СТЕПАН БАНДЕРА - СИМВОЛ БОРОТЬБИ ЗА СВОБОДУ УКРАЇНИ

31 Грудня 2024 р.
Прес-центр

СТЕПАН БАНДЕРА- СИМВОЛ БОРОТЬБИ ЗА СВОБОДУ УКРАЇНИ

1 січня відзначається 116-та річниця від дня народження політичного діяча, теоретика українського націоналізму і провідника ОУН Степана Бандери. Протягом кількох десятиліть історична постать Бандери була причиною спорів і конфліктів серед українців: одні вважали його героєм та борцем за свободу України, а інші - нацистським поплічником і колаборантом. Однак думка останніх формувалася через вплив російської пропаганди і неправильне трактування історії. З початком повномасштабного вторгнення РФ вплив рупорів Кремля в Україні значно послабився, що призвело до того, що все більше українців позитивно ставляться до Степана Бандери і його діяльності.

Поява бандерівського руху значною мірою була бунтом покоління проти старших західноукраїнських політиків. Молоді українські націоналісти вважали, що саме покоління їхніх батьків несе відповідальність за поразку української національної революції 1917-1920 років. На їхню думку, поразка національних змагань була наслідком численних помилок старших українських політиків, зокрема відмови від здорового національного егоїзму на користь універсальних ідеологій лібералізму та соціалізму. Старше покоління сформувалося в умовах ліберального політичного режиму Австро-Угорської імперії, з легальними партіями, парламентською діяльністю тощо. Вони пробували, і досить успішно, відтворити ці форми діяльності у міжвоєнній Польщі. Молоде покоління відкидало легальну діяльність, вважаючи її проявом угодовства з окупантом. Конфлікт поколінь давався взнаки і в самому націоналістичному таборі. Членами Проводу Організації Українських Націоналістів були ветерани українських національно-визвольних змагань, які жили в еміграції. Натомість мережа ОУН у «краї» складалася головним чином з молодих українських націоналістів. Другі вважали перших «кабінетними націоналістами» і вимагали переходу до активних дій. Цей перехід був значною мірою пов’язаний з Бандерою. У середині 1933 р. він був призначений крайовим провідником ОУН. Найбільшу славу йому принесли організація вбивства міністра внутрішніх справ Польщі Броніслава Пєрацького у червні 1934 р. (за каральні акції проти українців під час так званої пацифікації), а також його мужня поведінка на суді над організаторами вбивства у 1935-1936 рр. Бандера ідеально задовольняв сильний психологічний запит українського суспільства на героя. З того часу він стає символом українського націоналістичного руху, а саме бандерівське крило ОУН з маргінального поступово перетворилося на центральну політичну силу.

Бандерівці відсунули на другий план мельниківців – інше крило націоналістичного руху на чолі з ветераном українських визвольних змагань Андрієм Мельником. Розкол на бандерівців та мельниківців стався у 1940 р. Ідеологічні різниці між двома організаціями ОУН – бандерівською та мельниківською – були мінімальні. Вирішальну роль у розколі зіграв конфлікт двох поколінь і двох лідерів, а також «краю» та еміграції.

Перетворення бандерівців у центральну українську політичну силу було також наслідком радянської окупації Волині та Галичини у 1939-1941 рр. Радянська влада знищила західноукраїнські легальні партії. Вціліли тільки ті їхні лідери і діячі, яким вдалося втекти у німецьку зону окупації, головно до Кракова. Там також перебував Бандера, який на початку війни, скориставшись втечею охорони, вийшов з польської в’язниці. У Кракові Бандера брав участь у переговорах з лідерами інших партій про спільне проголошення української держави. Бандерівці, однак, вирішили діяти на випередження і, скориставшись рішенням Українського національного комітету підтримати будь-який уряд, що постане на українських землях, 30 червня 1941 р. проголосили у Львові українську державу від імені ОУН під проводом Бандери . У 1941 році нацистська влада заарештувала Степана Бандеру і вимагала від нього скасувати Акт проголошення Української Держави від 30 червня 1941 року. Бандера розумів, що основною діяльністю і метою ОУН було створення Української Держави, тому він категорично відмовився скасовувати цей акт. За це пізніше нацисти відправили його до концтабору Заксенгаузен. Там Степана Бандеру утримували до 1944 року.

Більшу частину війни Бандера перебував під нацистським арештом і в нацистському концтаборі. Він твердо відмовився виконати вимогу нацистів скасувати Акт відновлення української держави. Головною метою його життя було досягнення української національної незалежності. Заради цієї мети він готовий був померти.Для Бандери двома головними ворогами української незалежності були СРСР і Польща, тож за формулою «ворог мого ворога – мій друг» гітлерівська Німеччина мала б стати союзником, але не стала. Гітлер був принциповим противником ідеї української держави. Доказом цього, зокрема, стали арешт та ув’язнення Бандери.

Це відображає певну тенденцію у ставленні нацистів до націоналістів інших національностей. Вони були дуже незручними союзниками, оскільки заважали планам панування Райху на ненімецьких землях. Тому на роль головних колаборантів нацисти обирали поміркованіші сили.

Бандера та його рух боролися на декількох фронтах: проти Польщі, проти Німеччини і проти СРСР. Організація Українських Націоналістів (ОУН) не була однорідною. Її члени були одностайні щодо головної мети – утворення української незалежної держави. Проте, існували величезні розбіжності щодо того, як, якою ціною і в союзі з ким та проти кого досягати цієї мети. Спектр думок був дуже широким – від тих, хто вважав Гітлера та нацистів союзниками, до тих, хто вважав їх ворогами і наполягав на необхідності спиратися виключно на власні сили.

Організація, яку очолював Бандера, так звана революційна ОУН чи просто бандерівці, була готова на колаборацію лише за умови згоди німців на створення самостійної української держави. У меморандумі до Гітлера в червні 1941 р. вони давали зрозуміти, що претендують на більший рівень самостійності, ніж сателітні колаборантські держави. . .

Дискусії про Бандеру є переважно дискусіями про бандерівців. У СРСР навіть негативна згадка імені Бандери прирівнювалася до прихованої пропаганди українського націоналізму. Роки після закінчення Другої світової війни були напруженими для Степана Бандери та його сім'ї, оскільки на них полювали спецслужби СРСР. Так, до 1948 року сім'я Бандери 6 разів змінювала місце проживання: Берлін, Інсбрук, Зеєфельд, Мюнхен, Гільдесгайм і Штарнберг. Всього було щонайменше 8 спроб різних радянських агентів ліквідувати Степана Бандеру. Часто цим спробам перешкоджали служби безпеки ОУН за кордоном . Більшість мешканців Радянського Союзу і гадки не мали, ким був Бандера. Існувала, однак, неофіційна сімейна пам’ять. У цій пам’яті для багатьох радянських громадян бандерівці були тою ворожою силою, проти якої воювали батьки і діди, солдати та офіцери Червоної Армії. Звідси вкрай вороже ставлення до Бандери і бандерівців, яке було характерне для багатьох мешканців України поза Галичиною.

22 січня 2010 р., на День соборності України, під кінець свого президентського терміну, Віктор Ющенко присвоїв Бандері посмертне звання «Герой України». Після приходу до влади Віктора Януковича Донецький окружний адміністративний суд позбавив Бандеру цього звання. Формально це рішення залишається чинним в Україні, ніхто його не анулював. Бандера, однак, сприймався як герой у Західній Україні. Більшість пам’ятників та вулиць, названих на його честь, зосереджено саме там. Іронія ситуації полягає в тому, що значна кількість із них з’явилася під час президентства Януковича (2010-2013) як символ протесту проти його проросійської політики.

Євромайдан та подальша російська агресія, а особливо повномасштабна війна, привели до того, що культ Бандери поширився на Центральну Україну та Київ. Також побільшало тих, хто ставиться до нього позитивно. Позитивне ставлення до Бандери зросло серед російськомовних, головним чином, молодих та освічених українців. Уперше за всю історію української незалежності постать Бандери перестала роз’єднувати Україну.

В умовах повномасштабної російсько-української війни Бандера залишається символом антиросійської боротьби. Слава Україні! Героям Слава!