль фра­н­цу­зь­кої мо­ви, були відомі в женевських політичних колах і взялися  осо­би­с­то пе­ре­да­ти про­хан­ня у спра­ві го­ло­до­мо­ру Го­ло­ві Ра­ди Лі­ґи На­цій.

До цьо­го про­хан­ня при­єд­на­в­ся пре­д­ста­в­ник уря­ду УНР О. Шуль­гин, який був  го­ло­вою Го­ло­в­ної Української Еміграційної Ра­ди та То­ва­ри­с­т­ва Прихильників Лі­ги На­цій.

Дуже важливою для українців стала зустріч 23 вересня 1933 року з Президентом Ліги Націй – Прем’єр-міністром та міністром закордонних справ Норвегії доктором Юганом Людвіґом Мовінкелем, після якої українську справу передали на розгляд Конгресу Європейських Націй (орган Ліги Націй, що формував її порядок денний) у Берні.  
 
З доктором  Мовінкелем  провела переговори Мілена Рудницька і  передала йому матеріали про голод одразу від кількох українських і міжнародних організацій: Українського громадського комітету рятунку України, Конференції товариства колишніх комбатантів, українських депутатів Польського сейму, керівника надзвичайної дипломатичної місії уряду УНР у Французькій республіці Олександра Шульгина, Об'єднаного комітету міжнародних жіночих організацій. Саме Мілена Рудницька, громадська та політична діячка, посол до польського Сейму в 1928-1935 роках, стала у 1933-му заступницею голови Громадського комітету рятунку України, створеного після пастирського послання Андрея Шептицького "Україна в передсмертних судорогах". Значною мірою завдяки її зусиллям, Йоган Людвіг Мовінкель виніс питання Голодомору на розгляд Ліги Націй. З ініціативи Українського інституту національної пам`яті 2015 року Мілена Рудницька за працю у справі донесення світові правди про трагедію Голодомору 1932-1933 років в Україні названа Людиною Правди.
 
Під час цієї зустрічі Йоган Мувінкель дуже прихильно поставився до українського питання й пообіцяв, що зробить усе,  від нього залежне, щоб задовольнити прохання українців. 
 
  
 
Впродовж 16-19 вересня у засіданні Конгресу Європейських Націй  брали участь представники Комітету: Мілена Рудницька та Зиновій Пеленський - визначний український громадсько-політичний кооперативний діяч, колишній вояк УГА, депутат польського Сейму, делегат Української парламентарної репрезентації на конґресі національних меншин і в справах українських петицій до Ліґи Націй, член президії Ради національних меншин у Женеві. З 1933 року -засновник і активний діяч Українського громадського комітету рятунку України. 
 
На Конгресі дійшло навіть до конфлікту: Генеральний секретар Ліги Націй Жозеф Луї Анн Авеноль був проти розгляду питання Голодомору в Женеві, але Президент мав право внести на обговорення будь-яку тему на свій розсуд,  і Мовінкель скористався цим правом.
 
Ось що писав Василь Мудрий про Мовінкеля 23 вересня 1933 р.: “Він обіцяв зробити як Президент Ради все, що лежить в його спроможності, щоби справою зайнявся Союз Народів [так називали Лігу Націй – І. Д.] вже на біжучій сесії. Загалом світ справою подій на Україні незвичайно цікавиться, і коли б була можливість попрацювати в Европі, через кілька тижнів я певен, що були би реальні успіхи.”  У західній пресі якраз тоді точилися словесні баталії навколо питань «є голод?» чи «немає?». Першим, хто написав про Голод в Україні, був валійський журналіст Гарет Джонс, згодом інший британець Малколм Маггеридж та американець Вільям Генрі Чемберлен, француз П’єр Берлен розповіли про факти замовчування Голодомору.
 
Проте найпопулярніші видання писали про відсутність Голоду: сумнозвісний лауреат Пулітцерівської премії 1932 р. Уолтер Дюранті („Нью-Йорк Таймс”), Луїс Фішер („Нейшн”), Вільям Резвік…
 
Вторили останнім і відомі громадсько-політичні та діячі культури, котрі відвідували Україну: екс-прем’єр Франції Едуар Ерріо, публіцист та письменник Анрі Барбюс.  Бернард Шоу навесні 1933 року казав, що його не хвилює доля країни, яку він не може знайти на карті…

“Європейська фе­де­ра­ція укра­ї­н­ців за кор­до­ном” 27 ве­ре­с­ня 1933 ро­ку по­да­ла до уря­дів і поширила се­ред впли­во­вих єв­ро­пей­сь­ких осо­би­с­то­с­тей за під­пи­сом сво­го Ге­не­раль­но­го се­к­ре­та­ря Д. Андрієвського французькомовний “Меморандум про го­лод в Укра­ї­ні”.

29 вересня 1933 р. в Женеві відбулося 76-та сесія Ліги Націй за участі 14 держав. Мовінкель чотири рази брав слово, щоб переконати представників країн-учасниць у важливості допомоги жителям Української СРР. Йоган Мовінкель за­явив: “...Я вва­жаю, що не маю пра­ва обій­ти та­ким ад­мі­ні­с­т­ра­ти­в­ним шля­хом ці пе­ре­шко­ди. Для ме­не це — пи­тан­ня со­ві­с­ті, тут не йде­ть­ся про якийсь по­лі­тич­ний акт, а про су­то гу­ма­ні­та­р­ну спра­ву, ко­ли, за де­яки­ми ін­фор­ма­ці­я­ми, йде­ть­ся про жит­тя ба­га­тьох мі­ль­йо­нів ін­ди­ві­ду­у­мів”. Політик наголосив: “Кожний день я отри­мую ли­с­ти й те­ле­гра­ми з yсіx сто­рін сві­ту від асо­ці­а­цій або ор­га­ні­за­цій, що при­вер­та­ють мою ува­гу до окре­мих ви­пад­ків, які спри­я­ють ство­рен­ню ці­лі­с­ної кар­ти­ни. От­же, я не мо­жу мов­ча­ти. Я до­б­ре ус­ві­до­м­люю, що не­лег­ко зі­ні­ці­ю­ва­ти юри­ди­ч­но й по­лі­тич­но якесь по­чи­нан­ня. Але, ма­буть, мо­ж­на бу­ло б по-дру­ж­ньо­му поста­ви­ти це  пи­тан­ня пе­ред Мо­с­ков­сь­ким уря­дом, до­ма­га­ю­чись, чи не вва­жає він ко­ри­с­ним (utile) до­пу­с­ти­ти в ре­гі­о­ни, вра­же­ні ли­хом, між­на­ро­д­ну мі­сію роз­слі­ду­ван­ня і до­по­мо­ги”.

Однак його заклик не був підтриманий. Постійні члени Ради Велика Британія (до якої з порту Одеси СРСР якраз і відправляв кораблями пограбоване в українських селян збіжжя) та Французька республіка висловилися проти. Спільної резолюції не було прийнято на засіданні Ради Ліги Націй. Вирішили передати українську справу на розгляд Міжнародного Червоного Хреста, який звернувся до радянського уряду з пропозицією дати згоду на організацію міжнародної допомоги для голодуючих. На це в грудні 1933 року з Москви надійшла відповідь, що жодного голоду в УСРР і Північному Кавказі немає.
 
Отже, зусилля Мовінкеля пролобіювати прохання українців не увінчалися успіхом.
 
А тим часом звичайні українці в Галичині, на Західному Поділлі й Волині, окупованих Польщею, організовували допомогу кинутим у лещата штучного голоду наддніпрянським братам. Як це відбувалося, розповів упорядник Володимир Маняк у першій, виданій в незалежній Україні Народній книзі-меморіалі «33-й: Голод»: «Були добросердні люди за межами України, що простягали руку допомоги голодному селянству. Але Сталін та його опричники відхилили цей жест милосердя. 
 
Населення Галичини, звичайно, знало, що голод страшним розпухлим привидом бродить по Україні і кидає в могили мільйони людей.  Про це не лише ширилися чутки, а й постійно писали тодішні газети. Сповнені добрих почуттів, милосердя і жалю до своїх братів, люди прагнули хоч трохи зарадити тому тяжкому лихові, подати посильну допомогу і врятувати їх від голодної смерті. Ініціатори цього благородного задуму звернулись до сільських кооператорів.
 
В колишньому Тернопільському повіті директором Спілки подільських кооператорів була вчителька з села Денисів, письменниця Іванна Блажкевич. Вона їздила по селах і проводила збори кооператорів. Спогадом про одні з них, проведені  в селі Драгоманівка, (тепер Козівського району), поділився довгожитель села Андрій Білий, розповідь якого записав збирач народної творчості, вчитель Володимир Хома. «Якраз на Різдвяні свята 1933 року приїхала до нашої Драгоманівки  письменниця і громадська діячка Іванна Блажкевич і попросила зібрати людей. Говорила вона недовго, але щиро й запально. Її слова западали в душу і тому запам`яталися. 
 
«Дорогі жителі Драгоманівки! – сказала вона. – Ви весело святкуєте Різдвяні свята, бо маєте що їсти й пити. А на Великій Україні голод, страшний і смертельний голод. Дуже сумно й невідрадно в тих колгоспних селах, куди силоміць загнали людей. Діточки просять хлібця в своїх матерів, простягають до них маленькі худі рученята. А висохлі голодні матері нічим не можуть зарадити голодним діткам. Матері не мають в грудях молока для немовлят. Вони самі пухнуть з голоду, бо хліб і бараболю в них забрали.
 
Страшна картина в тих українських селах. Там люди вмирають з голоду. Вмирають нащадки славних запорозьких козаків, про героїчні подвиги яких гриміла слава по всім світі. Порожніють села на землі славного Іоана Котляревського, безсмертного Тараса Шевченка, великого вченого, борця за правду народну Михайла Драгоманова, чиїм ім`ям назване ваше село. Я закликаю вас, кооператорів, допомогти хлібом нашим єдинокровним братам з Великої України, що тисячами вмирають з голоду щоднини. Вірю, що Драгоманівка однією з перших подасть допомогу.
 
Після тої запальної промови селяни відразу ж погодились дати хто по корцеві (центнеру), хто по два. Відразу ж було складено список жителів із зазаначенням пожертви. А Микола Гарматій пообіцяв навіть повезти фіру зерна до кордону на Збручі, щоб особисто віддати хліб голодуючим».
Так жителі Драгоманівки одними з перших у повіті  започаткували цю добру справу.
 
Та марними виявилися прагнення українців-галичан допомогти своїм зазбручанським братам. Не пішов на Схід уже замовлений ешелон, не повіз Микола Гарматій пшеницю до Збруча. Колишній кооператор, житель с. Денисів Микола Коваль, розповідь якого записав також Микола Хома, згадує: «Взимку 1933 року крайова Центроспілка, що містилася у Львові, провела широку агітацію серед галицького населення, щоб людям Великої України надати посильну допомогу хлібом і врятувати їх від голодної смерті. Цим зайнялись повітові спілки кооперативів. Кожен господар-хліброб – член кооперативу – підписував декларацію, що по своїй спроможності він дасть для голодуючих певну кількість зерна. Середні господарі підписувались на один корець, статніші – на два і три. Вони були готові здати це зерно на першу ж вимогу. При підрахунку декларацій з`ясувалось, що галицькі селяни спроможні дати для голодуючих Великої України один мільйон корців зерна. У Львові на той час містилося радянське консульство. Центроспілка і звернулася до консула з пропозицією подати допомогу зерном голодуючим Радянської україни у кількості один мільйон центнерів. Через кілька днів консул відповів, що Москва категорично відмовляється від цієї допомоги і не прийме її».
 
Так благородній добродійній справі західноукраїнських братів був поставлений заслін… Прийняти допомогу – означало визнати факт голоду. А як його визнати, коли саме в той час країна вивозила свою пшеницю за кордон. Ні, «геніальний вождь всіх часів і народів» піти на це не міг. Хай краще мільйони людей вмирають з голоду. До них жалю він не мав. «Ми чули той стогін людський, нам ввижались ті тисячі трупів, що на розпуттях велелюдних розкидані по всій Україні, - згадувала тепер уже покійна Іванна Блажкевич. – І серце обливалося кров`ю, що зарадити їхньому лихові ми не могли. Навіть тодішня польська влада не заперечувала проти допомоги – а Радянська її не прийняла». Василеві Стефанику, якийй жив тоді в Русові, уряд Радянської України призначив у 1920-х роках грошову стипендію в кілька сот польських злотих щомісячно. Ті гроші видавали йому у радянському консульстві. Одного разу в 1933 році його викликали до консульства, і  він поїхав туди разом з Кирилом, який теж був на тому прийомі. Консул сказав письменнику, що в польській пресі багато публікацій про голод в Україні, а це, мовляв, буржуазна ворожа пропаганда – ніякого голоду там немає. Консул попрохав Стефаника дати від свого імені повідомлення в пресі і спростувати газетні вигадки.
 
Але мужицький заступник, як його звали селяни, відмовився те зробити і сказав, що до нього в Русів приходило кілька втікачів – голодуючих з великої України, він їх приймав  і годував, і вони  розповідали про жахливі картини голоду. Консул дуже розгнівався і сказав, що в такому разі уряд УРСР позбавить Стефаника стипендії. З тим батько і син покинули консульство. (У Кирила Васильовича збереглася візитна картка французькою мовою секретаря консула Павла Садовського, який викликав батька до Львова). Стипендію дійсно відібрали Про цю історію були повідомлення в польській пресі. І про це довідався митрополит львівський Андрей Шептицький. Він тут же призначив Стефаникові свою стипендію у тій же сумі. 2Батько прохав юрського касієра (собору св. Юра У Львові – авт.) давати гроші дрібними монетами. З торбиною монет він виходив під св. Юра до старців і жменями роздавав їм ці гроші. Якщо з совітської стипендії у батька на руках щось залишалося, то з попівської не мав нічого – все роздавав прошакам», - закінчив свій спомин Кирило Васильович».
 
У 2021 році Служба зовнішньої розвідки України оприлюднила на своєму сайті матеріали з розсекречених архівів про те, як українські емігрантські організації створювали комітети допомоги голодуючим, як представники розвідувальних структур УНР і ОУН добували інформацію про голод в Україні, збирали докази злочинів сталінського режиму, виготовляли листівки та іншу пропагандистську літературу, яку нелегально переправляли до УСРР, намагалися донести світові правду про стан справ на батьківщині і як радянські спецслужби всіляко протидіяли цьому, а також будь-яким спробам протестів або вільнодумства всередині країни. У справі ДПУ УСРР на керівника  розвідки УНР генерал-хорунжого Всеволода Змієнка знайдено повідомлення секретного співробітника Іноземного відділу ДПУ «Ж/54» від 3 листопада 1933 року про підготовку в Празі загальноемігрантських заходів, спрямованих на допомогу голодуючим в Україні, а також організацію протестів у країнах Європи проти більшовицької політики, яка призвела до штучного створення голоду.
 
«Ж/54» повідомляє про приїзд до Праги наприкінці жовтня 1933 року голови Еміграційного комітету допомоги голодуючим при Українському центральному комітеті в Польщі доктора Левка Чикаленка, для об’єднання зусиль у протидії сталінському терору і розгортанні протестного руху. «За Чикаленком, справа має бути організована так, – зазначає секретний співробітник ДПУ, – аби придбати багато річевного матеріалу для організації протестів проти голоду, а саме: набрати макухів, себто хліба з України, дістати фотографій, які б ясно доказували стан голодуючих. Чикаленко є переконаний, а навіть певний, що таких доказів збере багато, а саме через зв’язки з втікачами».
 
Агент повідомляє, що проблема голоду в Україні об’єднала представників різних українських емігрантських партій і організацій. Згадує, що на засідання Комітету приїхали посли з Галичини Рудницька, Пеленський.  Вказує,  що до складу Комітету допомоги голодуючим в Україні увійшли відомі діячі від уенерівців, гетьманців, націоналістів, соціал-демократів, соціал-революціонерів та інших партій. Зокрема, називає прізвища Ольгерда Бочковського, Бориса Гомзіна, Софії Русової, Івана Паливоди, Дмитра Антонюка, Наталії Дорошенко та інших.
 
Серед намічених комітетом заходів на першому місці стоїть пропагандистська робота, тобто донесення до світу правди про голод в Україні. Ця робота мала включати  організацію відозв, мітингів, актів протесту, а також випуск листівок, книжок,  газет  різними мовами.  Малювання відповідних плакатів, зокрема, покладалося на Миколу Битинського, а  складання віршованих текстів –  на Олександра Олеся.
 
  
 
Цей документ із архівних фондів розвідки є ще одним свідченням того, що у 1930-ті роки більшовицька влада не лише проводила злочинну політику стосовно селян, яка призвела до численних жертв, а й не шкодувала сил і засобів для стеження за реакцією на це в емігрантському середовищі, маючи на меті всіляко приховувати злочини від світової громадськості. В іншому документі йдеться про плани створення так званого Малого бюро швидкої інформації про Україну: «Для цього передбачається організація групи бойових кореспондентів із числа українців і поляків, які б легально й нелегально могли здійснювати поїздки в Україну». У 1932–1933 роках уряд УНР одним із перших серед європейської спільноти дізнався про трагедію, що спіткала українське село. Але про масштаби і причини голоду мав ще недостатньо інформації. У зв’язку з цим перед спецслужбою міністерства військових справ Державного Центру УНР у екзилі ставили завданням активізувати діяльність резидентур, забезпечити переправу кур’єрів на той бік кордону. Найперше намагалися дістатися регіонів, охоплених голодом.
 
Так, в розсекреченій довідці «Оперативна діяльність закордонних українських розвідувально-повстанських центрів» зі справи за 1933 рік зазначається: «У Змієнка Україна розбита на райони приблизно в межах старих повітів. До кожного району є шифр. У шифрованому вигляді описується наявність закладів, організацій громадського, кооперативного та ін. значення...». Інший  документ, вилучений радянськими органами держбезпеки, ймовірно, в одного з кур’єрів із-за кордону, свідчить, що  розвідкою УНР  були розроблені та розмножені відповідні питання. Відповіді на них заносилися у своєрідні паспорти районів. Документ називається «Чим цікавиться розвідка УНР».
 
Ось деякі пункти з нього:
 
«1. З’ясувати, як проходять хлібозаготівлі, скільки береться з колгоспу й одноосібників, хто приймає хліб, де зсипається, які заходи вживаються до нездатчиків-одноосібників, хто видає квитанції на зданий хліб, за якою ціною такий приймається, процент невиконання хлібозаготівлі в 1932 році.
2. Про податки. Скільки платить колгосп і одноосібники.
3. Як проходить осіння посівна кампанія, скільки й чого посіяно колгоспом і одноосібниками, як підготовлений ґрунт до посіву.
4. Як пройшла збиральна кампанія, скільки обмолочено і ще належить обмолотити...
9. Про кооперацію. Ціни на товари та хліб...
13. Який хліб їдять у даний час колгоспники і одноосібники, доставити зразки такого.
14. З’ясувати, скільки померло від голоду, скільки опухло і є опухлих на сьогоднішній день.
16. Настрій населення у даний час, як ставляться українці до радвлади».
 
Якби  результати таких «соціологічних досліджень» збереглися донині, то вони б значно доповнили наші знання про механізми творення штучного голоду в Українській СРР. 
 
Музей історії міста Хмельницького


Хмельницький цікавий



«З перших уст»: Українські традиції – через танець. Перший Подільський



Різдвяний ярмарок у Хмельницькому: підсумки роботи. Перший Подільський