Оунівське підпілля в Проскурові в 1942–1953 роках. (частина 1)

12 Жовтня 2021 р.
Прес-центр

Для розуміння ситуації що склалась на Поділлі у період кінця 1941 – початку 1942 року, та передувала початку збройної боротьби в нашому краї, коротко розглянемо політичну та економічну ситуацію у промисловості та сільському господарстві. Це дасть змогу осягнути ті чинники, які впливали на розгортання боротьби на теренах Поділля і нашого міста.

Після окупації ідеологічна політика німців щодо українців, була вироблена від другої половини 1941 року до кінця 1942 року. Вона відображена у низці документів, а саме: “Основні напрями політики відносно України”, “Політика управління людьми на Україні”, “Про відносини з українським населенням”.

Так у документі “Політика і управління людьми на Україні” українці проголошувались пасивним народом, який, знаходячись у підпорядкуванні природи, не має ні сили, ні вождя, а тільки “…віками мріє про власну державність або відновлення Київської держави”.

Жонглюючи історичними фактами нацисти довели своє виключне право на українські землі: “Тут Україна, батьківщина германців, і колись держава готів і варягів. І тут на Сході Європи, в урожайній, безмежній Україні наше майбутнє: це свята земля для майбутнього німецького народу”.

Такі ж погляди були викладені в директивах для вермахту: “Німці є панівною расою в Європі, їх “життєвий простір” завжди простягався далеко на схід. Саме вони несли східноєвропейським народам культуру, зараз німці покликані встановити порядок в Східній Європі…”.

Найкращою ілюстрацією ідеології стосовно українців є слова генерал-фельдмаршала Вальтера фон Райхенау, командуючого спочатку військами 6 польової армії, а потім групою армій “Південь?: “Висловлювання і засоби вищих вповноважених рейху складають враження, що Україні відводиться тільки місце регіону експлуатації, що життя місцевого населення не повинно братися до уваги і що голодна смерть і знищення мільйонів українців для німецьких завойовників не має жодного значення”.

Головним документом, у якому викладались плани стосовно захоплених територій був план “Ост”, який складався з двох частин – “Малий” та“Великий” плани.

“Малий” план мав бути втілений в життя під час війни. Над виконанням “Великого” німецький уряд мав зосередитись після її закінчення протягом 20-30 років. Це був план колонізації, яка мала здійснюватись на землях, що підлягали приєднанню до Третього Рейху.

Крім іншого передбачалось: знищення 25% українців, ще 30-50% українців підлягали використанню у ролі робочої сили. Можна з впевненістю стверджувати, що головною метою було перетворити “східні території” на німецьку колонію.

План “Ост” включав у сферу колонізації такі території: Західну Україну, Крим, Херсонську область Придніпров’я, Житомирщину, Кам’янець-Подільську і частково Вінницьку області.

Передбачалось створити 8 колонізаційних опорних пунктів, які мали стати центрами колонізації: у Рівному, Шепетівці, Бердичеві, Білій Церкві, Бобрицях, П’ятихатці, Кривому Розі, Миколаєві,

Визначались адміністративні форми переселення німців. Першим кроком було створення окремих форпостів – марок, вони мали бути заселені переважно фольксдойче, з часом перетворившись на сільські поселення. Поселення планувалось розміщувати вздовж головних транспортних доріг та залізниць із заходу на схід і з півночі на південь. Пізніше мали з’явитися міста з населенням 15-20 тисяч чоловік.

17 липня 1941 року наказом А. Гітлера було введено цивільне управління окупованими областями СРСР та утворено “Міністерство окупованих східних областей” (також відоме під назвою “східне міністерство”), яке очолив А. Розенберг.

У наказі наголошувалося, що “...після закінчення бойових дій в окупованих східних областях, управління цими областями переходить від військових інстанцій до органів цивільної влади. Області, на які поширюється це положення, і час передачі управління областю цивільним органам у кожному окремому випадку підтверджуються моїм (фюрера) особливим наказом”.

Переконання про повну залежність України від Німеччини підтримував і Г. Гімлер. Це було опрелюднено одним з його підлеглих 5 грудня 1941 року: “Згідно з існуючими директивами українські прагнення до незалежності мають бути припинені, а українці мають бути зрівняні з росіянами та поляками. Не існує так званих лояльних українців. Всі українці прагнуть політичної незалежності для їхньої етнічної території, причому немає різниці, чи вони походять зі Східної чи Західної України, з Угорщини чи Буковини. А так звані “лояльні? українці — це такі, що вміло приховують свої прагнення”.

25 липня 1941 року було створено перший рейхскомісаріат –“Остланд” з центром в м. Рига. До його складу увійшли території бувших прибалтійських республік та частина Білорусії.

Другий рейхскомісаріат під назвою “Україна” (РКУ) наказом фюрера був утворений 20 серпня 1941 року, хоча фактично це відбулось 1 серпня 1941 року.

В адміністративно-територіальному відношенні рейхскомісаріат (Reichskommissariat) поділявся на генеральні округи (Generalbezirk), які складались з крайзгебітів (німецькою адміністрацією відносно них також вживалася назва “гебіт” – Gebiet ) (Kraisgebit), що у свою чергу поділялися на райони (Rayons). Поділ на волості, міста і села залишився незмінним (сільради, земельні общини).

У територіальному відношенні РКУ був поділений на шість генеральних округів: “Волинь-Поділля” (інколи німці щодо нього використовували назву “Брест-Литовськ”), який об’єднував території Рівненської, Волинської, Кам’янець-Подільської і північні райони Тернопільської областей, а також південні райони Брестської і Пінської областей Білоруської РСР; та “Житомир”, “Київ”, “Миколаїв”, “Дніпропетровськ”, Таврія”.

Залежно від етапів формування території РКУ генеральні округи були створені в різний час. Так, генеральний округ “Волинь-Поділля” був утворений 1 вересня 1941 року.

Відповідно до максимального стану розширення на 1 січня 1943 року адміністративно-територіальний устрій генерального округу “Волинь-Поділля” поділявся на 25 гебітів, що відповідно складались із 131 району.

В грудні 1941 – січні 1942 року, коли стало остаточно зрозуміло, що бліцкриг провалився і Німеччина буде змушена вести довгу війну на виснаження на сході. Потрібно було корінним чином змінювати політику на окупованих територіях. Стало зрозуміло, що конфіскаціями безперебійно постачати війська неможливо. Тому Верховному командуванню вермахту було наказано розпочати експлуатацію сільського господарства тих територій, на якх вони знаходяться.

Промислову політику окупантів впроваджували представники цивільної адміністрації та представники військово-економічних інстанцій відповідно до вимог “Директиви з керівництва економікою у щойно окупованих областях”. Згідно вимогам директиви, планувалось залишити на захопленій території промислові об’єкти, що необхідні для розвитку сільського господарства, заводи та фабрики з ремонту сільськогосподарської техніки й промислового устаткування, підприємства харчової промисловості та первинної обробки сільськогосподарської сировини.

Передбачалось також використання військової галузі промисловості, тільки в тому випадку, якщо вони не перешкоджали проведенню головних економічних завдань. Інші галузі економіки мали бути деіндустріалізовані. Тому на початку окупації всі промислові підприємства оголошувались власністю Третього рейху. Вціліле після радянської евакуації та воєнних дій обладнання, сировина і готова продукція заводів та фабрик конфіскувалась. Обладнання і сировина вивозилися до рейху, а готову продукцію передавали виключно для потреб німецької армії.

Пізніше, підприємства, що не були пограбовані військовими, продовжували розорюватись представниками цивільних адміністрацій. Але тепер готова продукція йшла на забезпечення цивільної влади.

Протягом осені – зими 1941 року військовою та цивільною владою відновлювались малі підприємства чи окремі цехи заводів, що зберегли запаси сировини, зазнали найменших пошкоджень під час воєнних дій та відступу радянських військ, не потребували великих матеріальних затрат та людського ресурсу. В першу чергу такі підприємства, що могли забезпечити окупантів харчовою та текстильною продукцією, товарами широкого вжитку. А саме млини, маслобійні, цукрові, горілчані, консервні заводи, тощо.

Для військових потреб відновлювались майстерні з метою налагодження несправної та пошкодженої техніки.

На східні українські області було покладено завдання – забезпечувати сільськогосподарською продукцією німецькі військові частини. У відповідності до “Інструкції про добування найбільшої кількості продовольства на Україні” від 4 грудня 1941 року зазначалось: “...постачання власних військ стоїть на першому місці... зруйноване господарство цієї країни – наше господарство, яке повинно бути відновлене, з засобами й запасами якого треба обходитися обережно, щоб воно було здатне постачати і в наступному році армію”.

Крім цього за рахунок поставок сировини та продовольства з окупованих територій рейх планував продовжувати військові дії та водночас забезпечувати власне населення продуктами харчування. Щорічно із окупованих східних областей нацисти планували вивозити 10–11 міліонів тон зерна, близько 40 тисяч тон рослинної олії, 1 міліон тон жмихів, понад 240 тисяч тон цукру, велику кількість м’яса та інших продуктів. Більшу половину цієї продукції мала поставляти Україна.

Ще одним варіантом збільшення заготівлі продуктів стало вилучення сільськогосподарської продукції у населення. Було заборонено продавати продукти харчування, призначені для поставок до Німеччини – м’ясо, молоко, яйця, жири, картоплю, пшеницю, овочі та фрукти. Відповідно до цього, на базарах вилучалася вся перелічена продукція.

23 січня 1942 року А. Розенберг, як керівник цивільної адміністрації у захоплених радянських територіях, а Г. Герінг 27 лютого, як уповноважений з використання радянської економіки, видали розпорядження про “Відновлення промислового господарства у захоплених східних областях”.

У цьому розпорядженні ставилось завдання відновлення промислових виробництв окупованої України, потрібних для завершення війни, а саме:

- підприємств, які постачають електроенергію, газ, воду;

- видобувних підприємств, в тому числі для видобування вугілля, торфу;

- машинобудівних, металообробних, металургійних, залізопрокатних і ливарних заводів;

- підприємств по виробництву будівельних матеріалів;

- ремісничого виробництва для виготовлення предметів широкого вжитку, тощо.

Проте ні цивільна, ні військова адміністрація не могли самотужки у короткий час відновити зруйновану промисловість. Враховуючи це, керівництво рейху дозволило німецьким монополіям та фірмам брати в оренду або в “опікунське управління” великі промислові об’єкти на території України. Так великі підприємства і навіть цілі галузі української промисловості потрапили у їх власність. Але ці власники були зацікавлені лише у володінні великими та середніми промисловими підприємствами. У свою чергу, малі підприємства здавались в оренду фізичним особам. Фабрики та заводи, що не потрапили до управління німецьких фірм і монополій, перейшли під керівництво цивільної адміністрації та військово-господарських установ вермахту під виглядом об’єднань.

В той же час німці не перешкоджали відновленню малих підприємств та ремісничих майстерень, оскільки це підтримувало пропагандистські гасла щодо відновлення приватної власності і забезпечувало місцеве населення та самих окупантів промисловою продукцією, що в період війни стала дефіцитом. У 1942 році були видані накази за якими встановлювався контроль за діяльністю малих підприємств та майстерень. Крім цього декілька майстерень могли об’єднуватися в “артілі”, а ті, у свою чергу, в “трудові об’єднання”. Проте складна економічна ситуація на окупованих територіях, постійна нестача сировини та обладнання через військовий стан, призвело до того, що на початок 1943 року мали змогу працювати лише ті майстерні та майстри, що обслуговували вермахт і окупаційну адміністрацію. Після кардинального погіршення ситуації на фронті весною - літом 1943 року промислове виробництво стало спрямовуватись виключно на задоволення військових потреб. Всі інші підприємства закривались.

З утвердженням цивільної адміністрації на захоплених територіях, її головною метою стала організація вилучення сільськогосподарської продукції, яку мешканці цих адміністративних утворень можуть виробити за умов режиму окупації. Тому на території райхскомісаріату “Україна” планувалось реформувати сільське господарство та промисловість для забезпечення потреб німецької армії та держави.

Реформування сільського господарства проводилось в три етапи.

Перший етап проходив з жовтеня 1941 року. Він зберігав стару Радянську колгоспно-радгоспну систему.

Після прийняття Закону “Про новий земельний лад”, який було затверджено 19 лютого 1942 року, впроваджувався в життя другий етап реформування сільського господарства. Ним декларувався перехід від колективного землеволодіння до індивідуального та передбачалось три етапи реформ:

- перетворення колгоспів на громадські господарства;

- переформування громадських господарств у хліборобські спілки;

- відокремлення індивідуальних приватних господарств від хліборобських спілок.

З 3 червня 1943 року відповідно до “Декларації про власність” проводився третій етап. Він передбачав введення індивідуальної приватної власності на землю для українських селян.

З початком російсько-німецької війни похідні групи оунівців доволі успішно розпочали свою діяльність на невідомих для них раніше територіях Центральної, Східної та Південної України. Обом гілкам організації вдалося створити крайові, обласні, окружні, районні та місцеві проводи, які відразу розпочали активну агітаційно-пропагандистську роботу серед населення.

На самому початку війни бандерівці діяли активніше і ефективніше за своїх конкурентів мельниківців, вони сміливо вступали в контакти з німецькими вояками і разом з ними пересувалися на автомашинах, залишаючи мельниківців позаду.

Впевнившись у радикальній зміні політики німецької окупаційної влади на Україні, керівництво обох гілок УПА зрозуміло, що необхідно докорінно змінювати стиль та методи роботи організації.

Для вирішення цих питань у вересні – жовтні 1941 року у районі Збоїща (Львів) було проведено першу конференцію ОУН (б). На ній було вирішено:

1. Перебудувати структуру ОУН та методи її роботи для подальшого переходу на нелегальне становище.

2. Відкрито не вести пропаганду проти німецької влади та не вступати з німцями в конфлікт. 3. Використовувати всі можливості для легальної роботи, проникати в установи, організації та підприємства в містах та робітничих центрах”.

Діяльність похідних групп фактично припинилась в середині вересня 1941 року, коли почались перші поки що поодинокі арешти активістів ОУН(б). В результаті дій німецької влади багато груп згорнули свою діяльність і повернулися на захід.

Кардинально ситуація змінилась на початку листопада 1941 року. Німецька поліція безпеки повідомляла що група А. Мельника може бути небезпечною, якщо в боротьбі з бандерівцями її залишити без нагляду.

Постала нагальна потреба перебудови тактики та методику роботи і ОУН(м).

Очікування на допомогу німців у створенні незалежної України та працювати для здійснення цієї мети легально стало небезпечно. Протидія німецьких спецслужб могла миттєво паралізувати всю створену оунівську мережу на українських землях. Через це у грудні 1941 року була проведена нарада Центрального Керівництва щодо перебудови роботи ОУН. Результатом роботи стало напрацювання нових інструкцій для роботи ОУН, які стали обов’язковими до виконання від 4 грудня 1941 року. Наголошувалось:

- звернути головну увагу на творення глибоко законспірованої підпільної організаційної мережі під керівництвом не розконспірованих членів Організації;

- готуватись до довготривалої боротьби з німецькими окупантами, використовуючи усі засоби виховання, вишколу тощо. Окремо зосередити увагу на агентурі німецьких та радянських спецслужб;

- розконспірованих членів ОУН переправляти для роботи в інші райони, звертаючи увагу на невеликі міста та села;

- звернути увагу на військовий елемент й прискорено накопичувати зброю.

Крім того, враховуючи настанови центрального керівництва та під тиском розгортання репресій, оунівці залишили посади у органах самоврядування окупованих територій. На вакантні місця залучались прихильники, або ж просто патріотично налаштовані спеціалісти. Таким чином організації вийшли на рівень співпраці із представниками адміністрацій через зв’язкових, які не були зайняті у підпіллі, тим самим забезпечивши конспірацію.

Через ряд причин ця робота не була реалізована з такою швидкістю й точністю, як це планувалось. Значна частина повстанців залишалася працювати в органах самоврядування, освітніх закладах та засобах масової інформації, що полегшило роботу німецьким спецслужбам. У лютому 1942 року репресії проти членів мельниківської організації продовжились.

На початку 1942 року, члени мельниківської ОУН приступили до налагодження підпільної видавничої мережі. Її структура мала складатись з головного референта пропаганди, якому підпорядковувалось крайове пропагандивне керівництво, при якому повинен був існувати інститут націології. В цьому інституті мали працювати науковці, які б мали розробляти проблеми націоналістичної ідеології. На рівні області мали існувати пропагандивні інспекторати, що складались би з референта пропаганди, двох субреферентів та гурту інтелектуалів- пропагандистів й теоретиків пропагандської роботи. Члени інспекторату мали право виготовляти і друкувати пропагандиську літературу. Нижчі структури мали право її лише друкувати та розповсюджували. Субреференти мережі відповідали за технічне облаштування друкарень.

Добре продумана пропагандисько-видавнича структура ОУН(м) у більшості так і залишилась на папері, тому що керівництво організації так і не наважилось розгорнути її роботу на повну силу. Підпільний видавничий сектор мельниківців був представлений кількома друкарнями, які фактично були розрізненими осередками. Працівники друкарень не мали у своєму розпорядженні потужної друкарської техніки й користувалися переважно циклостилями, склографами та друкарськими машинками. Протягом весни 1942 року функціонувало декілька невеликих друкарень у різних містах України.

Через це основна маса літератури й листівок друкувалась та переправлялась на Східноукраїнські землі із Західної України і Європи.

Для вирішення питань, які накопичились, було вирішено скликати місцеві конференції у різних регіонах України. Завершити цю роботу планувалось на Всеукраїнському з’їзді українських самостійників у Києві. Літом 1942 року така конференція відбулась і у Проскурові. На засіданнях обговорювались політичний, ідеологічно-культурний та організаційно-тактичний напрями роботи організації.

14 – 16 серпня 1942 року у Києві відбувся з’їзд українських самостійників, у роботі якого крім оунівців взяли участь представники інших антирадянських організацій, діючих в Україні. Було вирішено:

- організаційно пов’язувати всі визвольні формації з ОУН;

- зміцнювати та розбудовувати регіональні сітки організації, як соціально-політичної бази для розгортання національної революції;

- проводити акції підняття рівня культурної роботи;

- налагоджувати друкарство, збільшувати постачання підпільної літератури із Заходу;

- активізувати роботи із створення військових відділів.

Учасники наради наполягали на посиленні антигітлерівської агітації та створенні збройних формувань. За підсумками з?їзду не було прийнято офіційних рішень про антинімецьку пропаганду. При створенні військових відділів не давалось інструкцій проти кого вони мають спрямовувати свою діяльність.

Після проведення репресивних заходів німецькою владою проти членів ОУН(м) у Киеві та інших містах України, 17 червня 1942 року начальник поліції безпеки й служби безпеки в Україні повідомляв берлінському командуванню, що в результаті затримання значної кількості мельниківців їх активність далі не розвивається. Він також же зазначив, що частина оунівців виїхала у Львів, де готується до чергового виїзду на Правобережну України. В документі від З липня 1942 року зазначалось, що протягом останніх місяців підвищеної або особливої активності ОУН(м) не помічалося, та повідомлялось про підтримку оунівців серед сільського населення.

В цей час ОУН(м) почала інтенсивно розбудовувати власні партизанські відділи. Згідно з планом створювались три основні партизанські бази: Крем’янецька на чолі із “Блакитним”, Володимирська на чолі із “Білим? та Рівненська (спільно із Головною Командою отамана Боровця). Завданням першої групи було поширення своїх дій на Поділлі за напрямком Славута – Шепетівка – Кам’янець – Подільський. Так планувалось охопити територію сучасної Хмельницької області. Інші групи мали працювати на своїх територіях. Чи були ці плани втілені у життя, достеменно не відомо.

Плануючи діяльність партизанських відділів, керівництво ОУН(м) визначило їх основні завдання:

- оборона місцевого населення від німецького, польського і радянського терору;

- проведення політично-пропагандивних рейдів на територіях, слабо охоплених організаційною сіткою. За умови оперування на території, зайнятій радянськими військами, партизанські відділи ОУН(м) повинні були займатись пропагандою в середині Червоної армії та державного апарату, популяризувати гасла національного й соціального визволення, зберігати зв’язок з іншими антирадянськими повстанськими силами.

Восени 1943 року під тиском командування збройних відділів ОУН загони, які підкорювалися ОУН(м) було роззброєно. Певна частина рядових стрільців та деякі старшини влилися до складу Української Повстанської Армії. Частина членів мельниківської організації, які не бажали залишатися у повстанських відділах, керованих оппонентами, мала відійти з української території й продовжити діяльність у інших країнах.

По іншому в цей період проходила діяльність бандерівського крила ОУН. Перші відчутні дії німецької влади проти ОУН(б) проявилися в ході арештів бандерівців у листопаді 1941 року, під час відзначення 20-ої річниці боїв під Базаром.

На місцях німецька поліція та влада у зверненнях до українців почала негативно відгукуватись про оунівців.

Провід ОУН (б) на початку 1942 року переходить у підпілля, прагнучи нелегально закріпити своїх людей в німецьких адміністраціях та військових формуваннях. Так у німецьких установах активно працювали перекладачі-українці, пов’язані з організацією.

Це давало змогу ОУН не тільки збирати інформацію про наміри окупаційної влади, а й мати уяву про строки та методи її впровадження у життя.

Зібрана з різних джерел та проаналізована інформація допомагала у підготовці та накопиченні сил для розбудови підпільної мережі на території України, давала змогу планувати дії для створення підпільної армії.

Репресії німецької окупаційної влади проти Українського державного правління (УДП), обласних та районних управ, утворених за допомогою похідних груп ОУН і місцевих активістів на Правобережній Україні, перешкодили подальшій державотворчій діяльності українських націоналістів.

Національні органи управління в більшості місцевостей почали ліквідовуватись, а в грудні 1941 року почалися масові репресії. Були проведені арешти мельниківців та бандерівців в Київській, Житомирській, Вінницькій, Кам’янець-Подільській, Дніпропетровській, Кіровоградській, Миколаївській, Одеській областях.

Відтак оунівці змушені були перейти в підпілля.

У цей час окупаційна влада намагалася мобілізувати працездатне населення для примусових робіт у Німеччині. Цим займалися спеціальні органи “арбайтеамти”, що вивчали господарсько-економічні можливості окупованих регіонів. Нацисти обіцяли людям безкоштовне житло та харчування, змальовували райське життя в німецьких містах.

Спочатку такі акції відправки населення до Німеччини були добровільними, а пізніше стали примусовими. Часто на людей влаштовували облави, ловили їх на вулицях та під час сільськогосподарських робіт.

З січня 1942 року німецька служба безпеки усвоїх аналітичних довідках почала висловлювати занепокоєння радикалізацією діяльності ОУН під проводом А.Мельника, зокрема її відділеннями в райхскомісаріаті "Україна".

В середині самої ОУН(б) ситуація була складною. Керівникам організації не завжди вдавалося знайти порозуміння у поглядах щодо тактики та методів ведення боротьби. В той же час гітлерівська влада активно намагаючись нейтралізувати активність бандерівського підпілля. Весною 1942 року було проведено низку арештів членів та симпатиків ОУН по території України. В інформації німецької контррозвідки від 25 березня доповідалось що бандерівцям вдалося створити міцну організаційну сітку ОУН (б) у Вінницькій та Кам’янець-Подільській областях.

Інші німецькі донесення весни 1942 року відзначали активізацію бандерівських збройних відділів: “Вже в травні вдалося встановити, що бандерівський рух серйозно займається організацією власних бандитських груп у західній частині України… Рух Бандери переходить до того, щоб здійснювати військовий вишкіл своїх членів і збирати їх час від часу на польові навчання, які проводяться в рамках націоналістичних банд”.

Робота з удосконалення організаційної структури та зміни тактики боротьби, в основному, керівництвом ОУН(б) була завершена у середині 1942 року

В результаті проведеної реорганізації всіх ланок, структура стала виглядати наступним чином.

Найвищим органом управління став Головний провід, якому підрядковувались крайові проводи. Крайовим проводам підпорядковувались обласні проводи, а обласним – окружні. Окружні проводи складались з надрайонних проводів. Надрайон складався з районів, які очолювали районні екзекутиви. Район об’єднував 3–5 підрайонів, а останній, в свою чергу, складався з 3–5 кущів (ланок). Кущ (ланка) охоплював 3–5 станиць, які діяли в селах, на підприємствах, тощо. Проте, варто зауважити, що така організаційна структура в умовах війни та відповідно до особливостей кожного окремого регіону, часто не відповідала вимогам Головного проводу і багато з перелічених структур взагалі не були створені, або відрізнялись своїм складом, відповідно до місцевої специфіки.

Впливаючи на громадську думку через газети, що виходили на Поділлі, просвітницькі організації та церкву, бандерівці, в цей період зуміли завоювати прихильність певного прошарку місцевого населення, яке ще не забуло репресій, проведених радянською владою та з пересторогою сприймало пропаганду з боку окупаційної влади.

Німецькі поліцейські та розвідувальні служби у своїх повідомленнях неодноразово відмічали активізацію роботи націоналістичного підпілля на території Проскурова.

Так у рапорті служби безпеки, який датується 31 липня 1942 року, наголошується що оунівське підпілля почало активно проникати з Волині на територію Поділля.

В свою чергу у звіті Кам’янець-Подільського обласного проводу ОУН(б) про проведену роботу за серпень 1942 року зазначалось: “Важкі умовини праці зі сторони німців, невелика національна свідомість та активність мас, впливають на осяги праці. Протягом року вдалося нам сяк-так опанувати в області 5 округів… ні впало найбільше людей і то не так через неувагу і конспіративну поведінку членів, як через справді невсипущі намагання гестапо зліквідувати наш рух та міцно розгористу, як ніде, сітку сексотів… В місяці лютні пройшли арештування в Проскурівщині. Арештовано окружного та кількох членів?.

Весною 1942 року керівництво ОУН(м) також намагалось змінити свою тактику, щодо своїх методів боротьби. Незважаючи на лояльність до окупаційної адміністрації частини мельниківців, стало зрозуміло, що некоординована діяльність обох груп ОУН є загрозливою для спільної справи.

Період від другої половини 1942 року до першої половини 1943 року визначився було продовженням арештів членів ОУН німецькими каральними органами на більшості території України, окупованої німцями.

Так влітку 1943 року у Проскурові розстріляно провідника північної округи Кам’янець-Подільської області Борисюка.

Арешти оунівців в другій половині 1942 року остаточно переконали бандерівську ОУН в необхідності кардинальної зміни у стратегії боротьби та в нагальній необхідності формування партизанської армії. На зламі 1942 – 1943 років головні сили повстанців було вирішено направити на формування керівних кадрів та забезпечення майбутньої армії зброєю, продовольством, боєприпасами, медикаментами та всім необхідним для подальшої довгострокової боротьби.

В березні–квітні 1943 року повстанські осередки були створені в тому числі і північних районах Тернопільської та Кам’янець-Подільської обл. Бандерівські загони здійснювали рейди з метою поповнення продовольством, поширення серед населення націоналістичної ідеології, проведення агітації. Крім цього здійснівались напади на загони радянських партизан та гітлерівські гарнізони.

В 1942–1943 роках керівники ОУН(б) намагалися протистояти масовим арештам та вбивствам підпільників на територіях Волині, Тернопільщини та центрально-східного Поділля. Зважаючи на необхідність проведення подібних акцій, слід відмітити, що їх проведення послаблювало ще тільки створюєму організаційну мережу ОУН через втрати особового складу та часкового викриття підпільників німецькими спецслужбами.

Таким чином, формування воєнізованих загонів УПА відбувалося протягом п’яти осіньо - зимових місяців 1942–1943 років та закінчилось в цілому приблизно у лютому 1943 року.

Весною 1943 року, керуючись вказівками Українського штабу партизанського руху, радянські партизанські з?єднання та загони почали здійснювати рейди із території своєї постійної дислокації на територію Правобережної України, проводячи на нових територіях напади на німецькі гарнізони та диверсії на шляхах. Іноді це приводило до збройного протистояння і між радянськими та українськими партизанами. Саме з весни 1943 року можна з впевненістю говорити про початок збройної боротьби УПА та перехід бандерівців на нову тактику боротьби на території ряду областей України, в тому числі і на території Поділля.

З метою знищення повстанських відділів нацисти використовували військові з’єднання. Спільно з німецькими підрозділами каральні операції здійснювали два угорських та казахсько-узбецькі полки. В результаті боїв частину відділів УПА було відкинуто з Полісся та півночі Волині на південь Волині, в райони Кам’янець-Подільської та Тернопільської областей. Це дало змогу поширити вплив на сусідні з Волинню Славутські ліси, а також на території Проскурова, Ярмолинець, Кам’янця-Подільського.

Протягом квітня 1943 року за неповними даними у ході бойових дій УПА на Волині і Поділлі було знищено близько 600 німецьких військовослужбовців і працівників німецьких цивільних адміністрацій.

В результаті цих боїв із загонами УПА німцям вдалося міцно утримувати свої позиції на півдні Поділля, в містах Проскурів та Кам?янець – Подільський, більшості районних центрах і частково на Волині. В інших регіонах нашого краю вони утримувалися головним чином лише у великих містах і районних центрах, в селах перевагу мали українські повстанці.

Так в жовтні 1943 року сотня Ярослава Білінського, псевдо “Бистрий”, яка з Шумського району була направлена в Кам’янець-Подільську область та проводила рейд в районі міст Проскурів - Старокостянтинів. Розформувавши сотню на десять груп по десять стрільців, “Бистрий? наказав рейдувати районами області. Діяли вони недовго і через важкі воєнні умови повернулися в Тернопільску область в район Лановець.

За даними гітлерівських спецслужб чисельність УПА на території Поділля та суміжних територіях у квітні сягала 8–10 тисяч вояків.

В листопаді 1943 року загонами УПА було здійснено рейд на Кам’янеччину, Житомирщину, Вінничину. Його метою було закріплення та продовження роботи яку було розпочато похідними групами в 1941 році.

Прикладом таких рейдів у листопаді 1943 року є похід групи УПА “Богун”. Перед походом група була розділена на три групи-відділи: “Олега”, “Кропиви” та “Гордієнка”. Подібно можна охарактеризувати і рейди відділів УПА.

Шлях групи “Гордієнка” пролягав через Проскурів на Летичів. Після дводенного рейду командир групи “Гордієнко” залишив її через хворобу та передав командування сотнику “Яремі”. 27 листопада група зіткнулась з гітлерівцями поблизу с. Купель Волочиського р-ну. Під час бою було знищено три автомашини та вбито 30 ворожих солдат. Трофеями стали: три гвинтівки, три пістолети та ніж. Вирвавшись з оточення група була переслідувана противником та вступила знову в бій під селом Заруддя Красилівського району, неподалік дороги Старокостянтинів – Проскурів. Втративши зв’язок з іншими відділами, група була вимушена повернутись в район села Білозірка Лановецького р-ну Тернопільської області.

У 1943 році українське підпілля протистояло також і радянським партизанам. Перші сутички відділів УПА з партизанами відбувались у квітні–травні 1943 року, коли загони С. Олексенка та І. Шитова намагалися прорватися з Поділля і південної Волині, через Шепетівські і Славутські ліси, на кордон з Білорусією та Україною, де знаходились бази та аеродроми з’єднання загону О. Сабурова. Незважаючи на це мали місце випадки тимчасових домовленостей про нейтралітет, наприклад з Кам’янець-Подільським партизанським з’єднанням імені Ф. Михайлова, командир А. Одуха. З наближенням німецько-радянського фронту радянські партизани поширюють свій вплив на райони Проскурова, Кам’янця-Подільського, Старокостянтинова, Підволочиська, Ляхівців.

Остаточною ланкою, яка завершала формування структури Армії УПА було створення Головної команди та Головного військового штабу у листопаді 1943 року. Структурно армія мала діяти в трьох Генеральних військових округах, кожна з яких ділилась на чотири військових округи (ВО). В результаті такого поділу територія Поділля входила у сферу відповідальності округи №2 “Богун”, командуючий Петро Олійник псевдо “Еней”.

В свою чергу кожна із повстанських груп, що діяла на території військової округи, складалася із сотень, а ті в свою чергу, поділялися на курені та загони. Сотня нараховувала від 100 до 150 вояків, а 2 - 3 сотні формували курінь або загін.

В січні 1944 року повстанці на короткий час поширили свій вплив на Проскурів, Кам’янець-Подільський, Старокостянтинів, а також Смотрицький, Балинський, Сатанівський, Підволочиський р-ни.

Не дивлячись на велике бажання та чисельні спроби створити постійно діючі відділи УПА на території центрального та східного Поділля в 1943–1944 роках не вдалося. Тому Кам’янець - Подільський окружний та окремі надрайонні проводи були вимушені координувати свої дії з групами “Саблюка”, “Крука”, “Бистрого”, “Наливайка” та інших, які проводили рейди з інших територій та тимчасово перебували на теренах Поділля.

Про активну діяльність націоналістів на території Кам’янець-Подільської області згадував перший секретар Кам’янець-Подільського підпільного обкому КП(б)У, начальник Кам’янець-Подільського Обласного штабу партизанського руху С. Олексенко:

“Я повинен сказати, що за два роки націоналісти в області організаційно справилися багато в чому. Їм вдалося взяти під свій контроль майже всю Західну Україну. Повсюди у них були агенти, були їх організації. Непогано поставили друк і друкарську інформацію”.

Але слід зазначити, що збройні акції відділів УПА у 1943–1944 роках мали менший вплив ніж планувалось на діяльність радянських партизанських з’єднань та підрозділів.

Ситуація ще більше ускладнилась з наближенням німецько- радянсько фронту та посиленням матеріально-технічної допомоги радянським партизанам.

Зважаючи на такі обставини, командування УПА “Південь? у лютому–березні 1944 року переорієнтовує свою боротьбу на проведення збройних акцій стосовно репресивно-каральних органів УРСР. Протидіючи політиці радянізації повстанці організовували численні агітаційно-пропагандистські акції, намагалися перешкоджати відновленню колгоспів, створенню партійних та комсомольських організацій.

Для дезорганізації українського визвольного руху Політбюро ЦК КП(б)У 14 лютого 1944 року видало постанову, в якій підтримало звернення Президії Верховної Ради та уряду УРСР “До учасників так званих “УПА” та “УНРА””. В постанові були визначені методи та заходи агітації та пропаганди серед місцевого населення та в рядах повстанців. Агітаційні заходи мали прводитись у Рівненський, Волинський, Житомирський, Вінницький, а також Кам’янець-Подільський областях. Обкоми КП (б) У через обласні та районні газети, листівки-плакати та на зборах трудящих мали звертатись до повстанців “кидати оунівські банди” і у лавах Червоної армії “добивати смертельного ворога – гітлерівців”. Особлива ставка робилась на листівки, які розкидувались літаками у Волинській, Тернопільській, Львівській, Дрогобицькій, Станіславській, Вінницькій та Кам’янець-Подільській областях.

Одним з важливих завдань відділів УПА, які діяли на території Кам’янець- Подільської області, було створення умов для розгортання групи УПА-“Південь?. Наприклад, зі з’єднання “Холодний Яр” був виділений окремий відділ “Мамая”, який діяв у Кам’янець-Подільській області. Він був частково розбитий частинами Червоної армії. Лише курінь М. Кондрася -“Міші” з відділу “Мамая” повернувся в Кременецькі ліси.

У серпні 1944 року, після реорганізації Я. Білінський, який був призначений на посаду воєнно-мобілізаційного референта в Кам’янець-Подільський області, групи УПА, мали переправитись за Збруч та працювати на Поділлі.

За даними повстанців в січні–серпні 1944 року група УПА “Південь? провела 53 антирадянські акції. В ході бойових акцій вбито 472 повстанця, та 118 поранено.

Командири “Гармаш” й “Орест”, в вересні 1944 року, рейдуючи Кам’янець-Подільською областю доповідали: “Місцеві жителі хоч і симпатизували боротьбі ОУН та УПА, проте були настільки налякані органами НКВС–НКДБ, що боялися поповнювати повстанські відділи?.

Я. Білінський сформував сотні “Грима”, “Костенка”, “Спартака”, “Яструба”. На їхній базі було організовано три відділи. Відділ “Кравченка”, під командою Я. Білінського, знову відправився в рейд по Кам’янець-Подільській області.

Пізніше Я. Білінський про ці події згадував: “Наші загони, зокрема, керовані мною, були слабкими і діяти в Кам’янець-Подільській області нам було важко, населення нас не підтримувало, резервів для поповнення ми отримувати майже не могли, питання з продовольством також ставило нас в глухий кут, на території області багато аеродромів – і всякий рух ускладнювався”.

У вересні 1944 року по території Кам’янець-Подільської області проводив рейд відділ групи УПА “Південь?, командири “Ягур” та “Атос”. Проводились напади на об’єкти інфраструктури області, знищували лінії зв’язку, відділки НКВС, влаштовували засідки для знищення представників влади, тощо.

В грудні 1944 року за наказом “Енея” відділи “Нечая”, “Голуба”, “Могили”, які знаходилися у підпорядкувані Я. Білінського, знову повернулись на Поділля, де намагались організовувати агітаційну роботу серед населення. Також були спроби залучити місцевих юнаків до повстанського руху.

Протягом листопада 1944 – лютого 1945 років проведено 79 бойових сутичок з військами НКВС. Хоча слід відмітити і успіхи органів НКВС у боротьбі з повстанцями. Так в цей період до рук органів НКВС потрапив організаційний референт проводу ОУН Кам’янець-Подільської області.

На цій же території мала працювати і група УПА-“Північ?.

Слід визнати, що в цей час до лав груп УПА “Південь? та “Північ? потрапило чимало представників радянських спецслужб, які дезорганізовували а часто і зводили на нівець роботу повстанських загонів.

Акти фізичного терору були одним із напрямків боротьби груп УПА. Такі акції проводились стосовно працівників органів державної влади, партійних і комсомольських працівників, керівників колгоспів.

У боротьбі з рейдовими групами ОУН на території Поділля брали участь не тільки підрозділи НКВС а і військові підрозділи. Так на початку червня 1945 року у боях біля села Івки Старосинявського р-ну з куренями “Докса”, “Галайди” і “Володьки”, які налічували по 30–35 вояків та були озброєні 4–5 ручними кулеметами, автоматами та гвинтівки, приймали участь оперативно-військова группа УНКВС Кам’янець-Подільської області, співробітники Полонського, Грицівського, Острівського РВ НКВС та танкова рота розташована у Проскурові.

За даними НКВС у цьому бою загинуло 23 повстанці, 7 було поранено, керівника куреня “Галайду” полонено. Серед загиблих був опізнаний співробітник служби безпеки ОУН “Сокіл”, який розробляв план рейду цієї групи. Втрати з боку підрозділів НКВС нараховували 2 убитих та 5 поранених. За даними НКВС, курінь “Галайди” був знищений повністю, а залишки куренів “Докса” і “Володьки” продовжували переслідуватись силами спецпідрозділу.

В січні – квітні 1946 року охорона кордонів області та державних об’єктів була посилена силами військ НКВС, які розташовувались у райцентрах і великих селах області залогами чисельністю від 20 до 100 бійців. Крім цього в області було розташовано велику кількість військових гарнізонів, що змусило відділи УПА переходити до оборонних боїв на території Поділля.

У червні 1946 р. Провід ОУН(б) ініціював трансформацію повстанських відділів у збройне підпілля ОУН. Ці обставини змусили командування УПА в області в другій половині 1946 року звернути відкриту збройну боротьбу та перейти у підпілля. Таким чином більшість підрозділів УПА влилися в збройне підпілля ОУН.

В результаті реорганізації Подільський край ОУН навесні 1945 року складався з трьох окружних проводів: Тернопільського, Чортківсько-Бережанського та Кам’янець-Подільського. В останньому, ймовірно, реорганізацію не було проводено.

Так у листі Василя Бея до Григорія Левчука від 29 жовтня 1945 року, доводилася недоцільність ведення боротьби великими групами й рекомендувалося діяти двома–трьома групками, які очолювали керівники з досвідом боротьби. Для закріплення в терені кожна групка мала об’єднати двох-чотирьох бойовиків. Водночас В. Бей наголошував на непрактичності надрайонних проводів, а тому рекомендував поширювати діяльність вказаних груп по всьому терені. Наприклад, в 1944 – 1945 роках Проскурівський надрайонний провідник Іван Щикульський-“Рубач”, який разом із Юрієм Сенівим-“Костенком”, “Левком” та ще з п’ятьма бойовиками рейдували у Сатанівському районі Кам’янець-Подільської області, хоча територія Проскурівського надрайону на той час обмежувалася населеними пунктами Проскурів, Чорний Острів, Волочиськ.

Читати продовження