Проскурівський прорив, що врятував УНР та її армію

11 Червня 2020 р.
Прес-центр

6 червня 1919 року Запорозька група Армії УНР, очолювана корпусним отаманом Володимиром Сальським здобула Проскурів, вибивши звідти «інтернаціональні» частини московських більшовицьких військ, що складалися переважно з чехів.

Проскурів було здобуто після бою, що тривав від 5-ї до 8-ї години ранку. Запорожці захопили у Проскурові 30 гармат, десятки скорострілів, 700 вагонів, багато паротягів і вогнепального припасу.

Та головним стратегічним успіхом вдалого Проскурівського прориву стали відбиті у більшовиків міста Кам`янець-Подільський (в ньому розмістилися урядові установі УНР), Деражня, Нова Ушиця. Після захоплення цього рубежу під контролем республіканців опинилися залізниці Старокостянтинів-Проскурів-Кам`янець-Подільський, а також - Волочиськ-Проскурів-Деражня. Це давало можливість командуванню Армії УНР перекинути частини своєї бази (все, що залишилося в ешелонах на лінії Тернопіль-Підволочиськ), а також тилові установи через Проскурів на Кам`янець-Подільський. Загалом Проскурівська операція Армії УНР тривала ще місяць (зі змінним успіхом) і завершилася з переходом Галицької армії через Збруч (16 липня 1919 року) і початком походу Соборних армій України на Київ-Одесу. Але саме Проскурівський прорив командарма (фактично начальника штабу ДА УНР) полковника Василя Тютюнника і штабу Армії УНР врятував УНР від загибелі і забезпечив їй життєво важливий плацдарм.

В середині травня 1919 року для УНР склалася катастрофічна ситуація. Після початку військових дій Радянської Росії проти УНР і переходу низки повстанських отаманів на бік більшовиків 75-тисячна Армія УНР розтанула на дві третини. Уже на початку лютого Директорія перебралася з Києва у Вінницю, згодом у Проскурів, далі в Рівне. І хоча були вжиті спроби контрнаступу, до успіхів вони не призвели. В середині травня склалася катастрофічна ситуація для самого існування УНР. Микола Капустянський у своїй праці «Похід українських армій на Крим, Одесу» пише: «поляки й большевики, ворогуючи між собою, все ж таки вели погоджений наступ на знищення українських армій. Було ясно, що воювати на два фронти дорівнюється самознищенню. (…) Наше командування вирішило: І прориватись в Україну, ІІ щоб забезпечити собі тили, домагатися замирення з Польщею, спочатку тільки військового». 14 травня 1919 р. польські війська, підсилені армією Галлера, перейшли в генеральний наступ проти Армії УНР на Волині та проти УГА в Галичині. Через кілька днів війська Червоної Армії Росії перейшли в наступ зі сходу в напрямі на Рівне. 24 травня румунські війська вторглися в ЗУНР з півдня, захопивши місто Коломию. Армія УНР була відкинута в район Кременця-Волочиська. Північна й Холмсько-Галицька групи фактично перестали існувати. До 28 травня 1919 р. уряд та армія контролювали лише один Кременецький повіт Волині, а уряд і війська ЗУНР – лише східні повіти Галичини.

В поемі «П`ята симфонія» Євген Маланюк, ад`ютант командувача ДА УНР (перед Проскурівським проривом – помічника начштабу) полковника Василя Тютюнника описав ті катастрофічні дні:
П’ЯТА СИМФОНІЯ. ПОЕМА

І. Тернопіль, 31 травня 1919

…Так стукає судьба у браму серця,
І треба вміть почути віщий стук…

То мить була, коли скалками терцій
Дробило час.
Нервово бгав п’ястук
Пустий наказ — безсилу смугу друку.
Чекать? Розпорошитися? О ні! —
Ось стукає судьба і криця стуку
Скресає в іскрах вже нестримний гнів.

Чекать, аж хвилі зійдуться над нами,
Чи закликать лякливих просвітян?
…Штабний вагон у тужаві нестями,
А обріями — смертоносний тан…

Вагон мовчав. Втопивши в мапу очі,
Чекав на вислід Сінклер. Щось лічив
Рухливий Капустянський. Мельник крочив.
Темнів Тютюнник.
Всіх тягар чавив:
Уява, відвічальність, обов’язок.
І лиш Наказний згублено блукав.
Блудливим зором, де мольба й образа
Лучились з голим ляком пацюка.

І умлівіч спадали реквізити —
Опереткова надма, штучний пал,
Плащ Бонапарта, хитрістю підшитий,
Проблематична ранга “генерал”.
Тоді Тютюнник, зовсім потемнілий
З глухого стриму, стиснувши уста:
“Пробачте, наше місце там, де сили
Чекають керівництва. Хай і так,
Що розтіч, що розшарпано бригади,
Що Запорожці в маршу, і що зник
Так званий Ф р о н т. Дозвольте нагадати —
Ще є м а н е в р !”
І то був майже крик
Обурення й погорди. Мов прошито
Осецького тим криком. Та за мить
Він розмірком гнучкого пасожита
Для себе вихід вже здолав схопить.
І, стримавши злорадність, він облесно,
Замішуючи в сахарині яд,
Промовив: “Все складається чудесно.
Ви горите відвагою. І я,
Яко Наказний, взяв би гріх на плечі,
Коли б почав затримувати Вас.
Ви хочете? — Будь ласка — молодечі
Пориви ушляхетнювали й нас.
Тож прошу, їдьте з власного почину,
Всю повновласть даю Вам н а т о й ч а с.
Хай Біг хоронить. Зараз, за хвилину,
Полковнику, зготуєте наказ!”

Між В. Тютюнником і В. Сальським виник конфлікт, оскільки під час Першої Світової війни Тютюнник був лише капітаном і командував батальйоном, а Сальський з відзнакою закінчив академію Генерального штабу і командував полком. Тому Сальський не вірив в план Тютюнника і не хотів йому підкорятися. Конфлікт виріс до такої міри, що Сальський і Тютюнник викликали один одного на дуель. Про дуель дізнався С. Петлюра, і за його наказом її було перенесено на мирний час.

План «трудного наступального маневру» Наддніпрянської
армії, вказує Микола Капустянський, "змагав до осягнення таких цілей:

Перейти в рішучий наступ одночасно на всьому большевицькому фронті з метою продертися на схід і заволодіти рубежем Староконстантинів - ст. Деражня (на схід від Проскурова) - Нова Ушиця. Для забезпечення операції:

1) з півночі, з боку Заслав - Шепетівка, висунути в тому напрямку активну заслону;
2) для прикриття наших тилів з боку Кременець - Дубно, відтягувати з боями Західню групу на р. Горинь, де й затриматися;
3) нарешті, щоб полегшити форсування р. Збруч другій й третій дивізіям хутко захопити Проскурів.

Головний удар завдають Запоріжці і праве крило групи С.С. - на Староконстантинів і Проскурів.

Після захоплення цього рубежу діставалася б до наших рук залізниця Староконстантинів-Проскурів-Кам'янець Подільський, а також Волочиське - Проскурiв - Деражня.

Це давало Командуванню можливість перекинути решти своєї бази (все, що лишилося в ешельонах на колії Тернопіль-Підволочиське) через Проскурів на Кам'янець - Подільський. Там же зосередити всі харчові установи".

Військовими операціями та бойовими діями армії Директорії УНР (ще з часу повстання проти Гетьмана Скоропадського) фактично керував помічник начальника штабу полковник Василь Тютюнник, хоча він займав лише четверту в ієрархії армії УНР посаду – після Головного Отамана Симона Петлюри, Наказного отамана Олександра Осецького, начальника штабу Андрія Мельника. Осецький і Мельник були призначені на свої посади за політичними мотивами. Більше того, функції Головного і Наказного отаманів фактично перетиналися. О. Осецький, який відзначився персональною мужністю під час Першої Світової війни, старався уникнути відповідальності за ключові рішення під час війни за незалежність (як не дивно), і був фігурою значною мірою оперетковою. В Андрія Мельника не було ані найменшого досвіду штабної роботи, і він прагнув повернутися назад – в Корпус Січових Стрільців. Володимир Сінклер (1-й генерал-квартирмейстер штабу ДА УНР) і Микола Капустянський (заступник першого генерал-квартирмейстера штабу Армії УНР) – видатні військові фахівці з часу Першої світової - були людьми Василя Тютюнника. В травні 1919 р. Штабом Армії УНР під керівництвом Василя Тютюнника почалася реорганізація Дієвої Армії УНР. Дивізії і полки отримали суцільну нумерацію. Після реорганізації ДА УНР складалася з 1-ї по 12-ту дивізії та з 1-го по 36-й піший полк), були замінені окремі командарми, дрібні підрозділи були розформовані. Чисельність армії скоротилася до 20 тисяч бійців, але її основою став ідейний та випробуваний в попередніх боях склад. В кожній дивізії було по 3 полки піхоти, з артилерійським полком і кінною сотнею. Для більш зручного керування ними й маневрування звести ці дивізії в окремі групи, по 2-3 дивізії в кожній. Корпуси як тактичні одиниці відмінялися.

Якими ж силами володів Василь Тютюнник перед наступом? Найпотужнішими в Армії УНР були Корпус Січових Стрільців і Запорозький Корпус, створені ще за часів Центральної Ради, реорганізовані, відповідно, в групу Січових Стрільців двохдивізійного складу (10-та та 11-та дивізії) і Запорозьку групу трьохдивізійного складу (6-а, 7-а, 8-а дивізії).

Групою СС командував Євген Коновалець, галичанин,творець київських січовиків, начальником штабу СС був Генштабу підполковник Марко Безручко, наддніпрянець. М. Капустянський пише, що на момент контрнаступу СС були змучені боями, однак, січовики були в набагато кращому стані, ніж Північна та Південна групи Армії УНР. Оскільки СС вважалася гвардією УНР, за вклад в антигетьманське повстання, вони завжди постачалися краще за інших, були краще озброєні.

Окрема Запорозька дивізія була створена в 1918 р. з частин, що захищали Київ від більшовиків Муравйова. Згодом розгорнута в Запорозький Корпус. У запорожців кожний полк носив ім`я якого-небудь гетьмана чи відомого українського діяча, кожний підрозділ мав власну уніформу. Новим командиром після полковника Петра Болбочана та отамана Омеляна Волоха став Генштабу полковник Володимир Сальський. Запорожці славилися своїми традиціями боротьби з більшовиками , одначе після переїзду через Румунію були повністю пограбовані, крім полку Чорних Запорожців (на кордоні румуни віддали тільки стрілецьку зброю). Деякі частини Південної групи перебували ще на марші. На момент контрнаступу Запорозька група була найсильнішим підрозділом Армії УНР.

До групи СС ввійшла 9-та Залізнична дивізія, сформована ще при Гетьманові Скоропадському, як корпус охорони залізничних доріг.

З розбитих частин Північної і Холмської груп формувалася Волинська група, що складалася з 1-ї Північної та 4-ї Холмської (пізніше перейменованої в Сірожупанну) дивізій. Командиром Волинської групи став начальник Житомирської юнкерської школи, Генштабу полковник Всеволод Петрів, раніше командир полку ім. Костя Гордієнка Запорозького корпусу. Волинська група ще не встигла морально та фізично відновитися після поразок в Рівному та Луцьку. Її формування та реорганізація продовжувалися під час контрнаступу на Проскурів.

З прикордонників, які охороняли Збруч, та інших невеликих підрозділів талановитим молодим українським полководцем Генштабу підполковником Олександром Удовиченком була створена 3-я дивізія. В подальшому, за стійкість в боях, вона отримала звання «Залізної». Тут проявився, крім всього, великий організаторський талант Олександра Удовиченка, котрий з невеликих частин за короткий час створив одну з кращих бойових одиниць Армії УНР, однак, навряд чи на момент контрнаступу можна було загадувати про таке славне майбутнє дивізії.

Оригінальною бойовою одиницею була дивізія «Запорозька Січ», котрою командував отаман Юхим Божко. Запорозька Січ була переведена через Румунію в складі Південної групи. Юхим Божко у дивізії традиції козаччини і строгу дисципліну, однак сам часто не виконував наказів Штабу армії, що в подальшому призвело до надто плачевних результатів. Запорозька Січ при реорганізації увійшла до складу Армії УНР як 2-а дивізія «Запорозька Січ».

За планом Василя Тютюнника й Штабу армії, головний удар з району Почаєва на Проскурів повинна була провести сила із Запорозької групи та Січових Стрільців й Волинської групи, допоміжні удари мали здійснювати 2-а дивізія – на Волочиськ і 3-я дивізія – на Кам`янець-Подільський. Головним недоліком цього плану була вразливість крайнього лівого крила Армії УНР і тилу з боку Дубно-Остріг-Шепетівка. Тому маневр вимагав швидкості, щоб виграти час і більший простір, поки більшовики опам`ятаються. Водночас було досягнуто домовленості на переговорах з поляками про те, що останні зберігатимуть нейтралітет та утримаються від бойових дій проти Армії УНР.

Для безпосереднього керування північними групами (Січовими Стрільцями, Волинською, Запорозькою) через те, що з ними важко підтримувати зв`язок, з Тернополя в Кременець виїхав сам отаман В. Тютюнник. Він повинен був втілити в життя план наступу, коригуючи його відповідно до обставин. На ці підрозділи, зазначає М. Капустянський, напирали з двох боків поляки і більшовики. Величезних зусиль необхідно було прикласти, щоб націлити їх відповідним чином. Ось як описує тодішній психологічний стан В. Тютюнника, якому доручено керувати операцією, Є. Маланюк в «П`ятій симфонії»:

Він сидів затоплений в собі.
Очі і дивились, і не бачили,
Як пливли долини голубі,
Як стовпи подільську віддаль значили,
Що переливалась у Волинь.

День імлистий був. Лиш сонце плямами
Обсипало сизу далечінь,
Криючи за голубими брамами
Променисті золоті мечі.

І на мить майнуло в хвилі сяєва,
Десь за смугою тонких брів,
Несказанне видиво Почаєва
На віками вибраній горі.

Прибувши автом з Тернополя в Крем`янець, Василь Тютюнник спершу провів нараду в штабі Запорозької групи:
Тютюнник перервав терпкі догани:
“Панове — прошу — стан у нас такий:
Поляки в Краснім, з розвідкою в Бродах,
На Дубно ріжуть нас большевики,
І перстень замикається.
Пригода
Ось розрослась в потвору, що, як гад
Нас стискує й, бігме, злама хребта нам,
Якщо не кинемось. Вперед — назад —
Не важно. Найважніше бути паном
Своєї долі. І тому, як стій,
Все підтягнуть і на світанку — в наступ”.

— “Дозвольте ( — Сальський). Це слова
пусті.
Де ж база? Тил? Де кулемети? Вкрасти?
А де ж гарматний той дивізіон,
Що нам його обіцюють тижнями?
Ні, вибачте, закон війни — закон.
То треба знать. Інакше межи нами
Не буде мови спільної…”

—“Чому?”—
Камінно відповів Тютюнник зразу:
“Допоки військо — військом, то йому
Старчає мови ладу і наказу”.—
“Так це наказ? А хто ж його…”

—“Папір?
О, прошу,— ось, печатка, підпис, дата —
Час утікає, вужчає простір:
Закон війни, що теж не шкода знати.
Та балачки залишмо до пори.
Дивізіон надходить. Кулемети
У Ланівцях.
Великі наші мети, —
Та Вам одни лиш: сфорсувать Горинь”.
І Воскобійник мапу розіслав,
І Сальському вже чоло у задумі,
І телефон бадьоро заспівав,
І ординарці почвалали. В шумі
Мотору падали вже накінець
Останні вказівки: зв’язок з Стрільцями,
Що тимчасовий постій — Крем’янець,
Що напрям — Миколаїв.
…І вже плями
Низького заходу пливли тихцем,
Й на тлі, що сяв, мов золота запона,
Вершина Бони — черню й багрецем —
Різьбилась, як надщерблена корона.

(«А де ж гарматний той дивізіон, що нам його обіцюють тижнями?». Мова про знаменитий кінно-гірський дивізіон Олекси Алмазова , що перебував в Галицькій армії і на момент контрнаступу був повернений до Дієвої Армії. Втім, це врятувало його від реквізиції в Румунії).

А ось як Євген Маланюк змальовує обговорення плану завтрашнього контрнаступу Василем Тютюнником та начальником штабу Січових Стрільців Марком Безручком:

— “Отже зрана
Запорожці рвуть на Проскурів.
Ви — уступом — за лівим крилом,
І я певен, вже в першій турі,
Переведеній бездоганно,
Доконаємо наш пролом.
А пролом — це вже щось. Це вихід
З мишоловки. Деражня й Гречани
Зліквідують ворожий тил.
Удовиченко ударить стиха —
Залізниця і постачання —
І вже гра буде вільних сил.
Як з набоями?” —

— “Решта є ще”. —
“Влийте вишкіл. Тил прикрутіть.
Пам’ятайте — стискаються клещі,
Губить кожна згублена мить”. —

“Я тут питання дозволю”. —
“Прошу”. —
“Наш лівий фланг
Є цілковито заголений”.
— “Як?
А волинці?”
— “На ранок
Будуть вже тут”.

— “Ви поважно?
Що ж це — розвал?…Утома?…
Добре — тепер вже не страшно.
Добре, хоч Вас повідомили

Не сподівавсь переляку…
Отже, виходить — ва-банк:
Так глибоко не підуть Поляки —
Ви загнете свій лівий фланг.

Надпсували мені мій задум:
Я хотів в нашійм стиснутім колі
Урухомити тільки півколо,
А виходить — взірець позаду
У Богдановім “гуляй-полі”…

Що ж — підемо рухомим колом.

Тільки хуткість — наша надія,
Не втопитись у власнім виварі.
Хай історики потім потіють
Про ці “Канни — навиворіт”.

В останніх числах травня згідно з розробленим помічником начштабу Василем Тютюнником та Штабом армії планом та наказом Головного Отамана Симона Петлюри частини Армії УНР перейшли в наступ з теренів Кременецького повіту Волині та східних районів ЗУНР на схід, щоб здобути район залізниці Старокостянтинів-Проскурів-Кам`янець-Подільський.

Про це детально описує Генштабу генерал-хорунжий Микола Капустянський в праці «Похід українських армій на Київ-Одесу в 1919 році» в розділі ІІ «Прорив большевицького фронту й вихід українського війська на лінію Старокостянтинів-Проскурів-Кам`янець-Подільський»:
«Прорив
Операція до прориву большевицького фронту розвивалася пляново й успішно. Запоріжці, прожогом прямуючи на схід, торощать большевиків, не зважаючи на їх опір біля Катербургу на Горині та на інших пунктах, і на 2-ге червня вони виходять на лінію сел: Волиця Вонсовича - Катеринівка - Пахутинці. Група С.С. теж енергійно просувається уступом за лівим крилом Запоріжців, забезпечуючи їм фланг і тили у північно-східньому напрямку; на 2-ге червня вона з боями виходить на лінію р. Горинь біля сіл Корниця і Ляхівці і швидко наступає на Білгородку. Волинська група, тримаючи фронт на північний захід, боронить Запоріжців і С.С, від поляків і большевиків.

Таким чином, Запорізька група вже на 2-ге червня сильно виграє фланг і висить над тилами червоних частин, що тримають лівий беріг р. Збруча.

Отже, небезпечний момент минув і коло, що охоплювало Українську Армію, було прорване на північному сході.

Критична ситуація в ніч з 2. на 3. червня. Сх. ч. 7.
Але не так успішно йшла справа на напрямку Тернопіль-Волочиське. 2-го червня 39-тий піший польський полк здобув з боєм Тернопіль, і штаб Дієвої Армії, а також усі урядові установи переїхали на ст. Богданівку.

Найбільш критичний час з 2. на 3. червня пережили Штаб Армії й уряд на ст. Богданівка.

Польські сильні стежі ведуть переслідування вздовж залізниці. Рештки нашого державного майна в ешельонах на залізниці Тернопіль-Підволочиське, а Волочиське ще боронять большевики й ведуть бій з другою укр. дивізією. Всі станції забито ешельонами. З заходу противник на відстані 18 верстов, а зі сходу на 6-8 верстов. Для самооборони ми мобілізуємо урядові установи. Зі старшин, телеграфістів, урядовців і службовців Штабу Дієвої Армії імпровізується сотня під кермою полковника Омеляновича-Павленка і виставляється як заслона проти поляків і місцевих большевиків. До Підволочиського стягується рухомий склад.

Ешельон 2-го Генерал-Квартирмайстра Штабу Армії прибуває до Підволочиського під час розпалу сильного бою за переправи на р: Збруч і наражається на обстріл большевицької гармати. Цей ешельон виставляє від себе заставу й посилає в бій комендантську сотню. Все ж не бойове - урядовці, родини службовців Штабу - з тремтінням чекають своєї долі. Перед Урядом і Штабом стала в увесь зріст дилема: якщо 3-го ми не здобудемо Волочиського, то можемо опинитися в полоні Польському або большевицькому.

Стався рідкий в історії випадок: Штаб Армії та уряд між двома ворожими арміями на гарматний стріл від одної і на крісовий від другої.

Затримка виникла із за нерішучих і кволих дій Запорізької Січі (2-а див.): вона скупчувалась дуже поволі й спізнилась з наступом майже на дві доби.
Комічна сторона справи.

Але трагічність цієї хвилини меншає чрез комізм, з яким переводилося мобілізацію особистого складу всіх державних установ, так само, як і невійськовим виглядом директорiв департаментів з крісами в руках.

Мобілізувати персональний склад Міністерств було доручено начальнику рлззвідчого відділу сотникові Коваленкові, людині енергйіній, але надто палкій, неурівноваженій і незвичайній. З револьвером у руці він вигонив усіх з ешельонів, хапав перехожіх і ставив їх до шерегу. Директорів департаментів, старих старшин і навiть членів трудового конгресу, всіх волік до шерегу, загрожуючи силою. От уже дійсно: загадай йому богу молитись... а він і лоб...

Це завдання можна було виконати значно простіше та без мелодрами: взяти списки від усiх комендантів ешельонів і потім їх фактично перевірити. Бо ж всі добре розуміли небезпеку і змагали активно їй протиставлятись.

Бої 3/VІ.

Але вже 3-го червня 6-та Запорізька дивізія після запеклих боїв захорлює Чорний Острів і тим значно полегшує наступ Запорізької Січі. Червоні, занепокоєні появою у себе в тилах на залізниці нашого війська, не ставлять великого опору. Вони з Волочиського відходять на схід.

Треба зазначити, що отаман Божко при форсуванні р. Збруча виявив мужність, підбадьорюючи власним прикладом козаків, що працювали під сильним гарматним і скорострільним обстрілом, улаштовуючи переправу.

Большевики в безладді відходять вздовж залізниці і в південно-східньому напрямку на Фельштин-Ярмолинці. Полковник Удовиченко (начальник 3-ої п. д.) по-мистецьки форсує р. Збруч і після тяжких боїв здобуває Кам'янець Подільський.

Бої 4/VI.

Четвертого червня 6-та Запорізька дивізія остаточно зламала опір большевикiв в районі Чорного Острова.

У тойже час большевики з Проскурова атакують 7-му Запорізьку дивізію, що її було розташовано на північний захід від Проскурова. Молодий, палкий начальник цієї дивізії, сотн. Демоловський відбив атаку, сам повів енергійний наступ на Проскурів, хвацько і швидко заволодів станцією й частиною мiста. Але... Також швидко він був контр-ударом большевиків відкинений в район на північний захід від Проскурова, куди почала надходити резерва командувача Запорізької групи - 8-ма Запорізька дивізія.

Група С.С. з боями веде далі наступ своїм правим крилом на залізничу лінію в напрямі на станцію Антоніни, лівим вона відтискує большевиків на місто Заслав.

Волинська група успішно виконує попереднє завдання.

Бої 5/VI. Сх. ч. 8.

П'ятого червня большевики, підбадьорені своїм успіхом під Проскуровом, підтягнувши резерви, переходять в контр-наступ у двох напрямках: з північного сходу, з району Шепетівки, на правий фланг групи С.С. і на Кам'янець-Подільський (на 3. див.), намагаючись стиснути нас з двох боків. Проскурівську залогу вони також підсилюють.

Дивізія полк. Удовиченка і група С.С. відповідають енергійним наступом. Розпочинаються сильні зустрічні бої. Вони у висліді закінчуються поразкою большевицьких груп. С.С. здобувають ст. Антоніни, В. Пузирки, Удовиченко б'є червоних під Шатавою.

У Запоріжців - перегруповання й націлювання частин для атаки Проскурова.

Запорізька Січ (2. див.), отримавши завдання після захоплення Волочиського наступати через Фельштин на Ярмолинці, в районі Фельштина несподівано наскочила на большевицькі частини, що відступали з районів Чорного Острова і Волочиського і. подались трохи назад.

Бої 6/VI. Сх. ч. 8.

Шостого червня полк. Сальський повів рішучий наступ на Проскурів двома дивізіями: 6-тою від Чорного Острова, 8-мою з північного сходу. 7-му дивізію він тримає в резерві.

6-та дивізія відважно атакує Проскурів і після гарячого бою захоплює його. Большевики уперто оборонились, великий підтрим їм давали 3 бронепотяги, що стійко боролися з нашою артилерією. Настирливість та енергія 6-тої дивізії, а теж і загроза Проскурову з боку 8-ої дивізії вирішили справу. В наші руки дістається велика здобич: 8-ма дивізія не встигла взяти безпосередньої участи в бою. Зосередилася вона на північ від Проскурова, фронтом на схід.

Большевики відходять на Жмеринку. Наш бронепотяг просунувся за ними на ст. Деражня.

Загальна оцінка. Сх ч. 6-9.

Таким чином наш марш-маневр дав додатні висліди. Большевиків на всьому фронті розбито й відкинено на схід. Ми захопили 30 гармат, десятки машинових крісів, 700 вагонів, багато паротягів і вогнепального припасу. Також здобули потрібний нам простір і важливі осередки Ярмолинці і місто Кам'янець-Подільський. Тепер вже стало можливим почати евакуацію з Галичини через Проскурів до Кам'янця державних установ і рештків наших запасів.

Одначе цю перемогу куплено дорогою ціною. Чисельність наших груп північних значно зменшилася від тяжких переходів, боїв і захорувань.

Оцінка бойових операцій.

Вкажемо на умови, що сприяли успішному виконанню нашого пляну:

1) Перехід до загального наступу Української Наддніпрянської Армії на фронті майже 140 верстов був цілком несподіваний для большевиків і приголомшив їх командування. Українська Армія стояла на краю загибелі і враз так яскраво виявляє себе - певно, якісь зовнішні сили її підтримали (так здавалось комуністам). В большевицьких частинах ходили безглузді чутки: "Петлюра наступає всіми шляхами і веде силу війська, з ним Галицька Армія і Поляки".

2) широкий фронт і хуткість наступу не дали спромоги большевикам перевести в життя будь-який плян і вони кидають наосліп свої резерви: інтернаціональні частини, охоронні сотні при чрезвичайках і старшинські школи - все було кинуто назустріч нашому війську.

Спочатку большевикам не було теж відомо, в який бік замірено наш головним удар: на Шепетівку чи Проскурів, а через те й захисту Чорного Острова і Проскурова не було ними відповідно організовано.

3) Добре скомбінований і рішучо переведений наступ.

4) Виключна, надзвичайна активність Запоріжців - це був вихор, що змітав усе на своєму шляху.

Нема машинових крісів і гармат - вперед, треба здобути їх у ворога. Командуванню було важко стримувати цей стихійний рух вперед.

Цітую характерну доповідь командувача Запорізькою групою:
"таким чином, військо Запорізької групи від Почаєва пройшло пішки сто п'ятдесят верстов, і треба дивуватись тому настрою, який панує в рядах славних Запоріжців. Підчас походу, не дивлячись на недостачу харчів, зброї, брак скорострілів і гармат, Запоріжці били ворога, де тільки з ним стрічалися, і гнали його. Після тимчасових неуспіхів не вдавалися в журбу, а горіли бажанням боротьби з ним. Назагал стомлених Запоріжців важко було стримати, щоб пляново виконати завдання та уникнути зайвих трат. Треба поклонитися перед самопожертвою та героїчним запалом лицарів-Запоріжців, що доконали такого чину. Відзначилися також своєю героїчною працею партизанські відділи Павловського, Кобзи, Р. Сушка та Соловчука. За час цієї операції славними Запоріжцями розбито 12 зареєстрованих полків і взято силу здобичі". (Оперативна Доповідь полк. Сальського з 7 червня, ч.: 0929 а.)

Значну ролю до суцільности операцій Запорізького корпусу відіграв його начальник полк. Сальський. Він тримав свої дивізії зосереджено і наносив сильні концентричні удари. Це вже був не "отаманчик". Запоріжці відразу перейнялися довір'ям і повагою до свого нового досвідченого начальника.

Взагалі можна сміло сказати, що головну ролю в цьому прориві і врятуванні Української армії від цілковитого її знищення відіграли Запоріжці. Менше видатна, але тяжка і відповідальна роля випала на долю групи С.С., якій довелося активно на великому фронті прикривати лівий фланг і тили Запоріжців від большевиків з боку Шепетівки і Староконстантинова. Назагал своє завдання вони виконали своєчасно і добре. Правда, большевики не виявили спочатку значної активности в цих напрямках.

Волинська група, не зважаючи на її тяжкий фізичний і моральний стан, теж дала собі раду.

Треба ще відмітити вмілі чини молодого начальника 3-ої див. п.полковника Удовиченка щодо форсування річки Збуча, заволодіння м. Кам'янцем-Подільським та оборони його від контратак. Теж він виявив організаційний хист, хутко реорганізувавши численні дрібні частини, що увійшли до складу 3-ої дивізії. Отже, енергія та активність цієї див. також спричинилися до нашого успіху.

Немалу ролю в процесі цієї операції відіграв отаман Василь Тютюнник. Він з початком наступу прибув до Кремінця, де скупчилися різні частини груп; на них тиснули з двох боків большевики й поляки. Великих зусиль треба було докласти, щоб відповідним чином їх націлити. Отаман Тютюнник всі непорозуміння поміж військом розв'язував на місці хутко авторитетно і цим багато допоміг справі.

Нарешті, почали давати свої висліди контакти нашої делегації з поляками; бож вони дальше Збруча не просовувались і не тиснули груп Волинської і С.С. і цим не перешкоджали нашому наступові».

Варто підкреслити, що комуністична історіографія «постаралася» максимально забути про Проскурівський прорив Армії УНР, оскільки в результаті Проскурівської операції були зірвані плани Леніна і більшовиків допомогти червоній Угорщині й почати розповсюдження революції на всю Європу. Перебіг власне боїв Армії УНР за Проскурів 5-6 червня 1919 року потребує окремої розмови.

О. Собко, н. с. музею історії міста Хмельницького