Чи був Нестор-літописець зачинателем української писемності?

6 Листопада 2020 р.
Прес-центр

День української писемності та мови щороку відзначається в Україні 9 листопада. Цей день своїм Указом 9 листопада 1997 року встановив президент Леонід Кучма і приурочив його до дня пам’яті преподобного Нестора-літописця. Все начебто чудово, але чимало науковців стверджують, що Нестор-літописець був зачинателем української писемності. Чи так це насправді?

З XIX ст. вчені почали цікавитися як історією, так і походженням народів, а також давністю мов, якими ці народи користувалися. Першим звернув увагу на давність української мови визначний український мовознавець, філософ, фольклорист та етнограф Олександр Потебня (1835 – 1891 рр.). Вивчаючи давні українські колядки, щедрівки, веснянки, казки та пісні, Потебня дійшов висновку у своїй книзі «Объяснения малорусских песен» (Варшава,1883р.), що початки сучасної української мови сягають 4-тисячної давнини. Тоді наші предки вже й колядували, щедрували і навіть співали народні пісні. Поляк Михайло Красуський видав 1880 року невелику книжечку «Древность малороссийского языка», в якій стверджував: «Занимаясь долгое время сравнением арийских языков, я пришел в убеждение, что малороссийский язык не только старше всех славянских, не исключая так называемого старославянского, но и санскритского, греческого, латинского и прочих арийских языков». Протягом XX ст. цілий ряд вчених у світі дійшли висновку: «В степах Північного Причорномор’я започатковувалася понад 5000 років тому індоєвропейська мова, її діялекти роз’єдналися на мови, які поширили багато народів світу». Так стверджували мовознавці А. Діямонт, Р. Вілсон, А. Гінкс, Л. Вуллі, Г. Кларк, Л. Веделл, В. Рен-Бойкович. Найдавнішою пам’яткою писемності в Україні є Кам’яна Могила, розташована поблизуМелітополя. Прочитанням написів Кам’яної Могили займався видатний шумеролог і сходознавець Анатолій Кіфішин, який визначив вік найдавніших петрогліфів – 12 тисяч років. Написи Кам’яної Могили давніші за шумерське і давньоєгипетське письмо. В 1674 році архиєреї Києво-Печерської лаври видали «Синопсис о «Начале Слов’яно-Руського народа» від перших київських князів і до Олексія, царя московського». В «Синопсисі» є такий запис, що у 790 році русини перемогли греків і греки віддали русинам їхні священні книги, написані літерами. А нам нав’язують вигадку про те, що у 892 році Кирило та Мефодій принесли нам, безграмотним, письмо. Директор Інституту Української Мови Павло Гриценко говорить про те, що київські князі в X ст. укладали з Візантією договори двома мовами - грецькою і руською, писаною глаголицею, тобто в русів було своє, докириличне письмо. Свідченням того, що на Русі писемність існувала задовго до хрещення, є безцінна пам’ятка українського народу «Велесова книга», тексти якої писалися на дубових дощечках. Як бачимо, наші предки були освіченими і несли культуру в навколишні світи, починаючи від часів трипільської культури. Ми повинні пишатися своєю історією, писемністю і мовою. Чимало наукових дискусій цікавитьпитання про існування писемності в українських землях. Археологічні знахідки засвідчують наявність писемних знаків на глиняному посуді, пряслицях, зброї тощо ще за трипільської доби.

Свою писемність мали племена трипільської, катакомбної культури бронзової доби, зарубинецької та черняхівської культур. Стародавні автори свідчать, що це було грецьке або руське письмо. Висловлюється припущення, що писемність на території України мала кілька варіантів. Наприклад, Північне Причорномор’я користувалося абеткою, ідентичною грецькій або римській (латиниці), а східні райони (особливо скіфо-сармати) мали свою оригінальну писемність, відому в науці як сарматські знаки, що були схожі на вірменські й грузинські письмена.

Те, що пам’яток стародавньої писемності обмаль, можна пояснити тогочасним способом писання: повсякденні записи, вірогідно, робилися на навощених дерев’яних дощечках або на бересті – матеріалі, який погано зберігається. Проте, знаходять чимало писарських інструментів, так званих стилів. Добре збереглися графіто, накреслені на свіжій, ще не обпаленій глині. Горщики з написами часто мають вигляд речей повсякденного вжитку, простих, ліплених вручну, що свідчить про їхнє місцеве походження. Деякі з цих графічних зображень вважають за тавра або тамги (знаки власності) майстрів.

Чимало дискусій у науковому світі викликала діяльність Кирила і Мефодія, з іменами яких пов’язують створення слов’янської абетки. Ґрунтовне дослідження абетки, яку умовно названо кирилицею, зробив український філолог, відомий також як Митрополит Іларіон. Його праця «Слов’янське письмо перед Костянтином» переконливо доводить правдивість оповіді ченця Храбра, який писав, що Євангеліє і Псалтир «руськими письменами писані». Ця подія датується зимою 860-861 рр. Якщо це вже сформована писемність, то що ж тоді створив Кирило? Це питання не дає спокою вченим ось уже протягом кількох століть.

Збереглося «Житіє Кирила», написане, як вважають, його братом Мефодієм. З нього дізнаємося, що просвітницька місія Кирила полягала насамперед у проповіді християнства серед слов’ян. Це були часи, коли християнство вже відчувало теологічні суперечності між Римом і Константинополем.

Діяльність місіонерів, які проповідували християнство латинською мовою, успіху не мала. Тоді моравський князь Ростислав звернувся до константинопольського патріарха з проханням надіслати проповідників, котрі б знали слов’янські мови.

Після кількох походів Аскольда на греків у Київській Русі було вже чимало християн. Тому й не дивно, що Кирило знайшов і християнські книги, написані по-руськи. Якою ж абеткою вони писалися?

Якщо поглянути навіть на сучасну українську абетку, то очевидно, що більшість її літер схожі на грецькі, але є кілька цілком слов’янських. Може, це їх додав Кирило до грецької абетки? Але ж у «Житії» повідомляється про створення ним абсолютно нового алфавіту. Слід зауважити, що поряд з кирилицею і одночасно з нею існувала інша абетка, яка відома під назвою глаголиці і мала незвичайний характер завитків. Їй вчені не знаходять аналогів. Це дало підставу для тверджень, що глаголиця є штучним витвором однієї людини, на відміну від кирилиці, яка має природний органічний характер і давніші прототипи.

Отже, дослідники (Іван Огієнко, Михайло Брайчевський, Олександр Мельничук та інші) вважають, що Кирило створив саме глаголицю – штучний алфавіт, який проіснував недовго, бо не знайшов загального визнання через свою ускладненість. Назва ж «кирилиця» закріпилась за нашою та деякими іншими слов’янськими абетками (наприклад, болгарською) ще з давніх часів через плутанину, або просто для уславлення видатного місіонера.

Існування ж цієї абетки ще до Кирила доведено знахідками графіто на стінах Софії Київської; літери визнано протокирилицею. Дослідженнями цих написів займається Сергій Висоцький, який, крім текстів, відкрив саму абетку, записану, мабуть, давнім книжником для пам’яті. Адже йому, напевно, доводилось працювати зі стародавніми книгами з Ярославової книгозбірні, які були написані такою азбукою.

Чим же відрізнялася ця абетка від пізнішого варіанту кирилиці? Вона простіша – має 27 літер, серед яких 23 грецьких і 4 слов’янські (Б, Ж, Ш, Щ). Моравська ж кирилиця у своєму ранньому варіанті мала 38 літер, а в пізнішому – 43. Частина цих букв просто дублювала вже наявні, тому в пізніших руських книгах такі знаки, як юси, глухі голосні, омега та інші поступово зникали як зайві.

Звичайно, багато незручностей для дослідників старої української мови створило саме запровадження церковнослов'янської мови як літературної. Тому що це не була природна мова, якою розмовляв народ.

Історія кожної мови вивчається в нерозривному зв’язку з історією народу, який є носієм цієї мови, її творцем.

Нині потребує перегляду і така ортодоксальна формула, як єдина «давньоруська» мова, спільна для «трьох братніх народів».

Ця ідеологічна догма нав’язувалася всім без винятку науковим інститутам саме за радянської доби і мала слугувати імперським інтересам СРСР. Наукові факти, досліджені неупередженими вченими ще на початку цієї доби, ігнорувалися або проголошувалися шкідливими.

Впродовж кількох століть український народ привчали до думки про нібито «вторинність» української мови, ретельно приховуючи від українців величезний масив української ж писемності, історії та культури, що сягають глибокої давнини і нараховують багато тисячоліть.

Пізнання світу через національне слово надзвичайно важливе. Рідну мову потрібно оберігати як своє майбутнє, пам'ятаючи про першозначення її, як безсмертя українського духу, її рятівну, очищаючу, цілющу, відроджуючу властивість.

Заснування Дня української мови – це не тільки проголошення благородної мети. Це настанова нам, українцям, шанувати рідне слово, любити рідну мову, знати й поважати свою історію та культуру.

15 цікавих фактів про українську мову

1. Найбільш перекладений літературний твіру світі – «Заповіт» Т.Г.Шевченка. Його перекладено 147 мовами народів світу.

2. Особливістю української мови є те, що вона багата на зменшувальні форми. Зменшувально-пестливу форму має, як не дивно, навіть слово «вороги» – «вороженьки».

3. Найбільш уживаною літерою в українській абетці є літера «п»; з неї також починається найбільша кількість слів. Літера «ф» – найменш уживана. Слова, які починаються з цієї літери, здебільшого прийшли в українську мову з інших мов.

4. Найдовше слово в українській мові складається з 30 літер. Це слово «дихлордифенілтрихлорметилметан» – назва хімікату, що використовується для боротьби зі шкідниками.

5. Іменник у нашій мові має 7 відмінків (один з них – кличний). Це вирізняє українську мову серед східнослов'янських. Сьомий, кличний, існує також у граматиках латини, грецької мови та в санскритській граматиці (як опціональний восьмий відмінок).

6. Назви всіх дитинчат тварин в українській мові належать до середнього роду: цуценя, кошеня, левеня.

7. Сучасна українська мова налічує, згідно зі словником Національної Академії Наук України, близько 256 тисяч слів і включена до списку мов, які нині успішно розвиваються.

8. Офіційно вважається, що після видання «Енеїди» Котляревського українська мова була прирівняна до літературної мови. Івана Котляревського по праву вважають основоположником нової української мови.

9. В українській мові існує три форми майбутнього часу! Проста, складна і складена. Майбутній час першої особи однини недоконаного виду в українській мові має іншу форму без префікса: знатиму, говоритиму, робитиму тощо.

10. Найстарішою українською піснею, запис якої зберігся донині, вважається пісня «Дунаю, Дунаю, чому смутен».

11. Українська мова, за різними даними, посідає з 25 по 32 місце за кількістю носіїв серед найпоширеніших мов у світі. Для 36-37,5 мільйонів осіб українська мова є рідною. Загалом у світі 41-45 мільйонів чоловік нині володіють українською мовою.

12. За лексичним складом найбільш близькою до української мови є білоруська (84 % спільної лексики), далі йдуть польська і сербська (70 % і 68 % відповідно) і лише потім російська (62 %). До речі, якщо порівнювати фонетику і граматику, то українська має від 22 до 29 спільних рис із білоруською, чеською, словацькою й польськоюмовами, а з російською лише11.

13. У 448 р. візантійський історик Пріск Панійський, перебуваючи в таборі гунського володаря Аттіли на території сучасної України, записав слова «мед» і «страва». Це була перша згадка українських слів.

14. Українську мову в різні історичні періоди називали по-різному: проста, руська, русинська, козацька тощо. Історично найуживанішою назвою української мови до середини ХІХ ст. була назва «руська мова».

15. В українській мові безліч синонімів, наприклад, слово «горизонт» має 12 синонімів: обрій, небозвід, небосхил, крайнебо, круговид, кругозір, кругогляд, виднокруг, видноколо, виднокрай, небокрай, овид.

Музей історії міста Хмельницького