Як на Великдень в Проскурові вояків УНР частували

15 Квітня 2020 р.
Прес-центр

У попередніх матеріалах вже йшлося про діяльність в Проскурові і Проскурівському повіті в часи Української революції 1917-1921 років Української громади і «Просвіти». Цікавим для доповнення цієї інформації та відомостей про історію формування Армії УНР є спогад колишнього учасника Українських Визвольних змагань 1917-1921 років, поручника Армії УНР, згодом – визначного громадського діяча в еміграції Овксентія Ільницького.

Спогад був надрукований в часописі « Вісті комбатанта», в № 3 за 1972 рік. Нині його можна прочитати в Інтернет-версії «Вісті комбатанта» квартальника об`єднання був. вояків українців 1-ої УД.

Подаємо зі скороченнями.

ВІСТІ КОМБАТАНТА, № 3, 1972 рік.

НЕ ЗАНОТОВАНА ПОДІЯ
(До історії Армії УНР)

21-го квітня 1920 року був укладений між урядом УНР і Польщею «Варшавський договір». На підставі того договору частина Поділля належала до Польщі, як «сфера впливів». До такої «сфери» належав і Камянець Подільський.

Зараз після підписання «договору», польська адміністрація обсадила Камянець Подільський і видала розпорядження, щоб уряд Директорії УНР, що тоді перебував у Камянці Подільському, негайно опустив те місто. Непослушних українських урядових чинників польська влада висилала насильно.

Чомусь генерал КОЛОДІЙ не виїхав у свій час з Камянця Подільського, то польська жандармерія його вивезла з міста насильно... У Камянці Подільському залишився від Директорії лише «Уповноважений Уряду УНР», — ректор Камянець-подільського Університету, професор Іван ОГІЄНКО.

Не залишився у Камянці Подільському й мій брат Г. Ільницький, як Уповноважений Укранського Червоного Хреста. Він переїхав зі своїм урядуванням до Проскурова. З ним переїхав і автор цих рядків.

У Проскурові Уповноважений Українського Червоного Хреста одержав під своє урядування за містом цілий терен зі шпиталем і військовими касарнями.

Всі забудовання на тому терені були вщерть виповнені хворими на тиф — це були переважно військові Армії УНР, що поверталися тоді з «Зимового походу» та вояками різних частин Галицької Армії.

У травні місяці 1920 року у Проскурові була сформована «Київська 4-та Запасова Бригада». Перша Бригада з осідком у Проскурові, Друга — у Старокостантинові. На чолі Першої Бригади стояв полк. МИШАКІВ — зі своїм штабом: пполк. ВОРОНІНИМ, що був начальником штабу і штабових старшин — сотн. ПЕТРИК, сотник РІДЛЬ (австрійський старшина), хор. ФЕДАК, сотн. МИСЬКІВ — адютант і пор. О. ІЛЬНИЦЬКИЙ, як старшина для доручень і Начальник культ-осв. Відділу.

При штабі Бригади «рахувався» і отаман Юрко ТЮТЮННИК (з дружиною) — без визначеного обов'язку...

В Запасовій Бригаді з початку був зформований лише штаб Бригади. Для вербування до Бригади козаків, було укладено відповідну відозву. Ця відозва була видрукована у друкарні при Головному Штабі ген. Омельяновича Павленка — друкарні, якою тоді завідував професор Василь БІДНОВ.

Та відозва мала успіх й у скорому часі 4-та Київська Запасова Бригада у Проскурові придбала понад 100 вояків.

Населення Проскурова дуже приязно вітало вояків Бригади і на Великдень улаштувало у місцевій «Просвіті» «Великоднє свячене».

На тому «Свяченому» були присутніми: Повітовий Комісар освіти — Василь МУДРИЙ, Комісар Проскурова — п. ТАРАНОВИЧ, Повітовий Комісар — п. ВЕРХОЛА, Начальник місцевих касарень і шпиталю — Г. ІЛЬНИЦЬКИЙ, місцеве українське жіноцтво, тощо.

В ті часи громадське життя у Проскурові розвивалося доволі інтенсивно — ставилися аматорські вистави, уряджувались концерти, у «Просвіті» відбувались доповіді. Українське населення радо приходило на всі ті імпрези.

Але ворог не спав і готовився знищити всю ту роботу. Тим ворогом був партизанський командир червоної кінноти —-маршал КОТОВСЬКИЙ, що своїми кінними загонами робив нічні напади на міста, в тому числі і на Проскурів.

Тоді був забитий під Чорним Островом коло Проскурова ген. Мешковський, що відбивав від большевиків ту околицю.

Київська 4-та Запасова Бригада у Проскурові довго місця не загріла — польське командування, в цілях рятування галицьких теренів від кінноти Котовського, дала наказ Бригаді вирушити на Захід, на галицькі терени.

Десь у серпні 1920 р. Бригада опинилася під Тлумачом. Туди так само вирушила і Друга Запасова Бригада, командантом якої був сотн. ПОРОХІВСЬКИЙ.

В ті часи вище командування Армії УНР з цих двох Бригад, створило у Тлумачі «Кулеметну Дивізію». На чолі Кулеметної Дивізії був призначений ген. Борківський, а штабовими старшинами були: полк. ПУЗИЦЬКИЙ, полк. МАЗУРКЕВИЧ, Начальником культ.-осв. Відділом письменник Клим ПОЛІЩУК. Капеляном Дивізії протоїєрей ВОЛКОВИЧ.

Командиром Першої Бригади Кулеметної Дивізії було призначено полк. СЕКРЕТА, а штабові старшини залишилися ті самі, що були у Запасовій Бригаді, з додатком сотн. Івана ЯВОРСЬКОГО — старшини Галицької Армії.

І Перша і Друга Бригади Кулеметної Дивізії «формувалися» і готовилися до вимаршу на Східні терени України — на фронт проти большевиків.

Темп формування Дивізії прискорено і заплановано скорий вимарш Дивізії на Схід, на протибольшевицький фронт, що в ті часи був на східніх подільських теренах, починаючи від Дністра в районі Могилева Подільського й тягнувся на північ України, попри місто Бар на Жмеринку...

На місце вибувшого в Першій Бригаді сотн. І. Яворського призначили до муштрового куріня ославленого у боях з большевиками сотн. ЛЯШ ГУСАРОВА.

Муштровий курінь, після повстанської події та польового суду, дуже зменшився у свому складі. До того зменшення числа вояків у Бригаді спричинилася вістка скорого вимаршу Дивізії на східній фронт. Тут треба зазначити, що багато вояків у Проскурові вступило до Бригади з різних частин Галицької Армії, які прагнули піти додому. А тепер, будучи, можна сказати, вдома, багатьом було «не по дорозі», та ще й іти назад на Схід... на фронт, звідки вони ледве що живими видобулися...

Вимарш цілої Кулеметної Дивізії на Схід скоро відбувся і напрямок її був призначений на Могилів Подільський. Перша Бригада мала зайняти бойову лінію, починаючи від місточка Яруги над Дністром. Друга Бригада мала стати за нею, а за Другою Бригадою тримали фронт частини 3-ої Залізної Дивізії генерала Олександра Удовиченка, штаб якого стояв у Могилеві Подільському, куди прямував і штаб Кулеметної Дивізії.

2 березня 1972 р. Інж- О- Ільницький

Ванкувер,

Б. К.

Деякі відомості про автора допису Овксентія Ільницького та його фото вдалося знайти в збірнику «Українська Господарська Академія в Ч. С. Р. 1922-1935», виданому випускниками цього закладу в Нью-Йорку 1959 року, а нині - розміщеному на сайті diasporiana.org.ua.

Адже Овксетій (Авксентій) Ільницький був випускником агрономічного факультету у 1927 році цього вищого технічного навчального закладу в Подєбрадах Чехо-Словацької республіки, закінчив повний курс й одержав «титул інженера». Це звання він і вказав в підписі у своєму спогаді. Творцями-засновниками цієї української вищої політехнічної школи за сприяння тодішньої чехословацької влади стали, як сказано в збірнику, «будівничі Української державності 1917-1920 років». Засновником-організатором вишу був Микита Шаповал. Серед професорсько-викладацького складу такі визначні діячі В. Біднов, Б. Мартос, П. Андрієвський, Є. Чикаленко, М. Левицький, В. Приходько, С. Русова, П. Андрієвський, Ю Русов, С. Гольдельман…

Овксентій Ільницький, до речі, став одним із засновників і видавцем гумористичного часопису при академії «Подєбрадка», яка «стала улюбленим читвом подєбрадських українців».

Тут же, в збірнику, вказано, що народився Овксентій (Авксентій) Ільницький 15.01.1989 р. у Вінниці на Поділлі, отже, він ще й наш земляк, як і його брат Г. Ільницький.

В книзі Романа Коваля «Подєбрадський полк Армії УНР» є деякі відомості про О. Ільницького та література про нього.

«ІЛЬНИЦЬКИЙ О. (А.) (? - після 1973). Військовий і громадський діяч; секретар Українського народного університету у таборі м. Ланцута (1921), студент УГА, член Товариства пасічників українських студентів-емігрантів у Празі (1923), член управи Видавничого товариства при УГА в Подєбрадах (1923). Особової справи не виявлено. 1923 року організував у Подєбрадах українську друкарню при друкарні чеха Б. Ванчури. Очевидно, йдеться про Оксента (Авксентія) Ільницького, поручника Армії УНР, нагородженого 19 жовтня 1961 р. Воєнним хрестом. Автор спомину “Наша військова справа в період польсько-української згоди 1920 p.”. Ось уривок з нього: “В основу-ж відбудови армії було покладено старий, досить вже нами випробуваний прінціп — це будовання не бойових частин, а лише нікуди не здатних “штабів” з таких-же ні до чого не здібних людей... На папері ми мали певні бойові одиниці, навіть з гучними історичними назвами, а коли прийшлося... боляче й вспоминати!.. Загальне піяцтво старшин, як на фронті, так й у прифронтових штабах, відсутність жадної дісціпліни та військової бадьорости, а до того ще наша пасивність ще гірше здеморалізували наші частини. Всі бачили, що таким військом фронту втримати не можна буде й що катастрофа неминуча. Всі про це знали, знали навіть і “верхи”, але ніхто палець об палець не вдарив, аби запобігти лихові... Треба було бути дуже короткозорим, аби вірити в перемогу тої армії, яка була неодягнена, неозброєна, без певного складу старшин, без жадної дісципліни і в додаток без жадного резерву в запіллю. І треба було лише невеликого натиску з боку ворога, як все мусіло б тікати. Так воно й сталось...” З Бюлетеня Т-ва абсольвентів УГА-УТГІ (Ч. 48. - 1973) відомо, що А. Ільницький пожертвував на видавничий фонд цього видання 5 доларів.

Бюлетень Т-ва абсольвентів УГАУТГІ. - Нью-Йорк. - 1973. - Ч. 48. - С. 55. Наріжний С. Українська еміграція. Культурна праця української еміграції між двома світовими війнами. Ч. 1. — Прага, 1942. — Студії Музею Визвольної боротьби України. — Т. 1. — С. 39 та підписи під фотографіями 333, 379. Наріжний С. Українська еміграція. Культурна праця української еміграції. 1919 — 1939. Матеріали, зібрані С. Наріжним до частини другої. — Київ: в-во ім. О. Теліги, 1999. — С. 63 — 64. ЦДАВО України. - Ф. 3795. - Оп. 5. — Спр. 78. — Арк. 963 — 983».

Про згаданого в дописі брата Овксентія Ільницького - уповноваженого Українського Червоного Хреста, керівника Проскурівського військового шпиталю Г. Ільницького наразі відомо небагато. Зокрема, про його активну участь в медичній допомозі пораненим під час погрому в Проскурові 1919 року згадує в своєму спогаді «Проскурівський погром» Василь Мудрий.

Він пише, що після погрому «до командатури з`явились першими «батьки міста»: голова Сікора (Поляк) та члени Управи д-р Ставіньскі (Поляк) і М. Волошин (Українець). Перші їх слова були: «Бійтеся Бога, хто нам наробив такого нещастя?» Але всі були безрадні. Ніхто не знав, що робити? Явився і уповноважений Українського Червоного Хреста Ільницький. Він поставив справу відразу тверезо. Перш за все слід зайнятися допомогою для ранених, бо між жертвами мусять бути такі, що їх тільки поранено. Всі з цим погодилися. Він жертвував ліки, перев`язочні матеріали і ліжка для провізоричних шпиталів. Знайшлися тут і наші кооператори з Повітового Союзу кооперативу і вони відступили під шпиталь просторі кімнати канцелярії Союзу. Поки що міліція мала зайнятися підшукуванням та призбируванням ранених. Все взялося зараз же таки до праці».

У спогаді О. Ільницького вказано імена видатних українських державних і військових діячів, пов`язані з Проскуровом, - генерала Михайла Омеляновича-Павленка, професора Василя Біднова, полковника Армії УНР Михайла Мишакова, генерал-хорунжого Армії УНР Юрія Тютюнника, генерал-хорунжого Армії УНР Євгена Мєшковського, громадського і політичного діяча, журналіста, а в роки перебування на Проскурівщині – завідувача земських шкіл і комісара освіти Проскурівського повіту, голови Проскурівської «Просвіти», голови повітового осередку Українського Національного Союзу Василя Мудрого, місцевих українських діячів – Миколи Тарановича, Трохима Верхоли… Їхні непересічні долі вимагають окремої розповіді.