90-ТІ РОКОВИНИ ГОЛОДОМОРУ-ГЕНОЦИДУ 1932-1933 РОКІВ В УКРАЇНІ. СВІДКИ ТРАГЕДІЇ ЗАСТЕРІГАЮТЬ ВІД ПОВТОРЕННЯ ЗЛОЧИНУ!

24 Листопада 2023 р.
Прес-центр

Дослідники Голодомору–геноциду 1932-1933 років зробили висновок про планомірну й масштабну навмисну організацію більшовицькою владою репресивної системи пограбування й розорення українського селянства і в кінцевому результаті – організацію Голодомору, який має всі ознаки геноциду. Закон України «Про Голодомор 1932-1933 років в Україні» від 28 листопада 2006 року чітко кваліфікував Голодомор 1932-1933 років цілеспрямованим актом масового знищення людей, геноцидом Українського народу. Це – безпрецедентний злочин у світовій історії, бо штучний голод, терор голодом був спрямований не лише на фізичне знищення українців: компартійні фюрери на чолі з головним катом Сталіним прагнули зламати хребет українській нації, позбавити українське селянство його волелюбного духу та ідентичності, поставити знесилених голодом, страхом та відчаєм людей на коліна, викорінити навіть думки про свободу та власну державу.

Саме через організацію Голодомору окупаційний комуністичний режим зламав збройний опір українського селянства, адже тільки у 1930 році в Україні було понад 4 тисячі селянських виступів, в яких взяло участь близько 1,2 мільйона осіб. Лише в результаті штучно організованого масового голоду, який, як і впродовж усіх попередніх 11-ти років кривавої більшовицької влади, супроводжувався масовими репресіями свідомого українства, комуністичний тоталітарний режим зміг придушити полум`я народної війни в Україні. Під час спланованого людомору населення України було пограбовано, вилучено матеріальні цінності шляхом експропріації або шляхом обманного обміну на продукти за завищеними цінами у спеціально організованих торгзінах. Після терору та вбивства голодом селяни покірно пішли в колгоспи.

Чорна біда Голодомору-геноциду в Україні не оминула своїм жорстоким зашморгом й завжди щедре на природні дари та працьовитих людей Поділля, в тому числі й місто Проскурів та Проскурівську округу, а потім – й Проскурівський район.

За підрахунками дослідників, в Україні під час Голодомору-геноциду щодня помирало голодною смертю до 25 тисяч осіб. Спланований злочинною комуністичною владою штучний Голодомор-геноцид забрав за різними оцінками від 7,5 до 10 мільйонів життів українців. Зокрема, у Вінницькій області, яка на той час налічувала 71 район, на думку історика І. Шульги, кількість населення протягом 1931-1934 років скоротилася на 1669564 осіб. З них 65 відсотків — працездатні чоловіки. На Поділлі голодною смертю загинув кожен п`ятий мешканець.

Чи вдасться нам коли-небудь полічити і назвати поіменно всіх убієнних під час голодоморів, більшовицьких репресій в районі, в області, в Україні?

За даними, зокрема, Національної Книги пам`яті жертв ГОЛОДОМОРУ 1932-1933 років в Україні, Хмельницька область. Книга 2, в м. ПРОСКУРОВІ (з 1954 р. – Хмельницький) в 1932-1933 роках загинуло біля 1000 осіб. На сьогодні встановлено імена 886. Мартиролог укладений на підставі даних книг актів реєстрації цивільного стану (Державний архів Хмельницької області, Ф.Р-6450, оп.1, спр.3,4,5,6,7, 8,9,25,26,27,28,29).

Слід додати сюди невстановлені цифри про всі ближні села, котрі нині є мікрорайонами міста, додати тих безіменних, які загинули на залізничному вокзалі, яких знаходили вздовж колій…

Наведемо цифри з цієї книги також щодо близьких до міста населених пунктів.

ГРЕЧАНСЬКА СІЛЬСЬКА РАДА С. ГРЕЧАНИ (НИНІ – мікрорайон м. ХМЕЛЬНИЦЬКОГО). За даними різних джерел в селі в 1932-1933 роках загинуло біля 120 чоловік. На сьогодні встановлено імена 109. Мартиролог укладений на підставі Книг актів реєстрації цивільного стану (Державний архів Хмельницької області Ф.Р-6453, оп.1, спр.13, спр.6).

ГРУЗЕВИЦЬКА СІЛЬСЬКА РАДА, С. ГРУЗЕВИЦЯ. За даними різних джерел в селі в 1932-1933 роках загинуло біля 70 чоловік. На сьогодні встановлено імена 67. Мартиролог укладений на підставі Книг актів реєстрації цивільного стану (Державний архів Хмельницької області Ф.Р-6453, оп.1, спр.13, спр.6)

ГНАТОВЕЦЬКА СІЛЬСЬКА РАДА С. МОЛОМОЛИНЦІ. За даними різних джерел в селі в 1932-1933 роках загинуло біля 85 чоловік. На сьогодні встановлено імена 83. Мартиролог укладений на підставі даних поіменних списків жертв Голодомору 1932-1933рр., складених Гнатовецькою сільською радою. Поіменні списки зберігаються в Державному архіві Хмельницької області ( Ф.Р-6460, оп. 1, спр. 5)

ДАВИДКОВЕЦЬКА СІЛЬСЬКА РАДА С. ДАВИДКІВЦІ. За даними різних джерел в селі в 1932-1933 роках загинуло біля 70 чоловік. На сьогодні встановлено імена 66. Мартиролог укладений на підставі даних поіменних списків жертв Голодомору 1932-1933рр., складених Давидковецькою сільською радою. Поіменні списки зберігаються в Державному архіві Хмельницької області ( Ф.Р-6460, оп.1, спр. 5)

КОПИСТИНСЬКА СІЛЬСЬКА РАДА С. КОПИСТИН. За даними різних джерел в селі в 1932-1933 роках загинуло біля 60 чоловік. На сьогодні встановлено імена 55. Мартиролог укладений на підставі Книги актів реєстрації цивільного стану (Державний архів Хмельницької області Ф.Р-6453, оп.1, спр.14)та поіменних списків жертв Голодомору 1932-1933 рр., складених Копистинською сільською радою. Поіменні списки зберігаються в Державному архіві Хмельницької області (Ф.РJ6460, оп.1, спр.5)

МАЛАШОВЕЦЬКА СІЛЬСЬКА РАДА С. МАЛАШІВЦІ. За даними різних джерел в селі в 1932-1933 роках загинуло біля 90 чоловік. На сьогодні встановлено імена 86. Мартиролог укладений на підставі Книг актів реєстрації цивільного стану (Державний архів Хмельницької області, Ф.Р-6453, оп.1, спр.13, спр.6) та поіменних списків жертв Голодомору 1932-1933 рр., складених Малашовецькою сільською радою. Поіменні списки зберігаються в Державному архіві Хмельницької області (Ф.Р-6460, оп.1, спр.5)

МАСІВЕЦЬКА СІЛЬСЬКА РАДА С. МАСІВЦІ. За даними різних джерел в селі в 1932-1933 роках загинуло біля 160 чоловік. На сьогодні встановлено імена 156. Мартиролог укладений на підставі Книг актів реєстрації цивільного стану (Державний архів Хмельницької області Ф.Р-6453, оп.1, спр.13, 6) та поіменних списків жертв Голодомору 1932-1933 рр., складених Масівецькою сільською радою. Поіменні списки зберігаються в Державному архіві Хмельницької області (Ф.Р-6460, оп.1, спр. 5)

МИКОЛАЇВСЬКА СІЛЬСЬКА РАДА С. МАНИЛІВКА. За даними різних джерел в селі в 1932-1933 роках загинуло біля 120 чоловік. На сьогодні встановлено імена 110. Мартиролог укладений на підставі Книг актів реєстрації цивільного стану (Державний архів Хмельницької області Ф.Р-6453, оп.1, спр.14, спр.6) та поіменних списків жертв Голодомору 1932-1933 рр., складених Миколаївською сільською радою. Поіменні списки зберігаються в Державному архіві Хмельницької області (Ф.РJ6460, оп.1, спр.5)

С. МИКОЛАЇВ. За даними різних джерел в селі в 1932-1933 роках загинуло біля 120 чоловік. На сьогодні встановлено імена 117. Мартиролог укладений на підставі Книг актів реєстрації цивільного стану (Державний архів Хмельницької області Ф.Р-6453, оп.1, спр.14, 6)та поіменних списків жертв Голодомору 1932J1933 рр., складених Миколаївською сільською радою. Поіменні списки зберігаються в Державному архіві Хмельницької області (Ф.Р-6460, оп.1, спр.5)

ПАРХОМОВЕЦЬКА СІЛЬСЬКА РАДА С. ПАРХОМІВЦІ. За даними різних джерел в селі в 1932-1933 роках загинуло біля 200 чоловік. На сьогодні встановлено імена 182.

ПАШКОВЕЦЬКА СІЛЬСЬКА РАДА С. ПАШКІВЦІ. За даними різних джерел в селі в 1932-1933 роках загинуло біля 150 чоловік. На сьогодні встановлено імена 140. Мартиролог укладений на підставі даних поіменних списків жертв Голодомору 1932-1933рр., складених Пашковецькою сільською радою. Поіменні списки зберігаються в Державному архіві Хмельницької області ( Ф.Р-6460, оп. 1, спр. 5)

СТУФЧИНЕЦЬКА СІЛЬСЬКА РАДА С. СТУФЧИНЦІ. За даними різних джерел в селі в 1932-1933роках загинуло біля 75 чоловік. На сьогодні встановлено імена 70. Мартиролог укладений на підставі даних поіменних списків жертв Голодомору 1932-1933рр., складених Стуфчинецькою сільською радою. Поіменні списки зберігаються в Державному архіві Хмельницької області ( Ф.Р-6460, оп. 1, спр. 5)

ЧОРНОJОСТРІВСЬКА СІЛЬСЬКА РАДА С. ЧОРНИЙ ОСТРІВ. За даними різних джерел в селі в 1932-1933роках загинуло біля 70 чоловік. На сьогодні встановлено імена 65. Мартиролог укладений на підставі Книг актів реєстрації цивільного стану (Державний архів Хмельницької області Ф.Р-6453, оп.1, спр.13, спр.6)

ШАРОВЕЧКІВСЬКА СІЛЬСЬКА РАДА С. МАЦЬКІВЦІ. За даними різних джерел в селі в 1932-1933 роках загинуло біля 30 чоловік. На сьогодні встановлено імена 28. Мартиролог укладений на підставі Книги актів реєстрації цивільного стану (Державний архів Хмельницької області Ф.Р-6453, оп.1, спр.15) та поіменних списків жертв Голодомору 1932-1933 рр., складених Шаровечківською сільською радою. Поіменні списки зберігаються в Державному архіві Хмельницької області (Ф.РJ6460, оп.1, спр.5)

С. ШАРОВЕЧКА За даними різних джерел в селі в 1932-1933роках загинуло біля 35 чоловік. На сьогодні встановлено імена 32. Мартиролог укладений на підставі даних поіменних списків жертв Голодомору 1932-1933рр., складених Шаровечківською сільською радою. Поіменні списки зберігаються в Державному архіві Хмельницької області ( Ф.Р-6460, оп. 1, спр. 5)

КОПИСТИНСЬКА СІЛЬСЬКА РАДА С. КОПИСТИН. За даними різних джерел в селі в 1932-1933 роках загинуло біля 60 чоловік. На сьогодні встановлено імена 55. Мартиролог укладений на підставі Книги актів реєстрації цивільного стану (Державний архів Хмельницької області Ф.Р-6453, оп.1, спр.14) та поіменних списків жертв Голодомору 1932-1933 рр., складених Копистинською сільською радою. Поіменні списки зберігаються в Державному архіві Хмельницької області (Ф.Р-6460, оп.1, спр.5)…

За усіма цими цифрами – конкретні людські страждання, біль, мука, тисячі ненароджених, перекреслена доля, обірване життя, котре залишило рвану, кровоточиву, не закриту нічим на цілі століття рану в тілі всієї української нації. Першою великою книгою живих свідчень про організований злочинною комуністичною владою голодомор-геноцид в Україні став підготований журналістами - нашим земляком Володимиром Маняком та його дружиною Лідією Коваленко збірник «33-й: Голод: Народна Книга-Меморіал» (1991). Див. на цю тему публікації на Фейсбук-сторінці музею за 5 та 27 листопада 2021 року та на сайті музею історії міста Хмельницького за посиланням.

У цій книзі є й свідчення нашого земляка (родом із села Пахутинці – нині – Наркевицької селищної територіальної громади Хмельницького району) Пантелеймона Казимировича Василевського (справжнє ім`я – Пантелеймон Миколайович Блажунь) (04.12.1922 – 23.11.2014), економіста за професією, котрий на час створення Народної Книги-Меморіалу мешкав у м. Дрогобичі і займався активною просвітницькою працею. На сторінках преси друкував статті на захист української мови, розповіді про репресії, Голодомор в Україні, знакові для української історії історичні події.

Ще 1988 року він оприлюднив статтю «Алгебра геноциду», одним із перших чітко кваліфікувавши Голодомор саме геноцидом, а таку правову оцінку, увага, надано цьому злочину в Україні аж через два десятки років. У цій статті висловив свої міркування щодо підрахунку чисельності жертв Голодомору, обґрунтувавши цифру у понад 7 мільйонів чоловік. Запропонував врахувати для повнішого підрахунку замордованих голодом тих, знеможених голодівкою українців, котрі тікали пішки з українських сіл у Білорусь, на Курщину, на Дон і помирали в дорозі. А ще тих, хто помирав по пограбованих «червоною мітлою» українських селах до 1 грудня 1932 року: до цієї дати по сільрадах не вели обліку. А як обліковували тих нещасних, котрі тікали з сіл у міста в пошуках шматка хліба і помирали просто на вулицях, щоб потім бути закопаними в загальних ямах? Автор показує на прикладі документів, як комуністична верхівка – ідеологи та виконавці геноциду підтасовували статистику, щоб приховати справжні цифри масових убивств голодом. А як рахувати жертви голоду після 15.04.1933 року, адже після цієї дати, за командою П. Постишева, припинили вести статистику?

Свідчення Пантелеймона Василевського та інших очевидців Голодомору-геноциду спонукають зробити висновки, що офіційні цифри про масштаби загиблих в Україні від спланованого й організованого владою знищення людей голодом – м`яко кажучи, дуже приблизні.

Приміром, в Національній книзі пам`яті жертв Голодомору 1932-1933 років вказано, що в селі Масівцях, де мешкав П. Василевський, умерло голодною смертю біля 160 чоловік. В той же час, за інформацією Пантелеймона Василевського, секретар Масівецької сільради Пилип Осадчук, котрий ретельно збирав усю інформацію, назвав Пантелеймоновому вітчиму Казимирові Василевському, фельдшерові цього села, котрий підписував акти про смерть для ДПУ, справжню цифру замордованих односельців – 300 душ. Немає сумніву, що цей приклад в статистиці – швидше правило, а не виняток.

Наш земляк Пантелеймон Василевський – людина непересічної долі, якій довелося дитиною пережити не лише висилку разом з «розкуркуленою» родиною на далеку північ росії, а й Голодомор-геноцид 1932-1933 років, репресії, комуністичні концтабори, а також зробити внесок у боротьбу за визволення України у лавах ОУН та УПА. Його життю та боротьбі письменник Михайло Андрусяк присвятив документально-художню повість «Брати просторів» (2007), що стала третьою у трилогії після його творів «Брати грому» (2001) та «Брати вогню»(2004), які розповідають про боротьбу українців за власну державність у ХХ столітті.

Всі три книги охоплюють період від Першої світової війни і до наших днів, а різняться вони своїми героями. У першій книзі розповідь ведуть стрільці, командири чот і сотень - низова ланка УПА. Друга книга – «Брати вогню» вже зібрала розповіді середньої й вищої ланки підпілля ОУН. Третя книга розширює географію – від Північного Кавказу до Буковини – через перипетії долі головного героя Пантелеймона Василевського, уродженця Кам’янець-Подільської області. Він став свідком-страдником Голодомору-геноциду, тікав з родиною від НКВС, осів у Єйську на березі Азовського моря, де його прийняли до ОУН партизани із Заходу України, які з похідними групами прибули на Схід допомагати своїм братам виборювати Українську державність. Василевський воював з німцями у лавах Червоної Армії, був поранений і потрапив в УПА. Далі він вже діяв у лавах УПА на Північному Кавказі та Буковині, був засуджений радянською владою на каторгу аж на 2 терміни по 25 років.

У 2010 році трилогію – епопею-енциклопедію української боротьби на рідних теренах та в комуністичних таборах було удостоєно Національної премії імені Тараса Шевченка.

У повісті «Брати просторів» на 836 сторінках крізь призму долі головного героя та у зрізах життєвих шляхів інших персонажів постає цілісне полотно буття української нації на просторах від Галичини, Буковини – до Кубані й Північного Кавказу, а також йдеться про перипетії доль українців, закинутих тоталітарним режимом в різні кутки комуністичної імперії.

У 1932 році Пантелеймон Василевський мав десять років, коли імперський комуністичний режим організував цинічний, безпрецедентний у своїй жорстокості, Голодомор-геноцид на українських землях, тож добре запам`ятав кричущі подробиці, які свідчать про сплановану катами та їхніми прислужниками розправу над українськими селянами. Чіпка дитяча пам`ять зафіксувала й інші факти жахливого експерименту комуністичних загарбників в Україні, які передували Голодомору-геноциду: так зване «розкуркулення», колективізацію, його родині і йому, восьмирічній дитині, довелося пережити виселення в далеку Архангельську область, де його рідний батько Микола Блажунь, колишній вояк Армії УНР, загинув на каторжних роботах на лісоповалі, а старшого рідного брата Сергія вбили конвоїри. Другий Голодомор-геноцид в Україні, наймасштабніший з трьох у ХХ столітті, започаткувала постанова раднаркому СРСР і ЦК ВКП(б) від 5 травня 1932 року, згідно з якою в усіх союзних республіках планувалося з нового врожаю заготувати 1103 мільйони пудів збіжжя. Найбільше – 356 мільйонів пудів комуністичні карателі планували здерти з українського села. Це прирікало на смерть не лише сільське господарство, а й самих селян.

Далі подаємо розповідь очевидця геноциду голодом на Проскурівщині Пантелеймона Василевського за документально-художньою повістю «Брати просторів» - третьою з трилогії Михайла Андрусяка, присвяченої героїчним борцям за волю України у ХХ столітті.

«Настав лиховісний 1932 рік. […] Із приходом на Поділля жнив поля вкрилися кінними косарками. Погода сприяла хліборобській праці. Змолочене збіжжя в тугих мішках відвозили підводами на залізничну станцію. Довжелезні хлібні валки […] стікалися з довколишніх сіл до величезної споруди. А звідтіля відсіяне зерно вщерть наповненими вагонами везли на північний схід. […] У колгоспні засіки з доброго врожаю не засипали ні зернини. З горохом повторилася та ж історія. Селяни запанікували. Де ж це бачено, щоб у селі не залишили навіть насіння! Чим сіяти? Далі почалося ще гірше. Під осінь у села повалили на підводах озброєні лайливі червонозорянці. (Для довідки. «Буксирні бригади» – їх у народі називали "червоні мітли" – під час рейдів-продовольчих реквізицій по господарствах відбирали в селян не лише зерно, овочі й посівне насіння, а й усе що було з харчів – навіть варені страви. «Буксири» розбивали в селян, котрі вже голодували, жорна і ступи. Вони мали також "негайно провести перевірку та очистку колгоспів і осіб державного і кооперативного апарату цих сіл від антирадянських елементів". Особовий склад цих бригад, які влада змусила брати на „буксир” – грабувати селянство, організовувався ще від 1928 року – з партійних уповноважених та робітників підприємств, яких більшовики всіляко заохочували, в тому числі за допомогою премій та пільг, „пролетаризувати дрібнобуржуазне селянство”. Мобілізація 7500 таких робітників проводилася у 40 містах України. На Поділлі – у Вінниці, Кам’янці-Подільському, Могилів-Подільському, Проскурові, Тульчині, Умані. Відправляючи їх в села, секретар ЦК КП(б)У М. Хатаєвич наголошував: „Ви повинні приступити до виконання своїх обов’язків із почуттям суворої партійної відповідальності. Викиньте свій буржуазний гуманізм через вікно і дійте як більшовики, гідні т. Сталіна. Бийте куркульську посіпаку, де б він не підняв голову. Це війна – або ми їх, або вони нас. Останній залишок капіталістичного сільського господарства треба знищити... Ваше завдання – добути зерно будь-якою ціною, де б воно не було заховане: в печах, під ліжком, на задніх дворах... Не бійтеся застосовувати крайніх заходів, партія цілковито підтримує вас. Це боротьба не на життя, а на смерть: краще зробити забагато, аніж недостатньо”. – авт.)

Всепожираючою сараною налітали вони на селянські двори й забирали все вирощене на городі: картоплю, кукурудзу, квасолю, моркву… З найменших шпарин у сільських хатах витягали все, що могло послужити людям за сякий-такий харч.

По жнивах селяни, незважаючи на сувору заборону, ходили на стерню збирати колоски. За кілька зібраних тут колосків людей запроторювали на довгі роки до в`язниці, проте голод не тітка. Голодні люди ходили стернею, сподіваючись назбирати бодай жменьку зерна. Через «колоскову епопею» пройшло ціле покоління українців.

Сусідський хлопець Антін Ганджій підбив Пантелеймона і Владика Василевських теж податися на лан. Поруч кололи босі ноги об коротку стерню три висушені голодом жінки. Раптом хижим коршаком налетів звідкілясь на баскому коні жорстокий і нестримний у люті голова сільради Гуменюк. […] Хлопчаки з жінками кинулися врозтіч, наче від нечистої сили. Двох з них сільський посіпака впіймав, більше їх у рідному селі не бачили. Їхні малі діти лишилися помирати. Існувало залізне правило, якого не смів порушити ніхто, крім компартійної влади: «Хай воно згниє в полі, але брати не смій, бо то соціалістична власність». Цинізмові комуністичних злодіїв-брехунів не було меж.

Постанова ЦВК і РНК СРСР від 7 серпня 1932 року, що мала силу закону, а підписали її голова ЦВК СРСР Михайло Калінін, голова Раднаркому СРСР В`ячеслав Молотов і секретар ЦВК Авель Енукідзе, «про охорону майна державних підприємств, колгоспів і кооперації та зміцнення суспільної соціалістичної власності», за те, що голодні селян избирали колоски на пожнивному полі, передбачала сувору, навіть смертну кару. Масово ж збирачів засуджували на десять років.

Комуністичні концтабори заполонили сотні тисяч ледь живих українських селян, названих іронічно за те, що стригли на полі колоски, перукарями. В`язні з «колосковою» статтею не підлягали, на відміну від закоренілих злочинців, амністії аж до вересня 1953 року.

Василевським (вітчимові та матері Пантелеймона – авт.) у часі першого грабунку простих селян, який санкціонували високо посаджені комуністи, пощастило – з хати держслужбовця-медика не взяли нічого. Проте біда, що бродила вулицями обкраденого більшовиками села примарою голодової смерті, не оминула і їхнього обійстя. Доведені до відчаю нестерпним голодом селяни викрали з комори мізерні припаси квасолі й кукурудзи, кілька курей, залишивши лише одну., що забилася від страху в кут. Мама веліла винести ту курку на горище, де ще від вивезених господарів залишилася просяна солома. Підприємливі селяни в`язали з неї раніше щітки, якими білили стіни, й продавали на ринку в Проскурові. Курка безперервно греблась у тій соломі, видзьобуючи по зернині просо. Їй подавали нагору лише воду. Птиця ощасливлювала господарів знесеним через день яйцем упродовж довгих голодних місяців.

Голод усе дужче й дужче стискав у кістлявих обіймах українські села. Приречені на вимирання селяни ледь перебирали опухлими ногами в пошуках бодай якоїсь поживи. Новий 1933 рік приніс у Масівці, як і в інші довколишні села, перші смерті. […].

Зима забрала Пантелеймонового зведеного брата й вірного приятеля Владика, згас хлопчина від голоду, мов свічка на вітрі. Казимира Василевського, який потроху випрямлявся від важкої вдівецької ноші, знову зігнула синова смерть. Нелегкий камінь на душі чоловіка важчав із кожним підписаним протоколом про десятки смертей.

Тілько-но благословлялося на світ, як посланець із сільради тарабанив у вікно:

- Товаришу Василевський, - до сільради, списувати протокол на померлих.

Без протоколу не було жодного дня. Страхітлива підвода цілими днями їздила безлюдним селом і, мов дрова з лісу, звозила під приміщення сільської ради задубілі тіла. Фельдшер мусив запротоколювати кожну смерть. Голова сільради Гуменюк, лайдак і садист, повчав:

- Ви, товаришу Василевський, маєте право вписувати як причину смерті до протоколу будь-яку хворобу, крім гострих заразних недуг і, звичайно, голоду. Не дай, Боже, голоду.

Село щодня позбувалося по десяткові жителів. Померлих голодною смертю уже й до сільради не звозили, а скидали відразу до переповнених трупами ровів уздовж кладовища. У протоколах, які щодня підписував тремтячою рукою фельдшер Василевський, щоразу добавлялися нові прізвища. Тяжкі прокльони падали на голови сільських лакуз-комуністів. Найбільше діставалося голові сільради Гуменюкові, дещиця перепадала його вгодованій дружині й донькам Надії і Катерині.

Білою вороною виглядав у бісівському скопищі сільських партійних виродків секретар сільради Пилип Осадчук, людина розумна, добра та щира. Либонь, за ці якості енкаведисти розстріляють його в тридцять сьомому. З Пилиповим сином Тодосем Пантелеймон ходив до третьої групи сільської школи й часто приходив до Осадчуків, які мешкали під лісом, і тітка Горпина, Тодосева мати, трохи його підгодовувала.

Березневого теплого дня Пантелеймон із Тодосем Осадчуком поспішали повз цвинтар до Василевських, намагалися триматись якнайдалі від страхітливого рову з мерцями, що їх ледь прикидали землею і посипали вапном для дезінфекції. Непогамовного страху на хлопців нагнала з`ява білої мари, подібної на людину, що непевним кроком перетнула дорогу і похиталася навпрошки полем до недалекого приміщення сільради.

Воскреслий «мрець» додав прудкості хлопчачим ногам, і вони помчали додому. Виявилося, що охлялого від голоду чоловіка кинули у рів ще живого. Від дощу та їдкого вапна нетяга очуняв і вибрався з рову. Непогасла свідомість підказала, що треба «віддячити» голові сільради за передчасне поховання. В сільраді сердега плюнув Гуменюкові простісінько в очі. Той вдарив його чимось по голові, й бідолаха впав мертвий.

Наприкінці березня 1933-го зліг улюбленець усього села «дідусь» Павло Римар, директор школи. Вітчим, провідавши вчителя, сказав удома, що він безнадійний. Голод виснажив чоловіка до краю. Долею безпартійного педагога сільські урядники не переймалися, хоча той навчав і їхніх дітей. Невдовзі Римар помер із голоду. Вчителювати було нікому, бо педагог Замарига втік із села, рятуючи себе та дружину від голодової смерті. З тридцяти трьох учнів третьої групи, в якій навчався Пантелеймон Василевський, із немилосердних пазурів голодомору живими вдалося вирватися лише одинадцятьом.

Казимирові Василевському пощастило розжитися в когось зі своїх пацієнтів на кормові буряки. Дружина терла коренеплоди на терці й намагалася готувати їх різними способами. Проте наїдок із них був нікудишній, тільки й того, що шлунок повний. Хтось із доброзичливих селян підказав Насті, що можна споживати соняшникове бадилля. Вийняту білу серцевину ретельно сушили й мололи на жорнах. Оте «борошно» змішували з натертими буряками і пекли «коржі». Єдині на все село жорна зберегли від загребущих більшовицьких рук Осадчуки. Ними й скористалася Пантелеймонова мати. Коржів, які віддавали неприємним запахом, Василевські наїлися досхочу. Якщо шлунки дорослих ще сяк-так перетравили той наїдок, то малого Пантелеймона заледве вирвали з лабет смерті».

Далі автор твору, за спогадами Пантелеймона Василевського, оповідає, як вітчим головного героя Казимир Василевський, взявши за руку охлялого пасинка, який став йому за рідного сина, у відчаї через Копистин вирушив до Проскурівського райздороввідділу просити бодай якої допомоги для знеможеної від голоду родини. Там наштовхнувся на зневагу ситих самовдоволених чиновників, котрі не переймалися бідами голодуючих та заперечували голодний мор. У книзі згадується й проскурівський торгзін, як знаряддя обдурення та обдирання виснажених голодом подолян. За масивну золоту обручку знайома Василевських придбала у тому торгзіні … буханку хліба, два кілограми пшона й кілограм цукру…

Після непростої розмови в райздороввідділі фельдшеру Василевському, який потерпав, що його за відверті слова про голод запроторять до ОГПУ, а сина заберуть у дитбудинок, таки видали у складі установи два кілограми перлових круп, чотири склянки пшона та дві грудочки цукру. Та від голодування цей «пайок» не врятував.

Наприкінці квітня 1933 року люди в Масівцях та довколишніх селах помирали вже десятками. Звернемося знову до авторського тексту.

«Ті ж, у чиїх опухлих від голоду тілах ще тепліло життя, ледве перебирали ослаблими ногами в пошуках чогось їстівного.

Відразу за городами Василевських простирався гороховий лан. На ньому бовваніла величезна скирта гороховиння. Ранньої весни до неї потяглися ледь не до божевілля доведені нестерпним голодом селяни в надії знайти в твердій соломі якусь горошинку. Виривали в скирті печерки і ящірками плазували в них, обмацуючи тремтячими руками кожну стеблинку. […]

Одного дня до Пантелеймона прийшов ровесник Михайло Мацько й запропонував піти до горохової скирти, навіть показав п`ять горошин на блідій долоньці. Пухленький приятелів вид схилив Пантелеймона до думки, що той підхарчовується горохом, тому відразу погодився. Невтямки було малому, що товариш пухне з голоду. Дорогою хлопців перестріла сусідка Маруся Ганджій, та вони не захотіли заходитися з малим дівчиськом.

Біля скирти в різних позах позастигало більше десятка мерців, мабуть не встигли підкріпитися омріяними зернами. Кілька людей борсалися в норах, шукаючи горошин. Живі витягали за ноги мертвих, щоби зайняти їхні місця в отих печерках.По якімсь часі і їх витягали бездиханнми.Пантелеймон із Михайликом навколішки полізли в округлу, мов отвір у печі, нору. Зсередини віддавало холодом, прілістю та ще чимось страшним, хлопці не здогадувалися, що то запах смерті.

Пантелеймон упрів від старання, проте не знайшов жодної горошини, бо там уже перетерли-перемацали сотні рук. Важка темрява скувала порух. Коли отямився, побачив заплакане мамине обличчя. Поруч зі щасливою усмішкою на пухкеньких устах лежав спокійно Михайлик, вигріваючи жовтувате личко на весняному сонці. Спересердя смикнув приятеля за вухо. Але мама кволим голосом застерегла, щоби не чіпав товариша, бо той уже мертвий. Навколо сновигали людські тіні.

Додому малого Пантелеймона мама з татом несли, бо йти знесилений хлопець уже не міг. Урятувала його того злощасного дня та сама сусідська дівчинка Маруся. Сказала Насті, коли та здійняла переполох, куди пішли її син із приятелем.

До Масівців нагрянула якась комісія з району. За щедро накритим столом голова сільради вихвалявся перед начальством своїми методами боротьби з куркулями. Після ситного обіду захмелені гості в супроводі сільських активістів подалися на торішній гороховий лан, де в прогнилій соломі копирсалися десятки напівбожевільних селян. На грізні окрики вгодованих прибульців зайняті пошуками рятівних горошинок голодні люди не відреагували. Тоді найстарший черкнув запальничкою в масних пальцях, щоб підпалити гороховиння. За його прикладом з різних боків потяглися до скирти руки з запальничками інших партійних голодранців. Скирта з людьми в ній спалахнула кривавим, наче прапор над сільрадою, полум`ям. Усю її оповив чорний, мов душі комуністів, дим. Лише з солом`яних печерок вився до небес прозорий гарячий легіт, то відлітали душі живцем спалених голодних селян».

Щоб врятувати сім`ю від голоду та зі страху, що розкуркулених втікачів від більшовицьких репресій – дружину Настю, яка проживала під чужим іменем, та її сина Пантелеймона більшовицькі нишпорки зрештою вистежать і покарають, Казимир Василевський вирішив тікати з України в далекі краї. Йому вдалося налагодити зв`язки в Москві й отримати виклик на працю в росії і навіть залізничний квиток на трьох пасажирів, завдяки сприянню тодішнього начальника залізничної станції Богданівці Сердюка. Василевським дуже пощастило, адже на той час компартійне керівництво заборонило виїзд з України, особливо селянам, котрі масово вимирали з голоду.

Пантелеймон Василевський залишив ще одне свідчення жахіть, які діялися в часи Голодомору на українських залізничних станціях. Знову цитуємо за повістю «Брати просторів»: «… Втечу Казимир Василевський запланував на ранок 2 травня. Розраховував, що сільські активісти понапиваються, святкуючи першотравень, і вранці так швидко не попрокидаються. Так воно і сталося. Візник, який денно збирав селом мерців, перед світанком чекав на Василевських перед городом. […] Бічними польовими дорогами підвода беззвучно мчала на Богданівці. Потяга, що їхав із Кам`янця-Подільського до Жмеринки, довго чекати не довелося.

Залізнична станція заповнена обтягнутими сірою шкірою людськими скелетами, що примарними тінями снують мовчки туди-сюди поза деревами. Хтось закутаний у свитину лежить на землі, хтось уже й не дихає. Селянство намагалося втекти з рідних країв від голодної смерті. А де той рятунок? З наближенням поїзда всі ожили, заметушились. У кожному вагоні скалять зуби по кілька огепеушників у чорних шкірянках. Із відгодованих пик аж лій капає. Люди дикою гурмою кидаються до вагонів. Їх ніхто не зупиняє. Начальник станції, у червоному кашкеті, форменому піджаку, підійшов до огепеушників і каже, що відправляє двоюрідного брата з родиною. Є виклик. Щоб ви, «ребята», не переплутали.

Потяг з переповненими голодним людом вагонами рушив. Якийсь дядько […] боязко заозирався на всі боки, а тоді видобув шматочок макухи й почав гризти. Очима зиркав, як загнаний звір. Враз до нього метнувся чоловік із бічної лавки й вихопив макуху. Зчинилася веремія, дійшло б до бійки, якби поїзд раптом не зупинився десь посеред голих піль…

- Кто без билетов, выходи немедленно! –деруть горло дебелі огепеушники.

У кожному вагоні переполох. Людський мурашник ожив. Дужі чорношкірники хапали людей за убоге руб`я і викидали мов поліна, з розмаху, геть з вагонів, аж захекалися. На крик, ґвалт і плачніхто не звертав уваги. Незабаром у вагоні, де їхали Василевські, залишилося тільки троє залізничників, в уніформі. Пантелеймон втиснувся у тверде сидіння поміж батьками й боявся навіть дихати, спостерігаючи, як поволі віддалялися нерухомі людські постаті біля насипу. Ніхто не заважав їм помирати голодовою смертю посеред поля.

На наступних станціях усе повторювалося. Юрма ледь живих зголоджених людей із малими дітками заповнювала вагони. У безлюдному місці їх «вивантажували» червонозоряні опричники. А далі – смерть… Огепеушники мали замашні дерев`яні кийки, якими орудували, мов жонглери в цирку. Напрактикувалися добряче здоровані, викидаючи голодних селян із вагонів. Політ кожного тіла на землю супроводжувався солоною московською лайкою, аж рейки червоніли.

Пантелеймон, хоча й був ще хлоп`яком, не вперше стикався з московською дикістю й чув брудну лайку, змісту якої, правда, не розумів, але відчував її зловісність. Було малому лячно й гидко. Перед його вікном два здоровані в чорних шкірянках з розмаху гепнули тендітним хлопчиком об телеграфний стовп. Кров і мозок окропили зелену траву. Пантелеймон заверещав з жаху. Мама накинула йому на голову хустку. Хлопцем теліпало, мов у лихоманці, впродовж усієї дороги аж до Жмеринки. Кволе хлоп`я, що поволі сповзає долі стовпом у власні мозок і кров, назавжди поселилося в Пантелеймонові нічні кошмари. А скільки їх ще буде, отих жахів…

У Жмеринці Василевські провели ще чимало часу, очікуючи потяга Одеса – Москва. Вітчим зумів якось у залізничній амбулаторії привести хворого від побачених дорогою жахіть Пантелеймона до тями. Швидкий поїзд пролітав повз наповнені голодними напівживими людьми невеликі станції, а хлопець усе боявся, що зараз його схоплять огепеушники і викинуть, як отого хлопчика».

Через Київ, Москву Василевські вирушили в глушину Архангельської області. Пантелеймонові та його родині довелося зазнати ще чимало митарств на чужині, рятуючись від переслідувань, виживаючи в небезпечних умовах підозр і доносів, які створила комуністична система. Його насичений неймовірними подіями, пригодами, небезпекою життєвий шлях став благодатним матеріалом для письменника. Повість Михайла Андрусяка цінна зібраним фактажем, несподіваними авторськими відкриттями «білих плям» історії, світлинами, яких подано понад шість сотень, документальними свідченнями про головного героя - незламного борця і ще про сотні українських патріотів, бійців-партизанів ОУН-УПА, які присвятили життя визволенню України.

Науковці твердять, що містечка й села Проскурівського району, як і населені пункти інших, близьких до кордону чи й прикордонних, районів менше постраждали від Голодомору-геноциду, бо отримували краще економічно-продовольче забезпечення і користувалися пільгами в оподаткуванні. Проте вивчення історичних подій 1929-1934 років на Поділлі й дані Національних книг пам`яті жертв Голодомору 1932-1933 років Хмельницької та Вінницької областей (а слід визнати, що там зібрано далеко не всі статистичні дані про кількість жертв Голодомору-геноциду), і свідчення живих очевидців і жертв комуністичного терору голодом відкривають страшну картину репресій і штучно організованого голодного мору, якими комуністичний режим СРСР чавив Проскурівщину у страшних 1930-х роках. Адже всі райони Поділля - Вінницького, Кам`янець-Подільського, Проскурівського і Тульчинського округів - були визначені більшовицькою владою як такі, що підлягають суцільній колективізації, котра планувалася в найкоротший термін. Мешканці нашого краю пройшли хресною ходою на Голгофу Голодомору-геноциду через всі ті ж пекельні муки-тортури , що й вся Україна. Не оминули й їх примусова колективізація, розкуркулення, висилка, хлібозаготівлі, посилення хлібозаготівель, вилучення насіннєвих фондів, натуральні штрафи за невиконання хлібоздачі, буксирні бригади «грабіжників у законі», «чорні дошки», блюзнірський «закон про п`ять колосків», смертельні вироки похапцем склепаного 10 березня 1933 року сталінськими бонзами (політбюром ЦК ВКП(б)У) рішення про створення в УРСР спеціальної трійки з партійців та гепеушників, наділеної правом винесення смертних вироків у справах хлібозаготівель,цілковите вилучення у заблокованого населення продуктів харчування й заборона торгівлі найнеобхіднішими в господарстві речами – сіллю, сірниками, гасом… Повна ізоляція, цькування і нищення автохтонів на своїй рідній землі зайдами і перевертнями…

Свідчення очевидців, в тому числі, й нашого земляка Пантелеймона Василевського, розкривають правду про жахливі людські трагедії наших земляків, які вимирали цілими сім`ями і в самому Проскурові, і в довколишніх селах від організованого злочинною владою людомору 1932-1933 років. Кожна людська трагедія, кожне вбивство повинно залишитися в історії і свідчити про злочин, який має бути оцінений та засуджений судом історії. Світ не має права забувати та ігнорувати злочини проти українців у ХХ – ХХІ століттях.

Перша світова війна забрала життя двох мільйонів українців. Понад мільйон наклали головами у визвольних змаганнях 1917-1921 років. Колективізація з її насильницьким вивезенням забрала в матері-України ще два мільйони синів і доньок, удвічі більше знищив голодомор 1922-1923 років. Та найненаситнішим став Голодомор-геноцид 1932-1933 років. Його червона паща проковтнула понад 10 мільйонів українців. Паралельно з цим відбувалися репресії, масові розстріли, мільйони синів і доньок України замордовані в більшовицьких катівнях та концтаборах. Понад 13,5 мільйона українців згоріло в полум`ї Другої світової. А потім – убивства й депортації із Заходу України, голодомор 1946-1947 років, репресії інтелігенції у 1960-х-70-х…Чорнобиль… І, зрештою, -розв`язана росією у 2014-му загарбницька війна, яка нищить не лише людей, а й спаплюжує саму благодатну українську землю. Методи агресора повторюються. Хто зупинить цей жахітний садистичний злочин, розв`язаний поріддям пекла?

Ми добре знаємо, що штучний Голодомор в Україні був, що це був організований геноцид, знаємо імена його зачинщиків і виконавців. Їм місце - на смітнику історії, як і нинішнім великоімперським катам України. Імена сучасних катів України задокументовано, за криваві злочини вбивці-душогуби постануть перед судом – Божим і людським. Їм немає виправдання.

Ми запалюємо свічі пам`яті, оплакуємо страдників і молимося за упокій всіх невинно загублених голодоморами, репресіями і війнами в Україні душ, за сльози матерів і дітей, і ненароджених… Нехай ні одна їхня сльоза, наша сльоза не впаде на землю… Єднаймося у своїй пам`яті й праці на збереження України та перемогу над агресором!

Музей історії міста Хмельницького