ПЕРЕДУМОВИ ТА ІСТОРИЧНЕ ЗНАЧЕННЯ АКТУ СОБОРНОСТІ УКРАЇНИ

18 Січня 2022 р.
Прес-центр

Термін “соборність” має низку значень. Передовсім, соборність розуміємо як об’єднання в одне державне ціле всіх земель, населених конкретною нацією на суцільній території. Інше, важливе, значення соборності - це духовна консолідація всіх жителів держави, згуртованість громадян, незалежно від їхньої національності. Нарешті, соборність – невіддільна від державності, суверенітету й реальної незалежності народу – фундаменту для побудови демократичної держави.

Саме те, що ідея соборності немислима без ідеї державності та самоусвідомлення народом своєї єдинокровної цілісної історичної спадщини та спільного національно-державного майбутнього, усвідомлювали провідники-державники України – від київських князів до козацьких гетьманів Богдана Хмельницького та Івана Мазепи і намагалися втілювати цю ідею в життя. Після втрат державної самостійності та в часи відродження національно-державної організації українці плекали надію на відновлення державного життя і почуття приналежності до великої соборної та єдинокровної нації. Навіть будучи поділеними між кількома чужинними державами, українці завжди вірили і сподівалися на національне об’єднання.

Понад століття по ліквідації Гетьманщини (21 листопада 1764 року указом імператриці Катерини II граф Кирило Розумовський був позбавлений посади гетьмана і була відновлена робота Малоросійської колегії на чолі з генералом Петром Румянцевим, перед яким була поставлена задача підготовки земель Гетьманщини до повної інтеграції до складу Російської імперії. Гетьманщина як організація козацького устрою на території Наддніпрянщини, Сіверщини, Полісся та Східного Поділля виникла під час антипольського повстання Богдана Хмельницького) український народ був поділений між двома імперіями – Австро-Угорською та Російською.

Ідея соборності завжди була наріжною й актуальною для українців. Від другої половини ХІХ століття українська політична єдність стала одним із провідних мотивів декларацій та діяльності національного руху по обидва боки від Збруча.

У революційний 1917-й внаслідок розпаду самодержавства в Росії і українці, поряд з іншими народами, отримали історичний шанс відновити власну державність. На теренах Наддніпрянщини постала Українська Народна Республіка, яка вже наступного (1918-го) року IV Універсалом Центральної Ради і на мирних переговорах в Бересті з країнами Почвірного блоку твердо заявила про соборницьку перспективу своєї державної політики. Українська Держава, що наприкінці квітня 1918 р. змінила УНР у формі Гетьманату, оголосила соборність історично-етнографічних земель офіційним курсом державотворчого поступу. Соборницька концепція гетьмана П. Скоропадського ставила за мету і була спрямована на об’єднання в єдиній Українській Державі Бессарабії, Придністров’я, Берестейщини, Гомельщини, Стародубщини, Курщини, Білгородщини, Рильщини, Донщини, Кубані, Криму, Холмщини, Карпатської України, Буковини, Підляшшя, Східної Галичини. Національно-визвольний рух набирав потуги й на західноукраїнських землях. Революція 1918 р. в Австро-Угорщині посилила надії українців Наддністров’я на здобуття права власного самовизначення, а факт існування державності у Великій Україні надавав їм впевненості у неминучості об’єднання нації в єдиній Українській Соборній Самостійній Державі. Їхні прагнення збігалися з концепцією знаменитих «14 пунктів» президента США Вільсона, бо 14-й пункт якраз гласив, що народи Австро-Угорщини повинні отримати найширшу можливість автономного розвитку.

Саме в цей час, на початку жовтня 1918 р., коли офіційний Відень у переддень мирових переговорів з Антантою був вимушений визнати «14 пунктів» президента США В. Вільсона, з боку УПР – Української Парламентської Репрезинтації (тобто українських депутатів від західноукраїнських земель у Рейхсраті Австро-Угорщини) (Є. Петрушевич, К. Левицький) було виголошено низку заяв із вимогою негайного утворення української автономії в Австрії. У цих заявах було категорично зазначено, що у випадку невиконання таких вимог українці, виходячи з права на самовизначення, домагатимуться прилучення усіх українських земель Австро-Угорщини, включаючи й угорське Закарпаття, до гетьманської Української Держави.

Відомо, що саме концепція В. Вільсона у 1919-му році якраз і лягла в основу Версальського мирного договору. Причому, якщо за цією «дорожньою картою» українцям «світила» лише автономія, то, приміром, щодо Польщі пункт 10-й доповіді Вільсона однозначно заявляв: «Повинно бути створено незалежну Польську державу, яка повинна включати в себе всі території з незаперечно польським населенням, якому повинен бути забезпечений вільний і надійний доступ до моря, а політична і економічна незалежність, так само як і територіальна цілісність, повинні бути гарантовані міжнародним договором». Ось тому-то молода Українська держава одночасно з організацією відсічі численним ворогам, які зазіхали на її території, змушена була «оббивати пороги» Паризької мирної конференції, шукаючи міжнародного визнання і підтримки. Адже важливе місце в роботі конференції займали питання визнання держав, які перебували в процесі утворення. Покладаючи великі надії на справедливе післявоєнне вирішення національного питання, на конференцію держав-переможниць, у Париж приїхали делегації з країн Балтії, Закавказзя і України. Українська делегація на Паризькій мирній конференції, яка відбувалася з перервами з 18 січня 1919 року по 21 січня 1920 року, була спільною від Української Народної Республіки і Західної Області УНР. Це стало можливим саме завдяки проголошенню Акту Злуки УНР та ЗУНР. Очолював спільну делегацію Г. Сидоренко ( а з 22.8.1919 — граф М. Тишкевич). Заступником голови призначено В. Панейка — державного секретаря закордонних справ ЗО УНР. До складу делегації входили Д. Ісаєвич, О. Шульгин, А. Марголін, С. Шелухін, Б. Матюшенко, А. Галіп, М. Кушнір, С. Томашівський, Е. Петрушевич, О. Кульчицький, П. Дідушок, В. Прокопович, В. Тимошенко, В. Колосовський, М. Левитський, О. Севрюк, Ф. Савченко, Е. Каплан. В Парижі підтримку українській делегації надавали представники українців США та Канади — сенатор Д. Гаміл, І. Петрушевич, І. Кушнір, К. Білик, О. Мегас. Українська делегація отримала інструкції домагатися: визнання незалежності УНР, виводу з української території іноземних військ (польських, румунських та військ Антанти), надання допомоги Антантою в боротьбі проти більшовицької Росії та Добровольчої Армії ген. А. Денікіна. Навесні 1919 р. в Париж прибула спеціальна делегація на чолі з Д. Вітовським та М. Лозинським, яка за дорученням Державного Секретаріату ЗУНР-ЗО УНР мала домагатися припинення агресії Польської держави проти Західно-Української Народної Республіки.

Але повернімося до процесів, які передували Злуці УНР та ЗУНР.

Важливе значення для розгортання державотворчого процесу українців Західної України мало створення національної конституанти – Української Національної Ради (УНРади) у Львові, яка 19 жовтня 1918 р. проголосила утворення Української Держави. «Ціла етнографічна українська область в Австро-Угорщині, – говорилося в заяві, – зокрема, Східна Галичина з граничною лінією Сяну з влученням Лемківщини, північно-західної Буковини з містами Чернівці, Сторожинець і Серет та українська полоса північно-східної Угорщини – творить одноцілу українську територію» (Див. Кость Левицький. Великий зрив (До історії української державности від березня до листопада 1918 р. на підставі споминів та документів)). Виходячи з напруженої ситуації, пов’язаної з гострим національним суперництвом у самій Австро-Угорщині, з непевного становища української державності в Наддніпрянській Україні, УНРада прийняла рішення утворити самостійну державу, котра, виходячи з розвитку подій, увійшла би до Соборної України або певний час перебувала б у федеративному союзі з Австрією. У проголошених кордонах ЗУНР охоплювала територію у 70 тисяч квадратних кілометрів з населенням 6 млн., з яких українці складали понад 70 відсотків. Однак, як виявилося, ЗУНР де-факто отримала визнання лише з боку Української Держави. Починаючи з 1 листопада розпочалася збройна інтервенція Польщі, що дало початок затяжній польсько-українській війні в Галичині. У Буковині ситуація також загострилася. Ні румунська, ні австро-угорська адміністрація чути не бажали про державницькі домагання українців. Тому українці Буковини, Угорської України, Галичини почали створювати формування самооборони та загони січових стрільців.

1 листопада 1918 р. у Львові перемогло збройне повстання, внаслідок якого заступник урядового намісника Галичини та делегація УРади підписали акт про передачу останній всієї повноти влади. Українці Галичини одразу ж заявили про намір творити національну державність та інкорпоруватися у єдину соборну структуру з Гетьманатом, який існував тоді в Наддніпрянській Україні. Перші листівки учасників листопадового чину заявляли про проголошення на західних землях Української Держави, адже саме таку офіційну назву мала гетьманська держава по обидва береги Дніпра зі столицею у Києві. Проте перебіг зовнішніх військово-політичних обставин і внутрішньої соціально-політичної ситуації кардинально змінили шлях об’єднавчих тенденцій і намірів усіх суб’єктів тогочасного українського політикуму. Тим часом у Наддніпрянщині радикальна соціалістична опозиція готувалася до повалення Гетьманату П. Скоропадського. 5 листопада УНРада вислала до Києва двох представників (О. Назарука і М. Шухевича) із завданням встановити контакт з гетьманським урядом, отримати від нього допомогу (перш за все військову) і визначитися щодо якнайшвидшого об’єднання західноукраїнських земель з Надніпрянською Україною. 6 листопада 1918 р. О. Назарук та М. Шухевич були прийняті гетьманом П. Скоропадським. Делегати просили у керівника Української Держави допомоги у протидії полякам

Уряд гетьмана виділив з державної скарбниці графою надзвичайних видатків в допомогу Західній Українській Республіці 6 млн. крб, кілька вагонів одягу, взуття, зброї, цукру, 10 млн. австрійських крон. Крім того, нелегально в розпорядження Галицької армії було надано летунську сотню. Також Гетьман запропонував Окремому загонові Січових стрільців під проводом Є. Коновальця перейти кордон і вирушити на допомогу західним українцям з бронеавтомобілями та важкою артилерією. Проте самі Січові стрільці, готуючись у той час до повстання проти гетьмана, відмовилися їхати в Галичину. У наддніпрянських газетах з’явилися оголошення із закликами творити добровольчі загони й подаватися на захід у допомогу братам-українцям, створювалися збірні пункти тощо. «Ми мусимо негайно взяти в руки зброю і з зброєю в руках або померти, або добути волю нашому народу, – виголошувалося в одному з них. – Ви знаєте що робиться в Галичині. Нема чого чекати, ні помоги, ні поради нам не буде ні від кого. Згадайте, милі браття, як недавно, тут над Дніпром в тяжку годину всі галичане-вояки і просто горожане брати й сестри разом до зброї стали і спасли від смерти не тільки тисячі людей але й саму державу… Згадайте поміч їх весь час в будові України. Прийшла черга до нас. Ми мусимо віддячити їм не словом, не хвальбою; а виступом фактичним зі зброєю в похід. Отож, брати, не гайте часу, записуйтесь найшвидше в охочі полки, а Ви землі козачої краса, найкращі сестри, записуйтеся в сестри «Червоного Хреста»».

Утім на той час, зважаючи на зміну зовнішньополітичної ситуації навколо України взагалі й Гетьманату зокрема, та загострення соціально-політичної боротьби всередині країни, офіційний Київ не міг дозволити собі легально прийняти Західну Україну в лоно єдиної державності. До того ж провідникам української національної революції в Західній Україні стало відомо, що у Великій Україні незабаром вибухне повстання під проводом Директорії й з Січовими стрільцями в авангарді. Тож ставало зрозумілим, що гетьманську владу, яка без підтримки німецьких військ була практично беззахисною, найімовірніше, буде повалено. А натомість має знову відродитися Українська Народна Республіка (УНР). За таких умов, 9 листопада 1918 р. на засіданні Української Національної Ради було вирішено дати західноукраїнській державі іншу назву – Західно-Українська Народна Республіка (ЗУНР). Того ж дня УНРадою було сформовано вищий виконавчий і розпорядчий орган – тимчасовий Державний секретаріат (Рада державних секретарів) на чолі з К. Левицьким. Наступного дня, 10 листопада, він склав урочисту присягу на вірність українському народові і державі. Українська Національна Рада визначила йому чітку лінію дальшого державного будівництва: вжити усіх необхідних заходів «для з’єднання всіх українських земель в одну державу», не ізолюватися від вже існуючої на сході Української держави, шукати шляхів для утворення єдиної соборної Української держави й до об’єднання усіх українських земель, усього українського народу. Про негайне об’єднання не йшлося з огляду на невизначеність політичного становища в Наддніпрянській Україні.

В той же час провідники ЗУНР спряли українцям Закарпаття, які прагнули вийти з-під впливу Угорщини та об`єднатися з іншими українськими землями. Однак справа ускладнювалася тим, що західноукраїнська держава на противагу своїм супротивникам, які претендували на ці терени (Румунія, Чехо-Словаччина), не мала ні міжнародно-дипломатичних важелів впливу, ані могутньої армії на випадок «збирання земель» силою. Тому на той час українське Закарпаття могло розраховувати на допомогу з боку ЗУНР лише у «приватній формі». Відповідні доручення про координацію дій з закарпатськими повстанцями, надання допомоги військовими кадрами (переважно інструкторами) та озброєнням були дані державному секретареві військових справ ЗУНР Дмитрові Вітовському. Ці наміри, про що вказує низка спогадів (зокрема відомого політичного діяча Л. Цегельського), були оповиті таємницею і про них знали далеко не всі члени уряду. В результаті, на початку січня 1919 р., намагаючись вирішити справу до заключного акту об’єднання з Великою Україною, майже одночасно з Коломиї до Ясіні, в напрямі Сигіт–Хуст та з Станіславова на Мукачеве залізничними шляхами вийшли дві експедиції українських військ. Коломийська група 8 січня 1919 р. взяла участь в українському повстанні в Ясіні та відновленні там Гуцульської Республіки, від імені якої відозвою від 10 січня було задекларовано її приєднання до ЗУНР та Соборної України.

Зусилля уряду ЗУНР та українців Закарпаття щодо об`єднання не мали успіху через перебування в краю угорських військ та ще й окупацію регулярними військами Румунії та Чехо-Словаччини, що супроводжувалася політичною підтримкою й тиском держав Антанти, які перешкоджала державницьким потугам українців у цьому регіоні. Тим не менш, незважаючи на військові дії та окупацію іноземними військами на Загальному Соборі всіх русинів, котрі проживали в Угорщині в Хусті 21 січня 1919 р. 420 делегатів, що представляли 429 тис. українців (з комітетів Мараморош, Угоча, Берег, Шариш, Земплин, Спиш, Абауй, Торна), було прийнято рішення, відповідно до «14 пунктів» В. Вільсона, про скасування закону угорського уряду щодо Руського Краю та про приєднання Закарпаття до Соборної України без жодних застережень.

В Наддніпрянській Україні 13 листопада 1918 року було утворено Директорію, яка очолила протигетьманський виступ Січових стрільців, а згодом й народне повстання. У той час політичне-військове становище ЗУНР почало погіршуватися. Під тиском поляків УНРада (законодавчий орган) і Державний секретаріат (уряд ЗУНР переїхали зі Львова до Тернополя, а потім – до Станіславова.

Незважаючи на складне внутрішньодержавне і міжнародне становище обох нових українських національних державних утворень, їхнє керівництво продовжувало справу об’єднання України. Провідна роль у цій історичній справі належала діячам Наддністрянської України. Розуміючи, що воз’єднання могло реалізовуватися тільки на ґрунтовних правових засадах, Державний секретаріат ЗУНР виробив проєкт попереднього договору і спрямував до Директорії, яка перебувала на той час у Фастові, свою уповноважену делегацію - Д. Левицького і Л. Цегельського. У той же час, 30 листопада 1918 р. у Києві О. Колесса від імені УНРади зробив офіційну заяву гетьманові П. Скоропадському про утворення самостійної Української Держави на західних українських землях. Після докладного обговорення проєкту Директорія і делегація ЗУНР 1 грудня 1918 р. на станції Фастів (Київщина) у залізничному вагоні підписали Передвступний договір між Українською Народною Республікою й Західно-Українською Народною Республікою про злуку обох українських держав в одну державну одиницю, в якому, зокрема, зазначалося: «1. Західньо-Українська Народня Республіка заявляє цим непохитний намір злитись у найкоротшім часі в одну велику державу з Українською Народньою Республікою – значить заявляє свій намір перестати істнувати як окрема держава, а натомісць увійти з усією територією й населенням, як складова частина державної цілости, в Українську Народню Республіку. 2. Українська Народня Республіка заявляє цим рівнож свій непохітний намір злитись у найкоротшім часі в одну державу з Західно-Українською Народньою Республікою – значить заявляє свій намір прийняти всю територію й населення Західньо-Української Народньої Республіки, як складову частину державної цілости, в Українську Народню Республіку». Представники обох сторін заявили, що цим передвступним договором уважають себе взаємозобов’язаними у найкоротшому часі укласти державну злуку, аби щонайшвидше утворити справді одну неподільну державну одиницю. «Західньо-Українська Народня Республіка, – говорилося далі у передвступному договорі, – з огляду на витворені історичними обставинами, окремими правними інституціями та культурними й соціальними ріжницями окремішності життя на своїй території й її населення, як будучій частині неподільної Української Народньої Республіки, дістає територіяльну автономію, которої межі означить у хвилі реалізації злуки обох Республік в одну державну цілість окрема спільна комісія за ратифікацію її рішень компетентними законодатними й правительствснними державними органами обох Республік. Тоді також установлені будуть детальні условини злуки обох держав».

Цей договір було списано у двох примірниках (у двох окремих оригіналах), призначених по одному для урядів кожної з обох держав. Він міг бути опублікований за згодою обох урядів, тобто – Директорії УНР й Ради державних секретарів ЗУНР. Від імені Директорії договір підписали її члени В. Винниченко (як голова), О. Андрієвський, Ф. Швець, С. Петлюра (як головний отаман), а від імені уряду ЗУНР – повновласники Ради державних секретарів Л. Цегельський та Д. Левицький. При цьому належить зауважити, що ЗУНР зберігала за собою права «територіальної автономії, котрої межи означить в хвилі реалізації злуки обох республік в одну державну цілість окрема спільна комісія за ратифікацією її рішень компетентними правительственними державними органами обох Республік. Тоді, – як акцентував В. Винниченко, – також установлені будуть условини злуки обох Держав»

. 14 грудня 1918 р. гетьман П. Скоропадський зрікся влади, а вже 19 грудня 1918 р. до Києва урочисто в’їхала Директорія. На історичній арені знову була відновлена Українська Народна Республіка. По той же бік Збруча, 3 січня 1919 р. на сесії УНРади у Станіславі було прийнято Ухвалу «Про злуку Західно-Української Народньої Республіки з Українською Народньою Республікою» в «одну, одноцільну, суверенну Народню Республіку», тобто було ратифіковано фастівську угоду від 1 грудня 1918 р.5

Про цей факт державний секретар військових справ ЗУНР Д. Вітовський негайно повідомив керівництво УНР: «До Головного Отамана Українського Республіканського війська С. Петлюри. Київ. Із Станіславова. 3/1. Українська Національна Рада Західно-Української Народньої Республіки на засіданні дня 3-го січня одноголосно ухвалила й торжественно проголосила прилучення своєї території до Укр[аїнської] Народньої Республіки в одну одноцільну Українську Народню Республіку. Хай злука, спаяна спільною пролитою кров’ю обох бувших Республік, довершить мрію і щастя робочого українського народу». На тому ж таки засіданні УНРади було також обрано делегацію з представників Галичини, Буковини і Закарпаття у кількості 36 осіб на чолі з Л. Бачинським (Л. Бачинський, Л. Цегельський, Р. Перфецький, С. Вітик, письменник В. Стефаник, Д. Вітовський та інші), яка прибула до Києва 16 січня і взяла участь у спільних засіданнях Директорії та Ради народних міністрів УНР 11 січня 1919 р. газети опублікували офіційне звернення голів усіх гілок влади ЗУНР до Директорії УНР з повідомленням про ратифікацію Західною Україною фастівських домовленостей.

16 січня 1919 р. до столиці України було надіслано офіційне звернення голів усіх гілок влади ЗУНР до Директорії УНР з повідомленням про ратифікацію Західною Україною фастівських домовленостей. У цьому зверненні під назвою «До Світлої Директорії Української Народньої Республіки у Києві», підписаному в Станіславові представниками усіх гілок влади ЗУНР (за президію Української Національної Ради звернення підписали Л. Бачинський та С. Левицький, а за Раду державних секретарів – її президент С. Голубович та державний секретар і управитель закордонних справ Л. Цегельський). У зверненні верховна влада ЗУНР повідомляла Директорію УНР: «Президія Національної Ради і Рада Державних Секретарів Західно-Української Народньої Республіки мають честь подати отсим до відома Світлої Директорії і Правительства Української Народньої Республіки, що Українська Національна Рада, яко найвищий законодатний орган Західно-Української Народної Республіки, на торжественнім засіданню в Станиславові, дня 3 січня 1919 року, одноголосно рішила, що слідує: «Українська Національна Рада, виконуючи право самовизначення Українського Народу, проголошує торжественно з’єднання з нинішним днєм Західно-Української Народньої Республіки з Українською Народньою Республікою в одну одноцільну, суверенну Народню Республіку. Зміряючи до найскоршого переведення цеї злуки, Українська Національна Рада затверджує передвступний договір між Західно-Українською Народньою Республікою і Українською Народньою Республікою дня 1 грудня 1918 року у Хвастові та поручає Державному Секретаріятові негайно розпочати переговори з Київським правительством для офіназлізовання договора про злуку. До часу, коли зберуться Установчі Збори об'єд наної Республіки, законодатну владу на території бувшої Західно-Української Народньої Республіки виконує Українська Національна Рада. До того самого часу цивільну і військову адміністрацію на згаданій території веде Державний Секретаріят, установлений Українською Національною Радою як її виконавчий орган. Підписані Президія Української Національної Ради та Рада Державних Секретарів подають се до відома Верховної Української Народньої Республіки через окрему торжественну депутацію, зложену з представників усіх державних чинників і усіх кругів населення Західно-Української Народньої Республіки, а заразом висилають окрему комісію, що має з правительством Української Народньої Республіки увійти в близчі переговори що до способу зреалізовання вище наведеної ухвали».

22–24 січня 1919 р. за сценарієм І. Огієнка у Києві відбулися всенародні свята з нагоди річниці IV Універсалу УНР і народження Соборної України. З цього приводу Директорія видала Універсал, у якому говорилося: «Від нині воєдино зливаються століттями відірвані одна від одної частини єдиної України – Західно-Українська Народня Республіка (Галичина, Буковина Угорська Русь) і Наддніпрянська Велика Україна...». Представниками від ЗУНР на святі були: Л. Бачинський, Л. Цегельський та С. Вітвицький. Ідея соборності українських земель ставала дійсністю.

Рішення про злуку було одноголосно затверджено на Конгресі трудового народу України, який розпочався в Києві 23 січня 1919 р. Тоді ж Євгена Петрушевича, голову Національної Ради ЗУНР, було обрано до складу Директорії. На допомогу Галичині уряд УНР виділив 500 млн гривень, надав військову і продовольчу допомогу.

Розпочалася активна співпраця між обома державними утвореннями в економічній, військовій та культурних сферах.

Після об’єднання ЗУНР ставала Західною областю УНР (ЗО УНР), а золотий лев на блакитному тлі як герб ЗУНР поступився тризубові.

Між керівництвом УНР та ЗУНР було погоджено військове командування на фронтах, уведено спільну валюту, створено окреме міністерство для справ ЗО УНР, а також обрано спільну делегацію на Паризьку мирну конференцію.

Проте до справжнього об'єднання справа не дійшла. Через декілька днів після проголошення злуки Директорія змушена була покинути Київ під ударами Червоної Армії. На плечі ЗОУНР ліг весь тягар війни з Польщею. Акт фактично перестав бути чинним, і наприкінці 1919 р. Євген Петрушевич його денонсував. Як зраду сприйняли галичани переговори уряду УНР з Польщею навесні 1920р.

Незважаючи на невдачу, Акт 22 січня 1919 р. має велике історичне значення як факт реального об'єднання українських земель у єдиній соборній державі.

Адже з того часу Універсал Соборності України став невід`ємною константою національної ідеології. Незважаючи на всі пізніші невдачі, які спіткали Україну, поділи її земель між різними державами (після 1920 року), ідея соборної Української державності стала дороговказом для української нації у всіх її роз`єднаних частинах, запалила світло надії для наступних поколінь борців за волю і самостійність України. Ця ідея стала, за висловом історика, правника Матвія Стахіва, «самозрозумілим начальним пунктом програми кожної політичної партії, яка справді почувала себе незалежною українською політичною організацією». Безперечно, серед істориків Української революції 1917-1921 років були й такі, хто знецінював Акт Соборності з погляду своїх політичних доктрин. Деякі з них ставилися до Універсалу Соборності із застереженням тому, що його творці відразу не провели повної уніфікації на зразок адміністрації в тодішній Придніпрянщині. Через те вважали Акт Соборності лише декларативним, оскільки остаточну ратифікацію акту з`єднання обох республік, згідно з постановою Української Національної Ради від 3 січня 1919 р., мали затвердити лише Українські Установчі Збори, скликані з території всієї України. До того часу Західна область УНРзалишалася зі своїм окремим як законодавчим, так і адміністративно-виконавчим органом влади УНРадою й Державним секретаріатом. Про умови з`єднання українських республік в в окремій постанові Української Національної Ради від 3 січня 1919 р. йшлося: «До часу, коли зберуться Установчі Збори з`єднаної Республіки, законодавчу владу на території бувшої Західньо-Української Народньої Республіки виконує Українська Національна Рада. До цього ж самого часу цивільну й військову адміністрацію на згаданій території веде Державний Секретаріят, установлений Укр. Нац Радою, як її виконуючий орган. «На цих умовах твердо стояв Галицький уряд,і Директорія з цим погодилась, - згадував Ісаак Мазепа. – Як відомо, до скликання Українських Установчих Зборів так і не дійшло. Тим часом «недовершена злука українських республік стала джерелом того роздвоєння влади, що так тяжко помстилося потім на українській боротьбі 1919 року».

Незважаючи на розбіжності, наддніпрянці й галичани продемонстрували гідну співпрацю й консолідацію зусиль організувавши спільний похід українських армій на Київ у серпні 1919 року. Та й в подальшому військові УГА та Армії УНР шукали об`єднання й співпраці, на відміну від політиків. Однак через низку причин об’єднання УНР і ЗУНР в одну державу не було доведене до завершення. Продовжували існувати два окремі уряди, дві армії. Республіки фактично перебували у конфедеративних відносинах. Відмінні геополітичні інтереси та цілі, зрештою, призвели до розвалу соборного фронту Української революції пізньої осені 1919 року.

2 грудня 1919 представники УНР і Польщі підписали проєкт Декларації, згідно з якою Польщі було віддано Холмщину, Полісся, Підляшшя, Західну Волинь і Східну Галичину. ЗО УНР подала два протести, але діячі УНР їх проігнорували. Тоді 20 грудня 1919 Є. Петрушевич скликав у Відні засідання уряду ЗУНР, на якому було прийнято рішення про одностороннє скасування Акта Злуки (див. Варшавський договір УНР з Польщею).

Хоча соборність України не вдалося утвердити, Акт Злуки залишився тією знаменною подією, що мала велике історичне значення.Він став символом і легендою для наступних поколінь борців за Україну. Величний Акт Соборності заманіфестував перед усім світом неподільність українських земель, єдність і солідарність українського народу, став прологом до постання сучасної соборної суверенної України.

Після проголошення об’єднання УНР і ЗУНР 22 січня 1919 року ідея цілісності української нації в українській політичній думці вже ніколи не ставилася під сумнів. Упродовж багатьох десятиліть Акт Злуки залишався символом віри, ідейним імперативом боротьби за незалежну, соборну державу.

Ідея соборності України була ключовою для наступного покоління учасників українського визвольного руху у XX столітті.

За часів радянського тоталітарного режиму проголошення незалежності УНР і День Соборності не відзначалися. Зі встановленням радянської влади всі українські свята були витіснені з суспільного дискурсу. Пам’ять про об’єднання УНР і ЗУНР зберігали жителі Західної України й українська політична еміграція в країнах Західної Європи й Америки. День 22 січня там урочисто відзначали як свято незалежності та соборності Української держави.

Перше в Україні по-справжньому масштабне відзначення свята Соборності відбулося 22 січня 1939 року в місті Хусті. Таким чином закарпатці нагадали про волю українців, висловлену на з’їзді Всенародних зборів у Хусті 21 січня 1919 року про приєднання Закарпаття до Української Народної Республіки зі столицею в Києві. Це була не просто маніфестація, а найбільша за 20 років перебування краю у складі Чехословаччини демонстрація українців. Понад 30 тисяч осіб з’їхались до столиці Карпатської України.

Український націоналістичний рух проголосив мету створення Української самостійної соборної держави (УССД). Старе гасло «від Сяну по Кавказ» Юліана Бачинського увійшло до слів Маршу українських націоналістів (гімну ОУН), написаного в 1929 році Олексою Бабієм. 24 серпня 2018 року адаптований до сучасних українських умов варіант пісні став Маршем української армії: «Веде нас в бій Героїв наших слава. Для нас закон — найвищий то наказ! Соборна українська є держава – одна на вік, від Сяну по Кавказ!”

21 січня 1990 року українська патріотична громадськість із нагоди 71-ї річниці проголошення Акта Злуки УНР та ЗУНР утворила між Івано-Франківськом і Києвом живий ланцюг єднання. Прикладом для тієї «Української хвилі» стала акція жителів країн Балтії «Балтійський шлях». Українська акція стала знаком ушанування подій Української революції. Кількість учасників акції достеменно невідома. Різні джерела називають від 500 тисяч до трьох мільйонів людей, які взялися за руки та створили безперервний ланцюг від Києва через Львів до Івано-Франківська. Акція стала провісником майбутнього падіння СРСР і постання незалежності України.

Пам’ять про існування власної держави у 1917–1921 роках стала одним із наріжних каменів формування модерної національної ідентичності українців, надихала на продовження визвольної боротьби. Зрештою вона завершилася відновленням незалежності у 1991 році. Через сторіччя після проголошення Акта Злуки на Софійському майдані соборність залишається на порядку денному національних завдань. Відновлення соборної цілісної України відбудеться після деокупації Криму й окремих районів Донецької і Луганської областей.

Соборність передбачає не лише пам’ять про минуле, а й потребує згуртованої спільної праці та взаємодії в сучасній Україні. Національна єдність є не тільки базовою цінністю громадян країни, а й обов’язковою передумовою успішного спротиву зовнішній агресії.

Нині Україна продовжує боротьбу за незалежність і соборність. Тому соборність залишається на порядку денному національних завдань.

Музей історії міста Хмельницького